Пертська красуня - Сторінка 46

Його куртка з буйволової шкіри була забризкана кров'ю, а в руці він тримав закривавлену сокиру,— моторошне й огидне видовище в очах гуляк, охоплених незбагненним для себе самих страхом і відразою.

Коли цьому незграбному й лютому на вигляд варварові піднесли гарбузову сулію і він жадібно простяг до неї також заюшену, здавалося, кров'ю руку, принц вигукнув:

— Виведіть його звідси! Нехай цей мерзотник не п'є при нас! І знайдіть для нього іншу посудину, не давайте йому священної сулії, емблеми наших розваг. Найкраще взяти свиняче корито, якщо знайдеться. Заберіть же його звідси! І дайте й<Шу добре напитися — нехай спокутує тверезість свого господаря... А мене залиште самого з сером Джоном Раморні та його пажем. Сказати відверто, не до вподоби мені вигляд цього харцизяки:

Принцові супутники вийшли з кімнати, зостався тільки Евіот.

— Боюся,— промовив принц, підійшовши до ліжка і вже зовсім іншим тоном, ніж говорив досі,— боюся, любий мій сер Джон, що ми завітали невчасно. Але винен ти сам. Наш давній звичай ти знаєш і сам помагав нам готуватися до свята, однак від Валентинового дня не з'являвся нам на очі... А сьогодні ж останній день масниці, і твоє недбале ставлення до свого обов'язку — це однаково що непослух і зрада нашому Королівству Веселощів та статуту ордена Гарбузової сулії.

Раморні підвів голову, спинив на принцові насторожений погляд, а тоді знаком показав Евіотові дати йому напитись. Паж підніс рицареві велику чашку цілющого відвару, і недужий випив його жадібно, поквапно й весь тремтячи. Потім він кілька разів понюхав збудливої есенції, залишеної лікарем про всяк випадок, і його свідомість, здавалося, проясніла.

— Дай мені помацати твій пульс, любий Раморні,— сказав принц.— Я в цьому ділі дещо тямлю. Як? Ти простягаєш мені ліву руку, сер Джон? Це проти правил і медицини, і чемності!

— Моя правиця вже своє відслужила вашій високості,— проказав хворий тихим, надломленим голосом.

— Що ти хочеш цим сказати? — спитав принц.— Я знаю, твій слуга, Чорний Квентін, утратив руку; але він зуміє і однією накрасти достатньо, щоб попасти на шибеницю, тоя^ у його долі нічого не змінилося.

— Цієї втрати на службі вашій високості зазнав не Чорний Квентін, а я, Джон Раморні.

— Ти?! — скрикнув принц.— Ти жартуєш ві мною або ж і досі не прийшов до тями після снодійного!

— Навіть якби я випив соки всіх опійних маків Єгипту,— відповів Раморні,— то вмить прокинувся б від їхнього дурману, глянувши ось на це! — Він вивільнив з-під ковдри свою праву забинтовану руку й показав її принцові.— Якщо все це розв'язати і зняти, то ваша високість побачить закривавлену куксу — все, що лишилося від руки, всякчас готової колись оголити меч на перший заклик вашої високості!

Ротсей від жаху сахнувся назад.

— За це треба відомстити! — вигукнув він.

— Якоюсь мірою за це вже відомщено,— мовив Раморні.— Здається, щойно я бачив тут Бонтрона... Чи то, коли я прокинувся, в моїм мозку промайнуло одне з видінь пекла, таке схоже на Бонтрона? Евіоте, поклич того падлюку — звісно, якщо він ще стоїть на ногах.

Евіот вийшов і невдовзі повернувся з Бонтроном, врятувавши його від покари, не дуже для нього й непрцємної,— випити другу сулію вина, бо першу цей тварюка вже вижлуктив, і помітного враження вона на нього не справила.

— Евіоте,— звернувся принц,— не давай цьому бидлу підійти до мене. Від його вигляду мою душу проймає дрож жаху й відрази. В ньому є щось таке чуже моїй натурі, як ото в бридкій гадюці, проти якої повстає все єство.

— Спершу послухаймо, що він скаже, мілорде,— відповів Раморні.— Правда, щодо балачок, то бурдюка з вином і того можна примусити сказати більше... Т^о ти з ним упорався, Бонтроне?

Недолюдок підняв сокиру, яку й досі тримав у руці, й рубонув нею в повітрі.

— Гаразд. А як ти його впізнав? Ніч сьогодні, мені сказали, темна.

— На вигляд і на слух — одежа, хода, свист...

— Годі, щезни геть!.. А ти, Евіоте, скажи видати йому золота й вина — стільки, щоб удовольнити цю скотинюку... Геть з моїх очей!.. І ти йди разом з ним.

— І кого ж спостигла смерть? — запитав принц, подолавши нарешті почуття огиди й жаху, яке не покидало його, поки найманий убивця . стояв поруч.— Сподіваюся, це всього лише жарт? А то я змушений буду назвати такий вчинок нерозважним і жорстоким. То кого ж спіткала лиха доля впасти від сокири цього кровожерного й лютого раба?

2ЙГ

— Чоловіка, не набагато кращого від нього,— відповів хворий.— Нікчемного ремісника, якому, одначе, доля судила зробити Раморні одноруким калікою, прокляття на його підлу голову!.. Але його жалюгідне життя для моєї жадоби мстити-ся — все одно, що крапля води на вогонь горна! Я не можу довго говорити — мої думки знову плутаються, тільки необхідність вам усе сказати ще тримає їх укупі, як ото сагайдак тримає жменю стріл. Вам загрожує небезпека, мілорде... Я про це знаю напевне... Ви кинули виклик Дугласові і образили дядька... Батько лишився невдоволений... Та все це, зрештою, були б дрібниці, якби не інше...

— Мені прикро, що я викликав невдоволення батька,— сказав принц, одразу забувши про такий незначний випадок, як убивство ремісника, тільки-но мова зайшла про куди важливіші для нього речі.— Та якщо життя мене не зрадить, могутність Дугласа буде зламано, а герцогові Олбані не дуже допоможе навіть його хитрість.

— Ох, якщо... Якщо, мілорде! — зітхнув Раморні.— Маючи таких ворогів, яких маєте ви, не можна покладатися на "якщо" та "якби". Ви повинні вирішити відразу: або ви вб'єте, або вас уб'ють.

— Що ти таке кажеш Раморні?! — вигукнув герцог Ротсей-ськйй.— У тебе гарячка, ти мариш!

— Ні, ваша високосте,— промовив Раморні.— Якби я зар?з навіть палав у гарячці, то думки, що цю хвилину пролітають у моїй голові, швидко б мене остудили. Може, усвідомлення власної втрати довело б мене до відчаю*---* тривога про безпеку вашої високості підказала б мені сміливіші плани. Але зараз у мене той цілком здоровий глузд, яким мене наділило небо. І я кажу вам: якщо ви бажаєте носити колись корону Шотландії... Ні, навіть більше — якщо ви бажаєте ще раз зустріти денб святого Валентина, то повинні...

— Що я тоді повинен зробити, Раморні? — спитав принц в виглядом власної гідності.— Сподіваюся, нічого такого, що б мене зганьбило?

— Звичайно, нічого такого, що було б негідне чи не личило б імені принца шотландського... якщо криваві хроніки нашої країни розповідають иравду. Однак таке, перед чим, мабуть, принца гуляк та блазнів пройме дрож.

— Ти жорстокий, сер Джон Раморні,— сказав невдоволено герцог Ротсейський.— Але ти дорого заплатив за право засуджувати нас, постраждавши в нашій спільній справі.

— Мілорде Ротсей,— промовив рицар,— лікар, який перев'язував мені оцей оцупок, сказав, що чим глибший я відчуватиму біль від його ножа й припікання, тим більше в мене буде надій швидше видужати. Тим=то я без вагань завдам рани вашим почуттям, бо тільки так мені, може, пощастить примусити в^с зрозуміти, що слід зробити задля вашої ж безпеки. Ви, високосте, надто багато часу віддали науці безглуздих забав. Тепер вам пора взятися за справжнє чоловіче діло, або вас розчавлять, як метелика на квітці, довкола якої він пурхає.

— Мені здається, розумію, чому ви вдалися до повчань, сер Джон. Вам набридли пусті розваги,— церковники називають їх гріхом,— і вас потягло на трохи серйозніші злочини. Убивство чи, скажімо, різанина нададуть оргіям своєрідного пікантного присмаку, як ото оливки — вину. Але найгірші мої вчинки — тільки веселі пустощі. Не тішить мене криваве ремесло, і мені гиді^о дивитися чй навіть чути про вбивство, нехай то буде і найнікчемніший негідник. Якщо мені коли-небудь і судилося зійти на трон, то я маю намір зректися, як і мій батько, свого ім'я і назватись Робертом, на честь Роберта Брюса.*. Так, і коли це станеться, кожен шотландський юнак піднесе в одній руці келих, а другою обніме свою дівчину, і тоді відвагу доводитимуть поцілунками й келихами, а не кинджалами'й мечами. А на моїй могилі напишуть: "Тут спочиває вічним сном Роберт, четвертий король цього імені. Він не вигравав битв, як Роберт Перший, не піднявся з графа до короля, як Роберт Другий. Він не зводив церков, як Роберт Третій, а вдовольнявся тим, що жив і помер королем бравих молодців!" У двохсотрічній історії нашого роду я хотів би позмагатися славою тільки з одним монархом:.

Старий король наш Каул Любив велику чару...

— Ласкавий мій пане,— озвався Раморні,— дозвольте мені нагадати вам, що ваші веселі забави призводять до тяжкого лиха. Якби я втратив був руку в бою, домагаючись для вашої високості перемоги чад могутніми ворогами, то ця втрата мене нітрохи не пригнічувала б. Але дійти через вуличну бійку від панцера й шолома до халата й нічного ковпака...

— Ох, знов ти своєї, сер Джон!..— урвав хворого безтурботний принц.— Куди це годиться — раз по раз тицяти мені межи

очі свою скалічену руку, як ото привид Гескхела жбурнув свою голову в сера Вільяма Уоллеса Ч Згодься, ти поводишся безглуздіше від самого Фодіона,— адже відважний Уоллес у пориві гніву стяв тому голову, тоді як я, коли б міг, радо приставив би твою руку на місце. Та послухай: оскільки це неможливо, то я роздобуду тобі залізну — таку, як у старого рицаря

1 Натяк на епізод, либонь, найпоетичніший у поемі Гаррі Сліпого про Уоллеса (прим. авт.).

Карслоджі. Він вітався нею з друзями, пригортав дружину, кидав виклик ворогам і взагалі робив усе, що роблять справжнісінькою рукою з плоті й крові, захищаючись чи нападаючи, їй-богу, сер Джон, у людини чимало зайвих органів і кінцівок. Можна бачити на одне око, чути на одне вухо, мацати однією рукою, відчувати запах однією ніздрею. І я, приміром, ніяк не доберу: навіщо природа нам дала усього цього аж по парі? Хіба про запас, коли щось одне втратиш чи покалічиш... Рицар глухо застогнав і відвернувся від принца.

— Ні, сер Джон,— провадив герцог,— я кажу серйозно. Ти краще за мене знаєш, чи правду розповідає легенда про рицаря Карслоджі, званого Залізною Рукою,— адже він був твоїм сусідом. За його часів той хитромудрий знадіб могли вигадати лише в Римі. Та я ладен побитися з тобою об заклад на сто марок, що як дати ту руку за зразок пертському зброяреві Генрі Вінду, то він склепає таку саму не згірше, ніж це зробили б гуртом римські ковалі з благословення своїх кардиналів!

— Я міг би без усякого ризику прийняти ваш заклад, мілорде,— гірко промовив недужий,— але зараз мені не до дурниць...