Пертська красуня - Сторінка 55

Але тепер усе це забулось, і палкий на вдачу Генрі пам'ятав тільки, що Олівер був йому щирим і дорогим товаришем,— чоловіком, котрий любив його і шанував з таким запалом, на який тільки був здатний. Крім того, зброяр мав вагомі підстави гадати, що нещасний став жертвою удару, призначеного для нього самого, Сміта.

Ось чому Генрі з готовністю, якої ще хвилину тому він навряд чи від себе й сподівався і яка, здавалося, виказала тепер його потаємну радість, припав губами до холодного чола сердешної Магдалени й відповів:

— Я, Генрі Сміт, громадянин Перта, що мешкає у Вінді, чесний і добропорядний чоловік, вільнонароджений ремісник,, приймаю на себе обов'язки захисника вдови Магдалени Праудф'ют та оцих ось сиріт, виступлю на двобій за її права з будь-ким, рівним мені станом, і битимуся доти, доки стане мого духу. І нехай допоможе мені в скрутну хвилину бог і добрий святий Іоанн!

Притлумлений гомін знявся в залі міської ради, показуючи, як палко городянам хотілося довести розпочату справу до кінця і які впевнені вони були в її щасливому завершенні.

Після цього сер Патрік Чартеріс, не гаючись, почав збиратися до короля, щоб дістати дозвіл на розслідування вбивства Олівера Праудф'юта, відповідно до давнього звичаю, через вичробу домовиною або, як буде треба, мечем.

Він виконав пей свій обов'язок, тільки-но розійшлася міська рада, у приватній розмові з королем. Роберт Третій був прикро вражений, почувши про новий клопіт, і наказав серу Патріку та супротивній стороні на другий день, одразу після вранішньої відправи, з'явитися на королівську раду й вислухати його волю. А тим часом до сера Джона Раморні послали від двору гінця з дорученням узяти в рицаря список усіх його людей і наказали йому під загрозою суворої покари залишатися з усім своїм почтом у місті й чекати подальшого рішення його величності.

РОЗДІЛ XXI

О боже, гляньте, як це все проходить. На бій!" Хай правого боронить бог!

В. Шекспір, *Генріх IV*

У тій самій залі домініканського монастиря, де відбувалася королівська рада, Роберт Третій сидів тепер із братом Олбані, який зі своєю показною суворою доброчесністю та справжнім мистецтвом облуди так легко вмів підкорити своєму впливові безвольного монарха. Та це, зрештою, і не дивно,— адже тому, хто рідко бачить речі в їхніх справжніх обрисах і барвах, вони здаються такими, якими їх малює йому зухвалий, підступний чоловік, та ще й з усіма правами найближчого родича.

Сповнений, як завжди, тривоги за свого безталанного, оточеного поганим товариством сина, король і тепер намагався довести Олбані, що Ротсей зовсім не причетний до смерті шапкаря, хоч сер Патрік Чартеріс, нічого не приховуючи, висловив свої підозри на розсуд його величності.

— Це таке лихо, брате Робін! — нарікав король.— Такий украй нещасливий випадок! Тепер легко може дійти до чвар і ворожнечі між вельможами та місцевими громадами, як це вже було в багатьох чужих краях. У цьому ділі мене втішає тільки одне: оскільки Ротсей уже звільнив сера Джона зі служби в себе при дворі, ніхто більше не скаже, ніби Раморні чи котрийсь із його людей вчинив цей кривавий злочин (якщо його .ічинив справді хтось із дому Раморні) на догоду чи за вказівкою нещасного хлопчика. Я певен, брате, ми обидва можемо засвідчити, як охоче він згодився на моє прохання звільнити Раморні зі служби в себе після тої бійки на Керф'ю-стріт.

— Так, я це пригадую,— відказав Олбані,— і щиро сподіваюся, що взаємини між герцогом Ротсейським і Раморні не поновилися після того, як принц начебто дав згоду виконати бажання вашої величності.

— Начебто дав згоду?! — перепитав король.— Поновилися взаємини?! Що ви хочете цим сказати, брате? Хіба Давид не обіцяв мені розлучитися з Раморні, якщо той прикрий випадок на Керф'ю-стріт пощастить залагодити й забути? Ротсей визнав, що Раморні — поганий порадник, здатний втягти його в будь-яку халепу, і заслуговує вигнання чи іншої покари, яку ми на нього накладемо. Адже ви, звичайно, не маєте підстав сумніватися, що Ротсей запевняв нас щиро і додержить свого слова! Пригадуєте, ви ще порадили не висилати Раморні, а накласти велику пеню на його маєток у Файфшірі, і принц сам сказав, що не тільки для Раморні, а й для нього самого краще буде вислати стайничого з Перта?!

^ Я це добре пригадую, мій брате-королю, і, їй-богу, я б ніколи не подумав, що Раморні ще має вплив на принца після того, як довів його своїми порадами до такого небезпечного становища. Але ж мій небіж, послухавшись вашої величності, сам визнав, що коли залишити Раморні при дворі, то стайничий і далі матиме на нього згубний-вплив. Я тоді й сам пошкодував, що порадив пеню замість вигнання, а тепер маємо нове лихо, і воно загрожує великою небезпекою для вашої величності, а також для спадкоємця вашої корони і цілого королівства.

— Що ти таке кажеш, Робіне?! — вигукнув легкодухий король.— Могилою наших батьків, душею Брюса, безсмертям наших предків заклинаю тебе, любий мій брате, пожалій мене! Скажи, яке ще лихо, загрожує моєму синові чи моєму королівству?

Король нахилився ближче до брата, і губи його тремтіли від страху, а на очі набігли сльози. Але герцог Олбані зволікав, наче обмірковуючи відповідь.

— Небезпека, величносте, ось у чому,— нарешті промовцв він.— Ви вірите, що принц не причетний до цього другого нападу на громадян Перта — до вбивства шапкаря, навколо смерті якого городяни зняли такий галас, немов табун чайок над своєю товаришкою, коли хлопчак поцілить стрілою одну з них.

— їхнє життя,— мовив король,— дороге їм самим і їхнім друзям, Робіне.

— Це правда, владарю мій. І нас ці негідники примушують дорожити їхнім життям, якщо ми не хочемо дорого платити за їхню смерть... Однак, величносте, як я вже сказав, ви вважаєте, ніби принц не причетний до цього вбивства. Я не намагатимусь похитнути вашу впевненість у цьому делікатному ділі, а навпаки, спробую й сам перейнятися нею. Для мене ваша думка — закон. Роберт Олбані ніколи не думатиме інакше, ніж думає Роберт Шотландський!

— Спасибі тобі! Спасибі! — вигукнув король, хапаючи брата за руку.— На тебе, я бачу, можна покластися, ти любиш мого сина і справедливий до необачного бідолахи Ротсея, що надто часто накликає на себе осуд і навряд чи заслуговує тих теплих почуттів, які ти до нього відчуваєш.

Олбані простував до своєї мети так неухильно й твердо, що без вагання відповів на братній потиск королівської руки навіть тієї хвилини, коли підтинав під самий корінь надію старого, ніжного й поблажливого батька.

— Але не так усе просто! — провадив герцог, зітхнувши.— Той упертюх, рицар з Кінфонса, і його галаслива юрба городян дивляться на це діло не так, як ми. У них стало нахабства заявити, ніби над чоловіком, якого знайшли вбитим, перед тим уночі глумилися Ротсей зі своїми приятелями,— вони, мовляв, ходили напідпитку і в масках по вулицях, зачіпали чоловіків і жінок, примушували їх танцювати або випивати величезні чаші вина й витворяли всілякі інші неподобства, про які не варто згадувати. І городяни твердять, мовби вся компанія вирушила потім до сера Джона Раморні й добилася, щоб її впустили в дім — завершити там свою г>лянку. А це, мовляв, дає городянам неабияку підставу гадати, що звільнення сера Джона зі служби в принца — всього лиш хитрий крок, який має на меті ввести людей в оману. А тому, кажуть вони, якщо тієї ночі сер Джон Раморні чи хтось із йою людей вчинив убивство, то є всі підстави вважати герцога Ротсейського принаймні причетним до цього діла, коли він узагалі не призвідець.

— Який жах, Олбані! — промовив король.— Вони роблять мого хлопчика вбивцею? Твердять, нібито мій Давид отак з доброго дива здатний забруднити свої руки шотландською кров'ю? Ні, ні, на такий очевидний наклеп вони не зважаться, він надто нечуваний і жахливий!

— Даруйте, владарю мій,— відповів герцог Олбані,— але городяни кажуть, ніби до сутички на Керф'ю-стріт і всього, що було потім, причетний скоріше принц, ніж його стайничий, бо ніхто не думає і ніколи б не повірив, ніби ту дотепну витівку влаштовано на догоду рицареві Раморні.

— Ти зведеш мене з розуму, Робіне! — вигукнув король.

— Гаразд, я мовчу,— відповів брат.— Я тільки виконав ваш королівський наказ і розповів про те, що кажуть у місті.

— Я знаю, особисто ти не маєш на думці нічого поганого,— промовив король.— Та замість того, щоб мучити свого владаря, розповідаючи, які лиха неминуче його чекають, хіба не краще було б з твого боку, Робіне, підказати мені, як їх уникнути?

— Це правда, владарю мій. Але єдиний шлях до порятунку нерівний і тяжкий, і перше ніж я назву його, треба, щоб ваша величність спершу усвідомили собі необхідність на нього ступити. Хірург повинен спершу переконати хворого, що скалічену руку чи ногу вилікувати не можна, а вже потім він зважиться запропонувати її відтяти, коли іншої ради справді немає.

Ці слова викликали в короля таку тривогу і обурення, яких брат і не сподівався.

— Не можна вилікувати, мілорде Олбані? І Немає іншої ради, як відтяти?! Тебе важко зрозуміти, мілорде... Якщо ти маєш на думці нашого сина Ротсея, то мусиш мені добре все пояснити, а то доведеться тобі гірко шкодувати за свої слова!

— Ви тлумачите їх надто буквально, державний мій владарю,— промовив Олбані.— Вживаючи таких неподобних висловів, я мав на оці не принца. Бог мені свідок, як син мого коханого брата Ротсей дорожчий мені від власного сина. Я хотів лише сказати, що його слід забрати якомога далі від безумств і марнот мирського життя. За словами святих людей, це саме вони і є, наче ті покалічені руки чи ноги, і їх треба відтяти, відділити від нас, бо вони не дають нам іти шляхом добра.

— Розумію... Ти хочеш усунути цього Раморні, що, як відомо, підмовляє мого Ротсея на легковажні вчинки, від двору,— з полегкістю сказав монарх.— Потім ці прикрі скандали забудуться, і наші піддані звикнуть дивитися на принца іншими очима — з більшою довірою.

— Непогана пропозиція, владарю мій, але я пішов би трохи... я пішов би далі. Гадаю, принца й самого слід на короткий час віддалити від двору.

— Як, Олбані?! Розлучитися з моїм дитям, моїм первістком, світлом моїх очей, і... Це правда, Давид юнак свавільний, упертий... Але ж він такий любий моєму серцю син!..