Пертська красуня - Сторінка 56

О, Робіне, я не можу, не ХОЧуІ

— Ні, я тільки запропонував, величносте. Я розумію, якої рани такий крок може завдати батьківському серцю... Хіба сам я — не батько? — І Олбані, наче в безнадійній скрусі, схилив голову.

— Я цього не переживу, Олбані. Адже й мій вплив на нього, який часом забувається в мою відсутність, незмінно дає свої наслідки, коли син поруч. А якщо пристати на твою раду, то цей вплив зовсім припиниться, і які ще лиха впадуть тоді на голову безталанного принца?! Якщо його не буде тут, я не матиму сну... В кожному подиху вітру мені ввижатиметься його передсмертний стогін .. Та й ти, Олбані, хоч і стриманіший від мене, а теж утратиш спокій.

Так промовляв легковірний монарх, прагнучи схилити до своєї ду&ки брата і обдурити самого себе, а заразом і довести, ніби дядько й небіж проникнуті один до одного ніжними почуттями,, хоч насправді їх не було й сліду.

— Ваша батьківська турбота про сина дуже швидко переходить у тривогу, величносте,— сказав Олбані.— Я, звісно, не пропоную дати принцові волю, аби він робив, що хоче. Гадаю, Давида треба переселити ненадовго в яке-небудь пристойне відлюдне місце... віддаги під опіку мудрого наставника, що відповідатиме за вчинки й безпеку рринца, як учитель відповідає за учня. ^ щ

— Як?! Віддати Ротсея під опіку? Хіба він маленький?! — вигукнув король.— Він уже два роки, як вийшов з того віку, коли юнака за нашими законами вважають неповнолітнім.

— Римляни були мудріші,— мовив Олбані.— У них повноліття наставало на чотири роки пізніше, ніж у нас. Зрештою, здоровий гуіузд підказує, що батьки повинні мати право виховувати своїх дітей до такого віку, до якого треба, і в кожної людини повноліття має наставати в свій час. Взяти, для прикладу, юного Ліндсея, графа Крофорда,—до речі, у сварці з містом він, кажуть, виступає на боці Раморні... Так ось, цьому юнакові п'ятнадцять років, але він так завзято, впевнено й твердо йде до своєї мети, мов тридцятирічний. А мій небіж, людина багато кращих і благородніших чеснот, розуму й серця, у свої двадцять три роки виявляє часом легковажність хлопчакіа, якого задля його ж таки добра слід тримати в шорах... Та не журіться, що так сталося, владарю мій, і не гнівайтесь на брата, коли він каже правду, бо ліпші плоди ті, котрі дозрівають повільніше, й ліпші коні ті, котрі завдавали конюхам більше клопоту, поки їх об'їжджали для бойовища або для турнірної арени.

Герцог замовк, дав королеві Роберту поринути в роздуми, а потім, зачекавши хвилини дві-три, уже веселіше додав:

— Але не падайте духом, благородний мій владарю, може, цю сварку ще пощастить залагодити без бою та інших труднощів. Удова бідна, бо її чоловік, хоч і мав чимало замовлень, був ледачий і любив марнувати гроші. Отож у цьому ділі, гадаю, ми відкупимось грішми, а суму, яку доведеться заплатити за пролиту кров, можна буде відшкодувати з прибутків маєтку Раморні.

— Ні, ми заплатимо за все самі,— заперечив король Роберт, жадібно вхопившися за надію залагодити прикру суперечку мирно.— Коли Раморні звільнять зі служби в Ротсея і віддалять від двору, його статки й так поменшають, а бити того, хто вже впав, неблагородно... Та ось іде наш секретар, пріор, сказати нам, що час починати раду... Доброго ранку, велебний отче!

— Нехай вас бог благословить, мій владарю! — відповів абат.

— Що ж, добрий отче,— провадив король,— не будемо чекати Ротсея. Я сам ручуся, він прийме наші поради. Приступаймо до справ королівства. Які у вас вісті од графа Дугласа?

— Він прибув до свого Танталлонського замку, мій владарю, ї прислав гінця зі звісткою, що, хоч сам граф Марч і сховавсь у фортеці Данбар, нікого до себе не пускаючи, проте його прибічники й васали зібрались і стали табором поблизу Колдінгема. Очевидно, вони ждусь там великих сил з Англії. їх стягують до шотландського кордону Хотспур і сер Ральф Персі.

— Лихі новини,— мовив король.— Нехай простить господь Джорджа Данбара!

Цієї миті до зали ввійшов принц. Король провадив далі:

— А-а, ось нарешті й ти, Ротсею... В церкві я тебе щось не бачив.

— Вранці мене здолали лінощі,— відповів принц,— бо вночі я страждав від безсоння і лихоманки.

— Ох, нерозумний мій хлопчику! — відказав король.— Якби ти не провів без сну останню ніч масниці, тебе б не лихоманило в ніч на попільну середу.

— Мені прикро, що я перебив вашу молитву, владарю мій,— недбало кинув принц.— Ваша величність просила в небес для когось прощення — безперечно, для недруга, бо найчастіше ви згадуєте у своїх молитвах недругів.

— Сядь і вгамуйся, нерозважливий хлопче! — наказав батько, милуючись водночас вродливим обличчям і гарною поставою улюбленого сина.

Ротсей підсунув подушку ближче до батьківських ніг і недбало сів на неї, а король вів далі:

— Щойно я висловив тут жаль з приводу того, що граф Марч, якого після твого розлучення ми твердо пообіцяли винагородити за всі заподіяні йому кривди, виявився здатним вступити в негідну змову з англійцями проти рідної країни... Невже в нього закрався сумнів, що ми не додержимо свого слова?

— Я відповім за нього: "Ні!" —сказав принц.—— У вашому слові граф не сумнівається, величносте. Але в нього могла прокинутись осторога, що ваші мудрі радники не дадуть вам додержати його.

Роберт Третій маз боязливу звичку вдавати, ніби не розчув слів, що вимагали — навіть на його власну думку — гнівної відповіді. Через те він пустив повз вухо синове зауваження й говорив далі. І все ж необачні слова Ротсея поглибили невдоволення, що зародилося проти сина в батьковій душі.

— Добре, що Дуглас тепер на кордоні,— промовив король.—

Його груди, як і груди всіх його предків,— найнадійніший щит для Шотландії.

— Тоді лихо нам, якщо він повернеться спиною до ворога,— кинув непоправний Ротсей.

— Ти посмів узяти під сумнів відвагу Дугласа?! — вкрай роздратовано зашгґав король.

— Відвагу графа не посміє взяти під сумнів ніхто,— відказав Ротсей,— вона так сімо безперечна, як і його гордощі... Але щастя може зрадити і його.

—. Присягаю святим Андрієм, Давиде,— вигукнув король,— ти однаково що той пугач — кожним своїм словом віщуєш чвари й біду!

— Мовчу, батьку,— кинув юнак.

— А що чути про ворожнечу в Гірській Країні? — провадив король, звертаючись до пріора.

— Гадаю, там справи обертаються сприятливо,— відповів священик.— Вогонь, що загрожував охопити всю країну, здається, пощастить загасити кров'ю чотирьох-п'яти десятків тих волоцюг. Два великих союзи племен дійшли згоди,— і скріпили її врочистою присягою на мечах,— вирішити свою суперечку тридцятого березня, у вэрбну неділю, в присутності вашої величності будь-якою зброєю, що її ви назвете, і на вказаному вами бойовищі. Число воїнів вирішено обмежити до тридцяти з кожного боку, але битимуться вони до останку. А тому клани звертаються до вашої величності з уклінним проханням, аби ви цього дня по-батьківському склали з себе королівське право присуджувати перемогу одній із сторін до завершення бою: ви не кинете на землю скіпетра й не крикнете "Годі!", поки на ногах стоятиме бодай один воїн.

— Дикі варвари! — вигукнув король.— Невже вони хочуть обмежити найдорожче нашому серцю королівське право — припиняти битву й оголошувати перемир'я?.. І позбавити мене єдиної спонуки, що може привести короля на те жорстоке видовище їхньої різанини?.. Чого вони хочуть — битись, як люди чи як вовки в горах?

— Величносте,— озвався Олбані,— граф Крофорд і я, не порадившись із вами, дозволили собі дати попередню згоду на ці умови. Прийняти їх, на нашу думку, є багато важливих причин.

>— Он як?! Граф Крофорд! — промовив король.— Мені здається, він надто молодий, щоб з ним радитись у справах такої ваги.

— Незважаючи на свій вік,— заперечив Олбані,— граф Крофорд користується серед своїх сусідів-горян такою повагою, що без його допомоги і втіливу мені навряд чи вдалося б із ними домовитись.

— Чи чуєш, юний Ротсею? — докірливо звернувся король до свого наступника.

— Мені шкода Крофорда, величносте,— відказав принц.— Він надто рано втратив батька, чиї поради йому так знадобилися б у його юному вілі.

Король звів на Олбані погляд, і в цьому світився тріумф, гордощі за відданість сина, що чулася в його відповіді.

Однак Олбані, нітрохи не збентежившись, говорив далі:

— Не життям своїм, а смертю ці горяни можуть послужити Шотландському королівству. І, сказати щиро, графові Крофорду й мені самому дуже хотілося б, аби вони повибивали одні одних у тім бою до ноги.

— Ого! — вигукнув принц.— Якщо Ліндсей провадить таку політику замолоду, то яким же "милосердним" володарем стане він через років десять-дванадцять?! Оце-то хлопчик — ще й пушок не посіявся над губою, а вже таке кам'яне серце. Краще б уже він розважався півнячими боями на проводах масниці, ніж виношувати плани такої різанини на вербну неділю. Йому, видко, до вподоби уелські півнячі бої,— там теж б'ються на смерть.

— Ротсей слушно каже, Олбані,— промовив король.— Не гоже монархові-християнину поступатися *в такому ділі.— Я не можу згодитися, щоб люди на очах у мене бились, поки поляжуть усі до одного, як худоба на бойні. Мені буде огидно дивитись на таке видовище, і скіпетр сам випаде з руки вже тому, що в мене забракне сили його тримати.

— А цього ніхто й не помітить,— сказав Олбані.— Дозвольте мені зауважити, величносте, що ви всього лиш відмовляєтеся від королівського привілею, який, коли ви ним скористаєтесь, не додасть вам шаноби, бо вас ніхто не послухається. Якщо ваша величність у розпалі бою випустить скіпетр, ті розгарячілі дикуни зважать на це не більше, ніж вовки на горобця, коли б той під час їхньої гризні впустив у їхню зграю соломинку, яку ніс до свого гнізда. Ніщо не примусить горян розійтися, поки вони не поляжуть усі до останнього; і нехай краще вони переріжуть один одного власноруч, ніж упадуть від мечів наших воїнів, коли ті спробують силоміць розборонити їх з наказу вашої величності. Спробу помирити їх гвалтом вони витлумачать як пастку, і супротивники об'єднаються, щоб разом дати відсіч. І тоді все скінчиться знову ж таки різаниною, а надія відновити колись мир остаточно с-агине.

— У твоїх словах аж надто багато правди, брате Робін,— відказав поступливий король.— Яка користь із наказів, коли я не годен домогтися, щоб їх виконували? І хоч я, на свою біду, мушу

чинити так у своєму житті кожнісінького дня, навіщо виставляти напоказ королівське безсилля перед юрбами людей, що зійдуться на таке видовище.