Підземний човен - Сторінка 15

Тепер скажи нам, представнику народу, чи віддамо ми їх драконові, чи кинемо в прірву, щоб вони вмерли від голоду?

Лемур витріщив від жаху очі й похитувався, як іван-покиван.

— Слушно, — похвалив Чотириокий. — Кинемо. Нехай помучаться перед смертю. Але крові не проллємо, не такі ми жорстокі, як дехто розпускає про нас плітки. Вирішено. Одноголосно. Хто не згоден, підніміть руки й нарікайте на себе!

І раптом пролунав гучний дзвін. Всі неандертальці підняли свої волохаті могутні руки.

— Що? — Чотириокий підскочив на троні й затупотів у нестямі ногами об підлогу...

Ні, зрозуміла Аліса — не ногами! Він стукав дерев'яними ходулями! Вона хотіла сказати про це

Пашці, але той швидко ступив крок уперед, зупинився на верхній сходинці й закричав:

— Жителі підземелля! Чесні гноми й неандертальці! Пригнічені лемури та інші тролі! Гуртуйтеся! Хай живе революція! Геть диктатуру Чотириокого! Час визволення близький!

Знатні особи спершу сторопіли від такого нахабства, Чотириокий досі ще в гніві стукав дерев'янками по підлозі,.а у відповідь на Пащин заклик із юрби долинув тонкий, але розбірливий голосок гнома:

— Хай живе воля!

— Знайти! — кричав Чотириокий! — Знищити!

Почалася метушня. Лемури кинулись у юрбу, розшукуючи гнома, інші били безпомічних неандертальців.

— А вас... вас, мерзотники... — Чотириокий не знаходив слів від обурення. Він підвівся на ходулях, утратив рівновагу, вчепився за шапку тролихи, шапка злетіла, оголивши лису горбисту голову.

І враз Чотириокий голосно охнув і завмер.

Голова його повільно поверталася, розчепірені пальці тремтіли. Аліса простежила за рухом його голови й побачила, що над майданом звільна пурхає якась комаха, схожа на нічну міль, тільки більша і зовсім прозора.

Як уві сні, повелитель підземного царства повільно рушив до молі.

Здогадавшись, що привернуло увагу диктатора, знатні особи кинулися вперед, намагаючись зловити міль.

— Ні! — закричав Чотириокий. — Не смійте! Ви пошкодите їй крила! її немає в моїй колекції! Сачок! Негайно сачок!

Але сачка ні в кого не було.

^/Гл?ф^^ завмерли,

Чу^^ дивлячись на

Х^И^ міль, котра, ніби

ж/ нічого не сталося,

V пурхала над юрбою.

Чотириокий стрибнув за нею, впав, але куди проворнішим виявився Пашка. У во-ротарському стрибку він кинувся

. • за міллю, та не встигла вивернутися і

опинилася в Пащиних долонях. Лежачи, Чотириокий кричав:

— Обережніше! Не помни крила! Уб'ю!

— Уб'ю! — кричали знатні особи. Пашка обережно тримав міль у долонях. Троль дістав із-за пояса коробочку й мовчки

підставив Пашці.

Пашка поклав туди міль, троль закрив коробочку й передав її диктаторові, який обсмикнув свою мантію, щоб не було видно ходуль, і через силу підвівся. Він трішки відкрив коробочку, зазирнув у щілину й повідомив:

— Цей вид науці невідомий!

— Це він! — прошепотіла Аліса. — Він ходулями мене ошукав.

Пашка кивнув.

— Дякую тобі, прибульцю, — щиро сказав Гарольд Іванович. — Дякую, Пашо. Наука тебе не забуде. За таку заслугу я дозволю тобі висловити будь-яке бажання. І я його виконаю.

Майданом прокотилося зітхання полегкості. Аліса зрозуміла, що ніхто з підземних жителів не хоче їхньої смерті. Але в юрбі придворних почулися невдоволені голоси.

— Мовчати! — розсердився Гарольд Іванович. — Тут я наказую. Павле Гераскін, тобі надається слово.

— У мене є бажання, — почав Пашка, — щоб ви відпустили нас з Алісою додому, а також відпустили всіх неандертальців, випустили з коліс нещасних лемурів та гномів і взагалі повернулися до свого брата. Годі вам тут розкошувати.

— Багато, ох як багато бажань у тебе, Пашо, — мовив докірливо Гарольд Іванович. — Та, на жаль, це все не бажання, а вимоги. А вимог я не допущу.

— Хіба це не бажання — залишитися живим?

— Ні, це ультиматум. І якщо ти не хочеш залишитися без бажання, то квапся, проси. Адже все одно я тебе скараю. Бо інтереси держави вищі за особисті. Тебе не я засудив, тебе народ засудив. А проти народу я не піду. Говори бажання, яке особисто я можу виконати.

— Добре, — згодився Пашка. — Є в мене бажання. Стало дуже тихо. Тільки ящірка постукувала від

нетерпіння хвостом.

— Змалечку я цікавився збиранням комах, — сказав Пашка. — Не було в мене більшої радості, ніж наколювати на булавки метеликів і жучків. Усі в класі заздрили моїй колекції. Аліса може підтвердити.

Аліса пильно дивилася на Пашку. Ніколи вжитті він не збирав метеликів та жучків.

— Я хочу перед смертю, — вів далі Пашка, — побачити велику й славетну колекцію підземних комах, зібрану великим ученим Гарольдом Івановичем. Якщо я побачу її, то можу вмерти спокійно.

Над майданом шелестіли здивовані голоси. Ніхто нічого не розумів.

— Ти не обманюєш, мій хлопчику? — спитав Чотириокий.

— Я ніколи не обманюю! — урочисто збрехав Пашка.

— Ну що ж, я знаю одного ентомолога на ім'я Гарольд Іванович. Він живе в задніх приміщеннях мого палацу й ніколи не виходить до людей. Я попрошу цього скромного чоловіка показати тобі колекцію. Але як тільки подивишся, відразу на страту — домовилися?

— Ясна річ, після такої колекції й померти не жаль, — промовив Пашка зі сльозою в голосі.

Аліса не розуміла, що задумав її друг, але не стала заважати йому. Вона сподівалася на Пащину кмітливість.

— Ідіть у тронну залу, — наказав Чотириокий. — Вас проведе мій вірний троль. А ви, всі інші, роз-ходьтеся, негайно розходьтеся на свої робочі місця. І через те, що всі прогуляли цілу годину, простовбичивши на цьому майдані й нічого не роблячи, вас усіх оштрафовано на денний пайок, а сон сьогодні буде вкорочено на годину. Ура?

— Ура! — крикнув хтось із придворних.

— А щодо вас, мої любі помічники, — зауважив диктатор, обернувшись до знатних осіб, — то після страти прошу всіх на скромну вечерю.

Більше Аліса нічого не чула. Троль заштовхнув їх із Пашкою до тронної зали, мовчки показав на двері за троном і залишився стояти біля них. Мабуть, ніхто не мав права заходити до внутрішньої квартирки кабінетного вченого Гарольда Івановича.

Вони піднялися знайомими східцями.

— Ти що задумав? — запитала Аліса.

— Нічого! — відповів Пашка, показавши собі на вухо — можуть підслуховувати.

Він перший підійшов до дверей квартири Гарольда Івановича й натиснув на кнопку дзвінка.

— Він іще не встиг, — промовила Аліса.

І справді їм довелося зачекати хвилини зо три, перш ніж із середини почулося човгання кроків, і голос ученого спитав:

— Хто там?

— До вас гості! — бадьоро відповів Пашка. — Ваші давні друзі, нас прислав Чотириокий.

— Хто-хто? — Гарольд Іванович прочинив двері на ланцюжок.

— Тутешній повелитель.

— Тут є повелитель? Ніколи не чув, — сказав учений. — Ах, це ви, Пашенька й Алісочка? Який я вам радий! Заходьте, заходьте.

Вчений відкинув ланцюжок і впустив гостей.

Чорний капелюх висів на вішалці в передпокої. Але сам диктатор устиг скинути ходулі й був уже в домашньому халаті та капцях.

— Заходьте, — запросив він ласкаво. — Що ж вас знову привело до мене?

— Пристрасне бажання подивитися на вашу колекцію, — відповів Пашка. — Перш ніж нас скарають, я повинен натішитися нею.

— Скарають? Вас? Дітей? Яке варварство! Ви, напевно, злісні злочинці?

— Чесно кажучи, ні! — прошепотів Пашка. — Але цей мерзотник Чотириокий думає інакше. І знаєте чому?

— Чому ж?

— Він нас страшенно боїться.

— Вас? Дітей?

— Він боїться, що вернемося назад і розповімо про ті неподобства, які тут кояться.

— Неподобства? — вчений був дуже засмучений. — Не може бути! Я, щоправда, не зустрічався із тутешнім повелителем, але, за відгуками, він — вельми милий чоловік і жертвує всім, аби навчити місцевих дикунів жити по справедливості, дотримуватися порядку й планової системи. Він вважає, що світ мусить бути організований строго й чітко, як колекція комах.

— Ні! — підтримав хитрість Гарольда Івановича Пашка, — коли зустрінетеся із цим негідником, то зрозумієте, наскільки ви не маєте рації. Це мучитель і садист. Він упевнений, що люди повинні жити, як метелики на булавках.

— Не будемо гаяти часу. Яку частину колекції ви хотіли б подивитися?

— Всі частини, — відповів Пашка.

— Ну що ж, почнемо.

Наступні півгодини видалися Алісі найнудніши-ми в житті. Гарольд Іванович діставав один за одним планшети з наколотими на них комахами й детально розповідав про них Пашці, а Пашка неквапливо ставив запитання. І якщо подивитися на них збоку, то подумаєш, що перед тобою старий учений і його вірний захоплений учень.

— От і все, — сказав нарешті Гарольд Іванович. — Ви ознайомилися з моєю скромною колекцією. Якщо не враховувати тієї коробочки, яку мені принесли сьогодні.

Він показав на коробочку з міллю, що її спіймав Пашка.

— До неї я візьмуся сьогодні ввечері, коли з вами буде покінчено. Чи задоволені ви, Павле Гераскін?

— Мені жаль, що моя мрія стати збирачем комах не здійсниться.

— Якби це залежало від мене, — признався Гарольд Іванович, — ти був би моїм улюбленим учнем. Але народ... народ вимагає.

— Чого вимагає народ?

— Ти ж мені сам сказав, що народ тебе засудив?

— Нічого я не говорив. Народ чекає не дочекається, коли вас уб'ють.

— Ох, не говори страшних речей, у мене слабкі нерви! Як можна мене вбити, коли мене всі так люблять?

— Як жаль, — пошкодував Пашка, оглядаючись, — що ви не показали мені всієї колекції. Не думав, що ви будете обманювати мене в дрібницях.

— Я? Показав не всю колекцію?

— А де сколопендра Гарольді? Чому ви її приховуєте?

— Але ж вона існує в єдиному екземплярі!

— У тій маленькій кімнаті? — Пашка показав на дверцята за письмовим столом. — У скляній банці?

— А ти звідкіля знаєш?

— Я здогадався, — відповів Пашка. — Я тільки здаюся незібраним і неуважним. А насправді я все запам'ятовую і вмію робити висновки!

— А втім, — Гарольд Іванович поправив окуляри. — Я й сам збирався тобі її показати. А чому й ні? Ти ж нікому про неї не розкажеш!

Гарольд Іванович відчинив дверцята. За ними виявилася маленька кімната, і крізь відчинені двері Аліса побачила вузьке ліжечко і шафочку. Із шафочки Гарольд Іванович дістав невеличку кришталеву баночку. В ній сиділо прозоре, страшенно гидкого вигляду членистоноге.

— Ось вона! — сказав Гарольд Іванович, показуючись на порозі. — Сколопендра Гарольді! Мій скарб.

Пашка підійшов чимближче.

— Руками не хапати! — злякався диктатор.

— Я тільки подивлюся! — промовив тремтливим голосом Пашка.