Підземний човен - Сторінка 5

І більше до мене ніхто не приїздив.

— Крім мене, — уточнив Пашка.

— А як же ви зустрілися? — поцікавилась Аліса.

— Ми зустрілися в музеї народних талантів, — пояснив Пашка. — Мені так сподобалася кована павутина, що я вирішив навчитися ковальського ремесла. Ти ж мене знаєш!

Аліса кивнула. Вона знала, що Пашка схильний захоплюватися.

— Я сюди прилетів, і ми подружилися.

— Пашка — гарний хлопець, — сказав коваль. — Але самого я його під землю не відпущу. Надійності в ньому мало. Я йому так і пообіцяв: знайдеш поважного супутника — бери корабель, вирушай до центра Землі.

— От я і привіз сюди Алісу.

— Ну, хитрун! — вигукнула Аліса. — А сам удав, що все сталося випадково.

— Але тепер мене бере сумнів, — мовив коваль. — Адже мандрівка серйозна, а сьогодні Пашка мало вас не втопив.

— Більш це не повториться.

— Під землею мене не буде... Ні, не візьму такого гріха на душу.

— Алісо, ну скажи! — почав благати Пашка. — Скажи, що ти будеш за мною стежити!

— За тобою нелегко стежити.

— Але ти подумай про брата Семена Івановича. Він уже багато років сидить під землею, він мріє побачити сонце. Він чекає порятунку! Невже в тебе немає серця?

Пашка може вмовити навіть чавунну тумбу. А Алісу ж умовити значно легше. Та ще з її любов'ю до пригод!

— Але як ми його знайдемо? — спитала Аліса, і Пашка полегшено зітхнув. Якщо вона питає, то вже вагається. — Адже минуло...

— Двадцять років, — нагадав коваль.

Аліса подумала, що двадцять років ніхто під землею не проживе, і, певно, Семен Іванович угадав її думки, бо сказав:

— Гарольдик живий. Я одержав від нього записку. Торік.

Коваль розстібнув сорочку, дістав золотий медальйон, що висів у нього на грудях, відкрив його, витяг звідти згорнутий у трубочку золотий аркушик і розправив його на столі.

— Дивіться, — промовив він. — Це я знайшов біля своїх дверей торік.

На аркушику чимось гострим були видавлені маленькі букви:

"Умене все гаразд. Змушений затриматися. Знайшов три види не відомих науці комах. Сподіваюся, ти поводишся достойно. Гарольд".

— Торік? — запитала Аліса.

— А це означає, що він перебуває десь там, — коваль показав під ноги. — І не може вирватися. Бачте, він написав "змушений затриматися".

— Отже, під землею є життя, — сказав Пашка. — І ми стоїмо на порозі відкриття.

— І це життя не відпускає до мене Гарольдика!

І коваль не витримав. Він заридав. Страшно було дивитися, як ридає такий огрядний чоловік.

Аліса зрозуміла, що неодмінно вирушить у глиб Землі, щоб возз'єднати Семена з братом Гарольдом.

— А довго треба буде мандрувати? — спитала вона.

— День, два, не більше! — радісно відгукнувся Пашка. — Адже човен швидкохідний.

— Пашка має рацію, — промовив крізь сльози Семен. — Не в розжареному ж центрі Землі сховано мого брата!

— Ми знайдемо його, даю слово, — запевнив Пашка. — Завтра в дорогу.

— Ні, — заперечив коваль. — До мандрівки треба підготуватися. І я хочу, щоб Аліса навчилася керувати човном. Нехай вона буде головною.

— Ще б чого бракувало! — вигукнув Пашка. — Я ж мужчина!

— Ти легковажний мужчина, — сказав коваль. — Або Аліса, або ніхто.

— Гаразд, — опанував себе Пашка. — Я здаюся. Йому дуже кортіло вирушити в надра Землі. Він

прагнув великих пригод і відкриттів.

Семен Іванович провів їх до флаєра. Вже стемніло, дзуміли комарі. Лунко сплеснулася рибина біля греблі.

— Завтра зранку випробування, — оголосив коваль.

Він підняв руку, прощаючись зі своїми юними друзями, і побрів у млин, щоб чогось перекусити.

Розділ 5 У ГЛИБИНАХ ЗЕМЛІ

Три дні тривали тренування екіпажу та випробування підземного човна. Аліса швидко звикла до тісної каюти, сама пошила дві подушки, щоб не так твердо було сидіти на металі, а Семен Іванович удосконалив пристібні пояси. Тепер вони надійно підхоплювали теранавтів і не давали уткнутися носом у пульт. Слово "теранавти" придумав Пашка. Від латинського слова тера — Земля. Слово всім сподобалося, і навіть підземному човнові дали назву "Теранавт". Щоправда, написати це слово на борту не можна було — човен зітре його об грунт за дві секунди. Зате Аліса написала його великими літерами на обкладинці суднового журналу. Адже не буває корабля без суднового журналу. За кріслом водія прикріпили контейнери для води та їжі. Місця там було достатньо. І хоч домовилися, що мандри триватимуть лише два дні, Семен Іванович набив ці контейнери продуктами так, ніби сам збирався в далеку подорож.

— Нічого, — сказав він Алісі, коли вона почала була сперечатися, — адже Гарольдик так зголоднів, він буде радий домашнім харчам.

За дні випробувань "Теранавт" пробурив галявину так, ніби на ній пустували величезні кроти. Аліса вмовила коваля після мандрівки передати креслення човна її знайомому сантехнікові — немає ж бо кращого способу, щоб робити підземні комунікації, ніж проходити їх на "Теранавті". Тим паче, що його зовнішня оболонка могла розігріватися до трьох тисяч градусів, і тоді стіни тунелю, який човен прокладав у землі, ставали твердими й гладенькими, як порцелянові.

Настав четвертий день. Семен Іванович викликав із Москви трейлер, повантажив на нього човен, відвіз до входу в печеру. Там він і чекав на мандрівників. Коли прощалися, він вручив їм викувані ним за ніч гострі ножі й каски, блискучі, легкі й міцні. Спереду — ліхтарі, які не вимагають підзарядки тисячу годин і світять яскравіше від будь-якого прожектора.

— Якщо зустрінеться підземна небезпека, — сказав Семен Іванович, — відразу вмикайте ліхтарі — підземні мешканці терпіти не можуть яскравого світла.

— Підземна небезпека, — прошепотів Пашка з надією. Він мріяв зустріти підземну небезпеку.

На прощання Семен Іванович ніжно обняв друзів і передав їм листа для брата і фотокартку Гарольда. На ній був зображений худенький юнак в окулярах, із борідкою. Він був дуже серйозний.

— Напевно, мій брат змінився, — мовив Семен. — Але ви його впізнаєте. Він добрий.

Коваль був схвильований. Він витяг із-за пазухи паляницю й заходився її жувати. Аліса з Пашкою залізли в човен.

— їдьмо! — скомандував Пашка.

Аліса ввімкнула механізм, що закривав люк, потім перевірила, як працюють прилади. Пашка ледве терпів, коли ж почнеться мандрівка. Але мовчав, бо дав слово Алісі, що капітаном корабля буде вона. І слово своє тримав.

Всі прилади працювали нормально. Аліса ввімкнула двигун і штовхнула вперед дві великі рукоятки. Човен затремтів, угвинчуючись у землю.

Над пультом у витонченій кованій рамочці з'явилася цифра 1.

Аліса увімкнула екран. Він теж був у рамці із залізних листочків. По екрану бігли цифри, що показували щільність породи.

— Земля, — сказав Пашка.

На третьому метрі порода стала щільніша. Аліса глянула на спідометр — "Теранавт" угвинчувався в землю зі швидкістю метр за хвилину. Звичайно, це була не межа швидкості, але Семен Іванович прохав не поспішати.

— Одна вада у нашого човника, — зауважив Пашка. — Тремтить.

— Звикнемо, — заспокоїла Аліса.

Вона з подивом глянула на екран, що показував щільність породи — цифри на ньому враз побігли назад, до нуля. Аліса хотіла була сказати Пашці, що прилад зіпсувався, але цієї миті вони відчули, що човен падає. Якби не пояси, теранавти вилетіли б із крісел.

— Тримайся! — крикнула Аліса, не зводячи очей із глибиноміра.

Цифри на ньому вискакували, як божевільні. Човен ударився об щось, упав на бік, випрямився і знову помчав у глибину.

— Це печера! — вигукнув Пашка.

Ще удар! Човен завмер. Аліса перевела дух і вимкнула двигун.

Стало дуже тихо. Тільки чути було, як часто дихає Пашка.

Глибиномір показував шістдесят сім метрів.

— Авжеж, печера, — згодилась Аліса.

— А міцний у нас кораблик, — мовив Пашка, котрий саме оговтався. — Гепнувся з висоти двадцятиповерхового будинку і хоч би що.

— Так, корабли к добрий, — кивнула Аліса. — Тільки я дуже злякалася.

— А я, чесно кажучи, навіть не встиг.

— Може, виберемося, поглянемо, що довкола? — запропонувала Аліса.

Пашка згодився. Вони наділи шоломи й відкрили люк.

— Далеко не відходимо, — попередила Аліса.

— Що ж я, не розумію, чи що? — буркнув Пашка. — Тут усе одно нічого цікавого.

"Теранавт" лежав. Заклинившись у розколині. Якщо посвітити нагору, то побачиш, як вона розширюється.

— Тут проходив спелеолог Гарольд, — сказав Пашка.

Гулка печерна луна відгукнулася перекатами шуму.

Коли луна вщухла, під землею стало тихо. Аж у вухах дзвеніло від тиші. Тільки десь далеко капотіла вода...

— їдьмо, — мовила Аліса.

Вони знову сіли в човен. Цього разу керував ним Пашка.

Човен урізався в стіну розколини і почав знову пробиватися в глиб Землі.

Цілу годину вони рухалися без пригод. Лише на лічильнику вискакували нові цифри та покажчик щільності стверджував, що порода за бортом стає дедалі щільнішою і трохи теплішою, ніби гаряче дихання центра Землі добиралося до її кори.

Висіти на поясах було незручно. Тому Аліса запропонувала йти вниз під кутом у сорок градусів. Нехай швидкість буде не та, зате менше втомлюєшся.

— Але тоді ми надто відхилимося від тієї печери, крізь яку спускався Гарольд, — заперечив Пашка.

Сказавши так, він одразу ж перевів "Тера-навта" на планеруючий спуск, бо теж стомився висіти на поясах.

Ще через півгодини вони випрямили човен і перекусили.

— Знаєш що, — запропонував Пашка, — спустімося ще на півкілометра, а потім назад.

— Чому? — здивувалася Аліса, — ми ж усього-на-всього на сто п'ятдесят метрів спустилися.

— Нудно!

— Ну от, — дорікнула Аліса, — ти ж сам хотів пробитися до центра Землі.

— До центра нам цілий рік добиратися.

— Ну нехай не до центра. Хоч би до того місця, звідкіля надійшов лист на золотому аркуші.

— А ти впевнена, що він справжній? — запитав Пашка. — А раптом його Семен Іванович сам написав?

— Навіщо?

— Щоб ми згодилися в цьому човні мандрувати^

— Слухай, Пашко, — розсердилася Аліса. — Тебе ніхто за язик не тягнув. Ти сам мене підбив на цю незвичайну мандрівку.

— Але ж я гадав, що вона справді незвичайна, а вона — найнудніша мандрівка в світі. У цього проклятого човна навіть ніяких рук немає, щоб зразки забирати. Можливо, ми зараз проходимо повз алмазні поклади і зовсім не підозрюємо про це.

— Не бурчи, — сказала Аліса. — Візьми краще корабельний журнал. Вестимеш його через п'ятнадцять хвилин.

— І що записуватиму? Як капітан Селезньова чхнула?

— Я впевнена, що ще будуть пригоди, — відповіла Аліса.