Підземний човен - Сторінка 7

- Кір Буличов -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Рин понюхав, схвалив м'ясо і, знявши шматок із прута, дав Алісі.

— Дякую, — відповіла Аліса.

Позаду з темряви долинув Пащин шепіт:

— А він рук не миє.

Сам Пашка не славився чепурністю, але зараз у нього був кепський настрій.

Аліса відкусила шматочок, м'ясо було м'яке, однак несолоне.

— Як? — запитав Рин. — Ах, смачно? Кус-кус?

— Ах, кус-кус, — погодилась Аліса.

— Вони тут підземних щурів їдять, — сказав злісно Пашка.

Рин почув Пащин голос і не схвалив його тону, бо, не обертаючись, кинув назад велику кістку. Почувся удар і Пащин крик:

— Так і вбити можна! Аліса підхопилася:

— Паш ко, тобі боляче?

— Ще б пак, щуро'щи прокляті. Ти, Алісо, як хочеш, але я повертаюся в човен і беру курс нагору.

Насправді він, звичайно, нікуди від Аліси не рушить, проте принижень Пашка терпіти не міг.

— Пашка, ах! — сказала Аліса Рину. — У-ух, хороший!

— Ні, — відгукнувся Рин. — Він грубий!

— Грубий! Грубий! Грубий! — закричала решта во-лоханів.

Аліса обернулась і простягла Пашці шматок м'яса.

— Не треба, — гордо мовив він. — У мене в човні смажена курка є.

Але м'ясо зжував, як оком змигнути.

Підійшли дві дикі волохаті жінки, вони стали мацати Алісине волосся, гладити шкарубкими пальцями її обличчя. Аліса терпіла, хоч і було страшнувато.

— Аліса, — тут, Аліса, — кус-кус завжди, — повідомив Рин.

— Ні, — відповіла Аліса. — Дякую за гостинність, але у нас тут справа.

Здалеку почулися голоси. Вони наближалися.

Волохані поквапилися туди, де тьмяно світили смолоскипи. Невдовзі до вогнища підійшла ще одна група підземних жителів. Вони тягли за собою велику волохату тушу. Морда була ощирена, гострі зуби ощирені — це ж ведмідь! Велетенський чорний ведмідь!

— Оце так здобич! — вигукнув Пашка.

— А ти казав — щури, — дорікнула Аліса.

— Але щурів вони теж їдять, даю слово, — мовив Пашка.

Жінки збіглися до ведмедя, почали кам'яними шкребачками здирати з нього шкуру.

Головний мисливець, сивий, кульгавий, порослий шерстю так, що сам скидався на ведмедя, сів до вогнища і, подивившись на гостей, спитав у Рина, хто такі?

Рин став пояснювати, більше жестами, аніж словами.

— Я попрошусь із ними на полювання, — сказав Пашка. — 3 моїм ножем я для них знахідка.

— Цього ще бракувало, — розсердилась Аліса. — Нам пора йти.

— Ні, — заперечив Рин. — Кус-кус свіжий ведмідь.

— Він має слушність, — мовив Пашка. — Печерного ведмедя ми ще не куштували.

Мисливці біля вогнища заходилися співати. Співали вони журливо, поволі й одноманітно, а замість приспіву хором рикали.

' — Аліса із-відти? — запитав Рин, показуючи нагору.

— Так, — відповіла Аліса.

— Я — із-відти, — сказав Рин, — але...— Він шукав слів, яких у нього в мові було зовсім небагато.

— Давно? — спитала Аліса.

— Ой, так! — промовив дикун.

Він почав показувати руками, як давно, і в міру того, як він розповідав, Аліса зрозуміла, що мова жестів стає їй дедалі доступнішою. А з того, як Пашка, який сидів поруч, притакував Ринові, стало ясно, що й Пашка все розуміє.

Багато-багато років тому, — показав Рин, ніхто не пам'ятає скільки, плем'я його жило на Землі, нагорі, де сонце й гарне полювання. Та потім прийшли інші люди, схожі на Алісу й на Пашку, зовсім без волосся, була війна, багатьох волохатих убили, і ті, хто лишився, сховались у печерах. Але безволосі люди дісталися й до печер. Тому волохаті пішли глибше під землю, аж поки забралися так глибоко, що й забули шлях назад.

— Ви ж неандертальці! — збагнув Пашка.

— Неа — що? — спитав Рин.

— Пашко, — докірливо мовила Аліса, — як же Рин може знати слово, яке придумали зовсім недавно?

— А я гадав, шо вони самі себе так називали, — сказав Пашка.

— А нагору не хочеться? — поцікавилася Аліса, вона теж допомагала жестами, і Рин її відразу зрозумів.

— Страшно, — відповів Рин. — Тому що безволосі люди нас уб'ють.

— Ні! — обурився Пашка. — Безволосі нікого не вбивають. Вони цивілізовані, вони опанували природу і літають у космос.

Рин Пашку не зрозумів, але всміхнувся.

— Ти ж бачиш, — зауважила Аліса. — Ми не хочемо зла.

— Ви — інша річ, — відповів Рин. — Ти хороша. Ти так схожа на жінку, яка потрапила до нас давнодавно, коли Рин був маленький. Вона прийшла згори і залишилася жити у мисливців. Рин її дуже любив.

— Напевно, теж заблукала, — висловив здогад Пашка.

— Я покажу, — сказав Рин.

Він повів гостей всередину низької печери, де зупинився перед гладенькою стінкою, на якій було чимало малюнків крейдою.

— Дивися, — мовив Рин.

На стіні був портрет жінки з довгим білим волоссям. Портрет цей був приблизний, ніби його малювала п'ятирічна дитина. Отож угадати, хто намальований, було неможливо.

— Дивися! — Пашка бігав уздовж стіни і розглядав малюнки. — Це мамонт! А оце шаблезубий тигр! Вони тут водяться?

— Зовсім мало залишилося, — відповів Рин. — Кус-кус ні. Далі ходи.

— Либонь, коли неандертальці ховалися тут від стародавніх мисливців, — сказала Аліса, — то й інші тварини тих часів теж стали ховатися в печерах.

— Він кус-кус що? — запитала Аліса, показуючи на мамонта.

Молода жінка, що несла смолоскип, нагнулася і підняла з підлоги білясту ганчірку.

Аліса побачила, що це білий лишайник. Отже, тут є підземні рослини, які ніколи не бачили світла.

— Рин — кус-кус ні, — мовив мисливець, і це означало, що лишайники не годяться людям у їжу.

— Ого! — вигукнув Пашка. — Що ми бачимо!

На стіні був зображений справжній дракон, довкола якого, немовби для масштабу, були намальовані маленькі чоловічки зі списами.

— Бійка, — пояснив Рин. — Багато кус-кус, але

бух!

І Алісі стало ясно, що в такому драконі багато м'яса і він — бажана здобич для неандертальців, та, на жаль, полювання на нього дуже небезпечне, і чимало хто гине під час нього.

І щоб Аліса в цьому не мала сумніву, Рин показав на чоловічка, який лежав біля ніг дракона.

— Амба! — мовив він.

Пашка, не відриваючись, дивився на дракона, й Аліса зрозуміла, що тепер він не поїде назад доти, доки не знайде й не вб'є у чесному бою підземне чудовисько.

— Май на увазі, — сказала Аліса. — Якщо дракони тут і збереглися, то їх треба негайно занести до Червоної книги і оберігати як зіницю ока.

— Гаразд, — згодився Пашка. — Одного ми з тобою вколошкаємо, а решту будемо оберігати як зіницю ока.

— А хто малював усе оце? — запитала Аліса.

— Рин! — мисливець ударив себе кулаком у груди, і звук вийшов такий гулкий, що печерою покотилася луна.

Жінка підняла з підлоги шматочок крейди, Рин жестом звелів Алісі стати до стіни, притиснувшись спиною, і швидко обвів її крейдою, потім наказав відійти і показав на Алісин силует на стіні, дуже пишаючись своєю майстерністю.

— Так кожен може, — озвався Пашка, — теж мені, художник!

Але цим Ринова робота не скінчилася. Поглянувши на Алісу, він повернувся до свого малюка й намалював два кружальця на місці очей, потім вертикальну смужку — ніс і горизонтальну — рот. Відтак

настала черга волосся — його він намалював прямими лініями, і тепер Аліса стала точною копією тієї жінки, що була намальована раніше. Схожість вразила і самого художника.

— Ох! — вигукнув він. А жінку, яка тримала смолоскип, найбільше вразила майстерність художника. Жестами й вигуками вона запевняла, що схожість портрета з Алісою — дивовижна. І вона так голосно виявляла захоплення, що збіглося все плем'я. І, звісно ж, усі були зворушені талантом Рина.

Тут Пашка не витримав. Він відібрав у Рина /7Т ^"1 шматок крейди і заявив:

/У / І о-#* — Хоч у школі з ма-

^* лювання у мене лише четвірка і художником я ставати не маю наміру, але я зобов'язаний показати, що вміє робити звичайний талановитий школяр двадцять першого століття.

Він звелів молодій жінці зі смолоскипом стати під стіною і заходився малювати її портрет. Порт-

З Підземний чоіен ^5

рет був не дуже вдалий, але, ясна річ, куди ближчий до дійсності, аніж Ринова робота. Аліса хотіла б, щоб Пашка не демонстрував свої таланти, проте зупиняти його — це означає ще більше зміцнити у впертості. Отож терпіла й чекала, чим це скінчиться.

Все плем'я витріщилося на Пашку. Принесли ще смолоскипів", щоб приїжджому художникові було зручніше. Пашка захопився, дуже натурально зобразив шерсть, скривлений лоб, маленькі очиці й навіть шкуру, в яку жінка була закутана.

Хвилин двадцять він трудився. Потім відійшов на два кроки, схиливши голову, оглянув свою працю і промовив:

— Готово. Приймайте роботу.

Мисливці ввічливо дивилися на стіну, потім кульгавий мисливець сказав:

— Шкура схожа.

Мисливці розійшлися, а жінка подивилася на своє зображення і раптом заплакала.

її подруга обняла натурщицю й повела геть. Аліса й Пашка залишилися самі.

— Нічого не розумію, — розсердився Пашка. — Я ж старався. Невже моя картина гірша за ці дитячі карлючки?

—• Не знаю, — відповіла Аліса. — Можливо, вони не звикли до таких малюнків.

— Авжеж, — втішив себе Пашка, — їм ще рости й рости, поки вони зрозуміють мистецтво.

Вони повернулися до вогнища. Мисливці посунулись, звільняючи для них місце. Поки смажилася ведмежатина, молоді жінки заспівали гостям пісню, а воїни станцювали бойовий танок, у якому вони вельми зрозуміло зобразили, як полюють на мамонта.

— Рине, — запитала Аліса. — А чому Пащина картина вам не сподобалася?

Рин відповів, що сподобалася, але видно було, що говорить він це тільки із ґречності.

Аліса причепилася: кажи правду. І Рин, зітхнувши, пояснив, що Пашка, на жаль, не розуміє мистецтва. Мистецтво має показувати не те, що бачиш, а те, що хочеш побачити. Якщо ти малюєш людину, то вона має бути красивою. От Алісу Рин намалював красивою, а Пашка намалював Ки-ну дуже некрасивою, він показав, що в неї на тілі волосся, що в неї низький лоб і маленькі очиці. Ми й так знаємо, що в неї маленькі очиці й низький лоб, але це ж не мистецтво!

Можливо, Аліса не всі тонкощі Ринової мови зрозуміла, та головне було ясно: не бути тут Пашці великим художником.

Мисливці запитували Алісу, як там, нагорі, як полювання, чи є мамонти? І коли Аліса>намагалася пояснити, що там уже зовсім інше життя, що безволосі люди на мамонтів не полюють, її не розуміли.

— А чом би вам не вернутися нагору? — поцікавилась Аліса. — Вас там ніхто не скривдить.

— Скривдять, — відповів Рин упевнено.

— Можна послати когось із вас, нехай подивиться.

— Ні, — заперечив Рин.