Пікнік на узбіччі - Сторінка 17

— Який Шухарт?

— Не переривайте, я кажу! Я попався, втік і зараз іду здаватися. Мені дадуть років два з половиною або три. Дружина залишається без грошей. Ви її забезпечите. Щоб у неї всього було вдосталь, зрозуміло? Зрозуміло, я вас питаю?

— Продовжуйте, — сказав Хрипатий.

— Неподалік від того місця, де ми з вами вперше зустрілися, є телефонна будка. Там вона одна, не помилитесь. Фарфор лежить під нею. Хочете — беріть, хочете — ні, але жінка моя щоб мала всього вдосталь. Нам з вами ще працювати і працювати. А якщо я повернусь і дізнаюся, що ви зіграли нечисто... Я вам не раджу грати нечисто. Зрозуміло?

— Я все зрозумів, — сказав Хрипатий. — Дякую. — Потім, повагавшись, запитав: — Може, адвоката?

— Hi, — сказав Редрік. — Усі гроші до останнього мідяка — дружині. З привітом.

Він повісив слухавку, огледівся, глибоко запхав руки в кишені штанів і поволі пішов угору по Гірницькій вулиці між порожніми, покинутими будинками.

3. Річард Г. Нунан, 51 рік, представник постачальників електронного обладнання при Хармонтському філіалі МІПК

Річард Г. Нунан сидів за столом у себе в кабінеті і малював чортиків у величезному блокноті для ділових нотаток. При цьому він співчутливо усміхався, хитав лисою головою і не слухав відвідувача. Він просто чекав телефонного дзвінка, а відвідувач, доктор Пільман, лінькувато йому виговорював. Чи гадав собі, що йому виговорює. Чи хотів змусити себе повірити, ніби йому виговорює.

— Ми все це врахуємо, Валентине, — сказав нарешті Нунан, домалювавши десятого для рівного рахунку чортика і закривши блокнот. — Справді, неподобство...

Валентин простягнув тонку руку й акуратно струсив попіл у попільницю.

— І що ж саме ви врахуєте? — ввічливо поцікавився він.

— А все, що ви сказали, — весело відповів Нунан, відкидаючись у кріслі. — До останнього слова.

— А що я сказав?

— Це несуттєво, — промовив Нунан. — Що б ви не сказали, все буде враховано.

Валентин (доктор Валентин Пільман, лауреат Нобелівської премії і все таке інше) сидів перед ним у глибокому кріслі, маленький, вишуканий, охайний, на замшевій курточці — жодної плямки, на попідсмикуваних штанях — ані зморшки; сліпуча сорочка, строгий одноколірний галстук, сяючі черевики, на тонких блідих губах — єхидна усмішечка, величезні чорні окуляри приховують очі, над широким низьким чолом — чорне волосся жорстким їжачком.

— Як на мене, вам даремно платять вашу фантастичну платню, — сказав він. — Мало того, Діку, по-моєму, ви ще й саботажник.

— Тс-с-с! — промовив Нунан пошепки. — Заради Бога, не так голосно.

— Справді, — вів далі Валентин. — Я доволі давно стежу за вами: як на мене, ви зовсім не працюєте...

— Одну хвилинку! — урвав його Нунан і протестуюче помахав товстим рожевим пальцем. — Як це не працюю? Хіба хоч одна рекламація залишилася без наслідків?

— Не знаю, — сказав Валентин і знову струсив попіл. — Приходить хороше обладнання, приходить погане обладнання. Хороше приходить частіше, а при чому тут ви — не знаю.

— А от якби не я, — заперечив Нунан, — хороше приходило б рідше. Крім того, ви, вчені, весь час псуєте хороше обладнання, а потім заявляєте рекламації, і хто вас тоді покриває? От, наприклад, що ви зробили з "нишпоркою"? Чудовий апарат, блискуче заявив про себе в геологорозвідці, стійкий, автономний... А ви ганяли його в цілковито ненормальних режимах, загнали механізм, як скакуна...

— Напоїли не вчасно і не дали вівса... — зауважив Валентин. — Конюх ви, Діку, а не промисловик!

— Конюх, — замислено повторив Нунан. — Це вже краще. От кілька років тому тут працював доктор Панов, ви його, мабуть, знали, він потім загинув... Так от, він гадав, що моє покликання — розводити крокодилів.

— Я читав його праці, — сказав Валентин. — Дуже серйозна і розважлива людина. На вашому місці я поміркував би над його словами.

— Добре. Поміркую на дозвіллі... Ви мені краще скажіть, чим вчора закінчився випробувальний запуск СК-3?

— СК-3? — повторив Валентин, наморщуючи бліде чоло. — А... "Скоморох"! Нічого особливого. Маршрутом пройшов добре, приніс кілька "браслетів" і якусь пластинку невідомого призначення... — Він помовчав. — І пряжку від підтяжок фірми "Люкс".

— А що за пластинка?

— Сплав ванадію, поки важко сказати точніше. Поведінка нульова.

— Чому тоді СК її притяг?

— Запитайте у фірми. Це вже з вашої галузі.

Нунан замислено постукав олівчиком по блокноту.

— Зрештою, це ж був пробний запуск, — промовив він. — А може, пластинка розрядилася... Знаєте, що я вам пораджу? Зажбурте її знов у Зону, а через днинку-другу пошліть по неї "нишпорку". Я пам'ятаю, позаминулого року...

Задзвонив телефон, і Нунан, відразу забувши про Валентина, схопив слухавку.

— Містер Нунан? — запитала секретарка. — Вас знову пан Лемхен.

— З'єднуйте.

Валентин підвівся, поклав згаслий недопалок у попільницю, на прощання покрутив біля скроні двома пальцями і вийшов — маленький, прямий, доладний.

— Містер Нунан? — пролунав у слухавці знайомий млявий голос.

— Слухаю вас.

— Нелегко застати вас на робочому місці, містере Нунан.

— Прийшла нова партія...

— Так, я вже знаю. Містере Нунан, я приїхав ненадовго. Є кілька питань, які необхідно обговорити при особистій зустрічі. Маються на увазі останні контракти "Міцубісі Денсі". Юридичний бік.

— До ваших послуг.

— Тоді, якщо ви не заперечуєте, хвилин через тридцять у конторі нашого відділку. Вас влаштовує?

— Цілком. Через тридцять хвилин.

Річард Нунан поклав слухавку, підвівся і, потираючи пухкі руки, пройшовся кабінетом. Він навіть заспівав якийсь модний шлягер, але відразу ж пустив півня і добродушно засміявся над собою. Потім він узяв капелюх, перекинув через руку плащ і вийшов у приймальню.

— Дитинко, — сказав він секретарці, — мене понесло по клієнтах. Залишайтеся командувати гарнізоном, утримуйте, як кажуть, фортецю, а я вам принесу шоколадку.

Секретарка розцвіла. Нунан послав їй повітряний поцілунок і покотився по коридорах Інституту. Кілька разів його намагалися спіймати за полу — він вивертався, віджартовувався, просив утримувати без нього позиції, берегти нирки, не напружуватися, і зрештою, так ніким і не зловлений, викотився з будівлі, звично змахнувши нерозкритою перепусткою перед носом чергового сержанта.

Над містом висіли низькі хмари, парило, перші невпевнені краплі чорними зірочками розпливалися на асфальті. Накинувши плащ на голову і плечі, Нунан підтюпцем пробіг уздовж шеренги машин до свого "пежо", пірнув усередину і, зірвавши з голови плащ, жбурнув його на заднє сидіння. З бокової кишені піджака він видобув чорну круглу паличку "етака", вставив її в акумуляторне гніздо й засунув великим пальцем до клацання. Потім, посовгавшись задом, він зручно влаштувався за кермом і натиснув педаль. "Пежо" безшумно викотився на середину вулиці і помчав до виходу з передзонника.

Дощ ринув раптово, відразу, ніби в небі перекинули чан з водою. Бруківка зробилася слизькою, машину заносило на поворотах. Нунан запустив двірники і зменшив швидкість. Отож, рапорт отримано, думав він. Зараз нас хвалитимуть. Що ж, я — за. Я люблю, коли мене хвалять. Особливо коли хвалить сам пан Лемхен, через силу. Дивна річ, чому це нам подобається, коли нас хвалять? Грошей від цього не побільшає. Слави? Яка в нас може бути слава? "Він прославився: тепер про нього знало троє". Ну, скажімо, четверо, якщо рахувати Бейліса. Людина — кумедне створіння!.. Схоже, ми любимо похвалу як таку. Як дітлахи — морозиво. Комплекс неповноцінності це, ось що. Похвала тішить наші комплекси. І дуже немудро. Як я можу вивищитись у власних очах? Що я — сам себе не знаю? Старого товстого Річарда Г. Нунана? А до речі, що таке це "Г"? От тобі й маєш! І запитати нема в кого... Не в пана ж Лемхена питати... А, згадав! Герберт. Річард Герберт Нунан. Ох і ллє...

Він вивернув на Центральний проспект і раптом подумав: наскільки потужно розрослося містечко за останні роки!.. Які хмарочоси відгрохали... От ще один будують. Це що ж у нас буде? А, луна-комплекс — найкращі у світі джази, і вар'єте, і дім розпусти на тисячу верстатів, усе для нашого доблесного гарнізону і для наших хоробрих туристів, особливо літніх, і для шляхетних лицарів науки... А околиці порожніють. І вже нема куди повертатися посталим із могил небіжчикам.

— Посталим із могил шляхи додому закриті, — промовив він уголос, — тому вони сумні й сердиті...

Так, хотів би я знати, чим усе це закінчиться. Між іншим, десять років тому я цілком точно знав, чим усе це має скінчитися. Нездоланні кордони. Пояс порожнечі завширшки п'ятдесят кілометрів. Учені та солдати, більше нікого. Страшна виразка на тілі моєї планети заблокована намертво... І треба ж, нібито й усі так вважали, не тільки я. Які виголошувалися промови, які ухвалювалися законопроекти!.. А тепер от уже навіть і не пригадаєш, яким чином ця всезагальна сталева рішучість розпливлася раптом киселем. "З одного боку, — не можна не визнати, але з іншого боку, — не можна не погодитися". А почалося це, здається, коли сталкери винесли із Зони перші "етаки". Батарейки... Так, здається, з цього й почалося.

А надто коли з'ясувалося, шо "етаки" розмножуються. Виразка виявилася не такою вже й виразкою, і навіть не виразкою зовсім, а навпаки, скарбницею... А тепер уже ніхто й не знає, що вона таке — чи виразкою, чи скарбниця, чи пекельна спокуса, чи скринька Пандори[8], чи чорт, чи диявол... Користуються помаленьку. Двадцять років горбатяться, мільярди вбухали, а організований грабіж налагодити так і не змогли. Кожен робить свій маленький бізнес, а вчені лоби з поважним виглядом віщують: з одного боку, — не можна не визнати, а з іншого боку, — не можна не погодитись, оскільки об'єкт такий-то, будучи опромінений рентгеном під кутом вісімнадцять градусів, випромінює квазітеплові електрони під кутом двадцять два градуси... До дідька! Однаково до самого кінця мені не дожити...

Машина котилася повз котедж Стерв'ятника Барбриджа. В усьому будинку з нагоди зливи горіло світло — видно було, як у вікнах другого поверху, в кімнатах кралечки Діни, рухаються у танці пари. Чи то спозаранку розпочали, чи то від учорашнього ніяк зупинитися не можуть. Мода така пішла у місті — доба за добою. Міцну молодь ми виховали, витривалу і наполегливу у своїх намірах...

Нунан зупинив машину перед непримітною спорудою зі скромною вивіскою — "Юридична контора Корш, Корш і Саймак".