Пікнік на узбіччі - Сторінка 19

— Годі. Ви мене вже зварили і висмажили, подавайте на стіл.

Пан Лемхен невиразно гмикнув.

— Ви навіть не маєте що мені сказати, — промовив він із несподіваною гіркотою. — Хіба що вуха розвісили перед начальством, а як було мені, коли позавчора... — Він раптом урвав себе, підвівся і побрів по кабінету до сейфа. — Коротше кажучи, за останні два місяці, тільки за наявною інформацією, комплекси супротивника отримали понад шість тисяч одиниць матеріалу з різних Зон... — Він зупинився біля сейфа, погладив його по фарбованому боці і різко повернувся до Нунана. — Не тіште себе ілюзіями! — закричав він. — Відбитки пальців Барбриджа! Відбитки пальців Мальтійця! Відбитки пальців Носатого Бен-Галеві, про котрого ви навіть не вважали за потрібне мені згадати! Відбитки пальців Гугнявого Гереша і Карлика Цмига! Ось так ви приручаєте вашу молодь! "Браслети"! "Голки"! "Білі вертячки"! І більше того — якісь "ракові очі", якісь "сучі брязкальця", "гримучі серветки", чорти б їх забрали!

Він знов урвав себе, повернувся у крісло, знову з'єднав пальці і ввічливо запитав:

— Що ви про це думаєте, Річарде?

Нунан дістав носовичок і витер шию та потилицю.

— Нічого не думаю, — просипів він чесно. — Даруйте, шефе, я зараз взагалі... Дайте віддихатися... Барбридж! Можете підтертися моїм послужним списком, але Барбридж не має ніякого стосунку до Зони! Я знаю кожен його крок! Він влаштовує пиятики та пікніки на озерах, він загрібає гарні гроші, і йому просто не треба... Пробачте, я дурниці, звісно, кажу, але запевняю вас, я не випускаю Барбриджа з поля зору відтоді, відколи він вийшов із лікарні...

— Я вас більше не затримую, — сказав пан Лемхен. — Даю тиждень часу. Подайте міркування, яким чином матеріали з вашої Зони потрапляють до рук Барбриджа... і всієї іншої сволоти. До побачення!

Нунан підвівся, незграбно кивнув профілеві пана Лемхена і, продовжуючи витирати носовичком рясно спітнілу шию, вибрався до приймальні. Смаглявий юнак курив, задумливо дивлячись у надра розкиданої електроніки. Він мигцем поглянув у бік Нунана — очі в нього були порожні, обернені всередину.

Річард Нунан так-сяк насунув капелюх, схопив плащ під пахву і пішов геть. Такого зі мною, здається, ще не траплялося, безладно думав він. Треба ж — Носатий Бен-Галеві! Прізвисько вже встиг заробити... Коли? Отакий шибздик, соломинкою переломити можна... хлопчисько... Ні, все це не те... Ах ти, потолоч безнога, Стерв'ятнику! Як же ти мене в'їв! Без штанів пустив, брудними шкарпетками нагодував... Як це могло статися? Цього ж просто не могло статися! Достоту як тоді, у Сингапурі, — мордою об стіл, потилицею об стіну...

Він сів в автомобіль і якийсь час безтямно нишпорив під щитком у пошуках ключа запалювання. З капелюха текло на коліна, він зняв його і, не дивлячись, жбурнув за спину. Дощ заливав переднє скло, і Річардові Нунану уявлялося чомусь, що саме через це він ніяк не може збагнути, що ж робити далі. Усвідомивши це, він сильно стукнув себе кулаком у лисину. Полегшало. Відразу згадалося, що ключа запалювання нема і бути не може, а є в кишені "етак". Вічний акумулятор. І треба його витягти з кишені, маму його сучу за ногу, і встромити у приймальне гніздо, і тоді можна буде куди-небудь поїхати — подалі від цього дому, де з вікна за ним запевне стежить ота стара бруква...

Рука Нунана з "етаком" завмерла на півшляху. Так. Із кого почати — я, принаймні, знаю. От із нього й почну. Ох, як я з нього почну!

Ніхто ні з кого так не починав, як почну з нього я зараз. І з таким задоволенням... Він увімкнув двірники і погнав машину вздовж бульвару, майже нічого не бачачи перед себе, та вже потроху заспокоюючись. Гаразд. Хай як у Сингапурі. Зрештою у Сингапурі усе закінчилося щасливо... Подумаєш, разочок мордою об стіл! Могло бути й гірше. Могло бути не мордою і не об стіл, а об щось із цвяхами... Господи, як просто все це можна було би зробити! Зібрати в одну купу всю цю сволоту, засадити років на п'ятнадцять... чи вислати до бісової матері! В Росії от про сталкерів і не чували. Там навколо Зони дійсно порожнеча, сто кілометрів, нікого зайвого, ні туристів цих смердючих, ні Барбриджів... Простіше треба чинити, панове, простіше! Ніяких складнощів тут, їй-Богу, не треба. Нічого тобі робити в Зоні — до побачення, на сто перший кілометр... Добре, не будемо відволікатися. Де тут мій бардак? Не видно ні чорта... Ага, от він.

Час був неурочний, але заклад "П'ять хвилин" сяяв вогнями, наче якийсь "Метрополь". Обтрушуючись, ніби собака на березі, Річард Нунан увійшов у яскраво освітлений хол, просмерділий тютюном, парфумами і скислим шампанським. Старий Бенні, ще без лівреї, сидів за стійкою навскіс від входу і щось жер, тримаючи виделку в кулаці. Перед ним, розташувавши серед порожніх келихів страхітливий бюст, бовваніла Мадам і, похнюпившись, дивилася, як він їсть. У холі ще навіть не прибирали після вчорашнього. Коли Нунан увійшов, Мадам відразу повернула в його бік широке наштукатурене обличчя, спочатку невдоволене, але яке негайно розтягнулося у професійній усмішці.

— Хо! — пробасила вона. — Чи не сам пан Нунан! За дівчатками стужилися?

Бені продовжував жерти, він був глухий як пень.

— Привіт, старенька! — озвався Нунан, підходячи. — Навіщо мені дівчатка, коли переді мною справжня жінка?

Бенні нарешті помітив його. Страшна маска, вся в синіх і багряних рубцях, з натугою перекосилась у привітній усмішці.

— Добридень, хазяїне! — прохрипів він. — Підсушитися зайшли?

Нунан усміхнувся у відповідь і помахав рукою. Він не любив розмовляти з Бенні: весь час доводилось кричати.

— Де мій управитель, друзі? — запитав він.

— У себе, — відповіла Мадам. — Завтра податки платити.

— Ох уже ці податки! — сказав Нунан. — Добре. Мадам, попрошу приготувати моє улюблене, я скоро повернуся.

Безшумно ступаючи по товстому синтетичному килиму, він пройшов коридором попри завішані портьєрами стійла — на стіні біля кожного стійла красувалося зображення якої-небудь квітки, — повернув у непримітний тупичок і без стуку відчинив обшиті шкірою двері.

Маслак Катюша сидів за столом і роздивлявся у дзеркальце зловісну болячку на носі. Плювати він хотів, що завтра податки платити. На цілком порожньому столі перед ним стояла баночка ртутної мазі та склянка з прозорою рідиною. Маслак Катюша підняв на Нунана налиті кров'ю очі і зірвався на ноги, зронивши дзеркальце. Не кажучи ні слова, Нунан опустився в крісло навпроти і якийсь час мовчки роздивлявся пройду і слухав, як той нерозбірливо бурмоче щось про триклятий дощ і ревматизм. Потім він сказав:

— Замкни двері на ключ, голубчику.

Маслак, плоскостопо бухкаючи ножиськами, підбіг до дверей, клацнув ключем і повернувся до столу. Він волохатою горою громадився над Нунаном, віддано дивлячись йому в рот. Нунан усе розглядав його крізь примружені повіки. Чомусь він раптом пригадав, що справжнє ім'я Маслака Катюші — Рафаель. Маслаком його прозвали через страхітливі кістляві кулаки, сизо-червоні та голі, котрі випиналися з густої шерсті, що вкривала його руки, наче з манжетів. А Катюшею він називав себе сам у цілковитій впевненості, що це традиційне ім'я великих монгольських царів. Рафаель. Ну що ж, Рафаелю, почнемо.

— Як справи? — запитав він лагідно.

— У повному порядку, бос, — квапливо відповідав Рафаель-Маслак.

— Той скандал залагодив у комендатурі?

— Сто п'ятдесят монет виклав. Усі задоволені.

— Сто п'ятдесят із тебе, — сказав Нунан. — Твоя провина, голубчику. Треба було стежити.

Маслак зробив нещасне обличчя і покірно розвів величезні долоні.

— Паркет у холі здалося би перестелити, — сказав Нунан.

— Буде зроблено.

Нунан помовчав, випинаючи губи.

— Хабар? — спитав він, понизивши голос.

— Є трішки, — теж понизивши голос, промовив Маслак.

— Покажи.

Маслак метнувся до сейфа, дістав згорток, поклав його на стіл перед Нунаном і розгорнув. Нунан одним пальцем подлубався в купці "чорних бризок", узяв "браслет", оглянув його з усіх боків і поклав назад.

— Це все? — запитав він.

— Не несуть, — винувато сказав Маслак.

— Не несуть... — повторив Нунан.

Він ретельно прицілився і щосили копнув носаком черевика Маслака в гомілку. Маслак зойкнув, пригнувся, аби вхопитися за болюче місце, але відразу випростався і витягнув руки по швах. Тоді Нунан підхопився, немов його штрикнули в зад, пожбурив крісло геть, схопив Маслака за комір сорочки і пішов на нього, копаючись, крутячи очима і пошепки лаючись. Маслак, ахаючи й охаючи, задираючи голову, як налякана коняка, задкував від нього доти, поки не впав на диван.

— На дві сторони працюєш, падло? — сичав Нунан просто в його білі від жаху очі. — Стерв'ятник у хабарі купається, а ти мені намисто у папірці підносиш?.. — Він розвернувся і вдарив Маслака в обличчя, намагаючись зачепити ніс із болячкою. — У тюрмі згною! У лайні у мене житимеш... Лайно жертимеш... Шкодуватимеш, що на світ народився! — Він навідліг тицьнув кулаком у болячку. — Звідки у Барбриджа хабар? Чому йому несуть, а тобі ні? Хто несе? Чому я нічого не знаю? На кого ти працюєш, свиня волохата? Кажи!

Маслак беззвучно розтуляв і затуляв рот. Нунан відпустив його, повернувся у крісло і задер ноги на стіл.

— Ну? — сказав він.

Маслак із хлюпанням втягнув носом кров і сказав:

— Їй-Богу, бос... Чого ви? Який у Стерв'ятника хабар? Не має він ніякого хабара. Нині хабара ніхто не має...

— Ти що — сперечатися зі мною будеш? — ласкаво запитав Нунан, знімаючи ноги зі столу.

— Та ж ні, бос... Їй-Богу... — заквапився Маслак. — Мать-перемать! Яке там сперечатися! І гадки такої не маю...

— Викину я тебе, — похмуро промовив Нунан. — Бо ти або скурвився, або працювати не вмієш. На дідька ти мені, такий-сякий, здався? Я таких, як ти, за четвертак десяток наберу. Мені справжня людина потрібна при ділі, а ти мені тут лише дівок псуєш та пиво жереш.

— Стривайте, бос, — розважливо сказав Маслак, розмазуючи кров по морді. — Чого це ви відразу, з наскоку?.. Давайте все ж таки розберемось... — Він обережно торкнув болячку кінчиками пальців. — Хабара, кажете, багато у Барбриджа? Не знаю. Перепрошую, звичайно, але це вам хтось казки розказує. Ніхто зараз хабара не має. Адже у Зону самі шмаркачі ходять, так вони ж не повертаються майже ніколи.