Пікнік на узбіччі - Сторінка 28

Він як у тумані чув стогін і мукання, що долинали з-під нього, і своє власне хрипке ревіння: "Лежи, жабо, лежи, вб'ю...", а зверху на нього все навалювали і навалювали купи розпеченого вугілля, і вже палахкотів на ньому одяг, і тріщала, надимаючись пухирями, шкіра на ногах і боках, і він, устромившись чолом у сірий попіл, судомно вминаючи грудьми голову цього триклятого шмаркача, не витримав і заволав щосили...

Він не пам'ятав, коли все це скінчилося. Зрозумів тільки, що знову може дихати, що повітря знову стало повітрям, а не розпеченою парою, що випалювала горлянку, і зрозумів, що треба поспішати, що треба якнайшвидше забиратися з-під цієї диявольської жаровні, поки вона знову не опустилася на них. Він сповз із Артура, котрий лежав зовсім нерухомо, затиснув обидві його ноги під пахвою і, помагаючи собі вільною рукою, поповз уперед, не спускаючи очей з лінії, за якою знову починалася трава, — мертва, суха, колюча, але справжня, — вона здавалася йому зараз найвеличнішим прихистком життя. Попіл скрипів на зубах, обпечене обличчя раз по раз обдавало рештками жару, піт юшив просто в очі — мабуть, тому, що ні брів, ні вій він більше не мав. Артур волікся слідом, ніби навмисно чіпляючись своєю клятою курточкою, горіла обварена задниця, а рюкзак при кожному русі бив по обгорілій потилиці. Від болю і задухи Редрік із жахом подумав, що зовсім обварився і тепер йому не дійти. Від цього страху він сильніше запрацював вільним ліктем і коліньми, виштовхуючи через пересохлу горлянку найбрудніші прокльони, які спадали йому на думку, а потім раптом з якоюсь божевільною радістю згадав, що за пазухою у нього лежить майже повна фляга, подружечка, люба моя, не зрадить, тільки би доповзти, ну ще трохи, давай, Реде, давай, Рудий, отак, ну ще трохи, в бога, в ангелів, на Північному полюсі, під тридцятьма ковдрами, в прибульців і у Стерв'ятника душу...

Потім він довго лежав, зануривши обличчя і руки в холодну іржаву воду, з насолодою вдихаючи просмерділу гниллю прохолоду. Вік би так лежав, але він змусив себе підвестися, стоячи на колінах, скинув рюкзак, навкарачках підібрався до Артура, який усе ще нерухомо лежав кроків за тридцять від болота, і перевернув його на спину. Та-а-к, гарний був хлопчик. Тепер ця гарненька мармизка здавалася чорно-сірою маскою із суміші запеченої крові та попелу, і кілька секунд Редрік з тупим зацікавленням роздивлявся поздовжні борозни на цій масці — сліди від купин і каміння. Потім він підвівся на ноги, взяв Артура під пахви і потяг до води. Артур хрипко дихав, час від часу постогнуючи. Редрік кинув його лицем у найбільшу калюжу і впав поруч, знову переживаючи насолоду від мокрої крижаної ласки. Артур забулькав, завовтузився, підтягнув під себе руки і підняв голову. Очі його були вирячені, він нічого не розумів і жадібно хапав ротом повітря, відпльовуючись і кашляючи. Потім погляд його зробився осмисленим і зупинився на Редрікові.

— Ф-фу-у... — сказав він і пометляв головою, розбризкуючи брудну воду. — Що це було, містере Шухарт?

— Смерть це була, — невиразно промовив Редрік і закашлявся. Він обмацав обличчя. Було боляче. Ніс розпух, але брови і вії, як це не дивно, були на місці. І шкіра на руках теж виявилася цілою, тільки почервоніла трохи. Треба думати, і задницю не до кістки пропалило... Він помацав — ні, аж ніяк не до кістки, навіть штани цілі. Просто ніби окропом ошпарило...

Артур теж обережно мацав пальцями своє обличчя. Тепер, коли страшну машкару змило водою, фізіономія в нього виявилася — теж супроти сподівань — майже в порядку. Кілька подряпин, садно на лобі, розсічена нижня губа, а так, загалом, нічогенький.

— Ніколи про таке не чував, — промовив Артур і подивився назад.

Редрік теж озирнувся. На сіруватій спопелілій траві залишилося багато слідів, і Редрік здивувався, яким, виявляється, коротким був той страшний, нескінченний шлях, який він проповз, рятуючись від загибелі. Якихось метрів двадцять-тридцять, не більше, було всього від краю до краю випаленої латки, але він зосліпу та від страху повз по ній якимось диким зигзагом, як тарган по розпеченій сковорідці, і дякувати ще, що повз, загалом, туди, куди треба, бо міг же заповзти на "комарину лисину" ліворуч, а міг би і взагалі повернути назад... Ні, не міг би, подумав він розлючено. Це молокосос який-небудь міг би, а я тобі не молокосос, і якби не цей дурень, то взагалі нічого не сталось би, обварив би собі зад — от і всі неприємності.

Він подивився на Артура. Артур із форканням умивався, кректав, зачіпаючи болючі місця. Редрік підвівся і, морщачись від дотиків задубілого від спеки одягу до обпаленої шкіри, вийшов на суху місцину і нахилився над рюкзаком. От рюкзакові перепало по-справжньому. Верхні клапани просто-напросто обгоріли, пляшечки в аптечці всі потріскали від спекоти до чортової мами, і від зашкарублої плями смерділо нестерпною медициною. Редрік відстібнув клапан, узявся вигрібати осколки скла і пластику, і тут Артур у нього за спиною сказав:

— Дякую вам, містере Шухарт! Витягли ви мене.

Редрік промовчав. Яке ще до дідька — дякую! Здався ти мені — рятувати тебе.

— Я сам винен, — сказав Артур. — Я ж чув, що ви мені наказали лежати, але я добряче перелякався, а як припекло — зовсім голову втратив. Я дуже боюся болю, містере Шухарт...

— Давай вставай, — сказав Редрік, не обертаючись. — То все були квіточки... Вставай, чого розлігся!

Засичавши від болю в обпечених плечах, він завдав на спину рюкзак, пропхав руки у лямки. Відчуття було таке, ніби шкіра на обпалених місцях збіглася і вкрилася болючими зморшками. Болю він боїться... З лайном тебе наполовину разом із твоїм болем!.. Він оглянувся. Пусте, зі стежки не зійшли. Тепер ці горбочки з покійниками. Паршиві горбочки — стоять, гниди, стирчать, як стер-в'ячі сідниці, і цей видолинок між ними... Він мимохіть потягнув носом повітря. Ох, сволотний видолинок, ось вона саменька погань і є. Жаба.

— Видолинок між пагорбами бачиш? — запитав він Артура.

— Бачу.

— Просто на нього. Марш!

Затиллям долоні Артур витер під носом і рушив уперед, ляпаючи по калюжах. Він накульгував і був уже не такий прямий і стрункий, як раніше, — зігнуло його, і йшов він тепер обережно, з великою осторогою. От і ще одного я витяг, подумав Редрік. Котрий це вже буде? П'ятий? Шостий? І тепер от питається: навіщо? Що він мені — рідний? Поручився я за нього? Слухай, Рудий, а чому ти його волік? Та ж мало сам через нього не загнувся... Тепер-то, на ясну голову, я знаю: правильно я його тягнув за собою, мені без нього не обійтися, він у мене як заручник за Мавпочку. Я не людину витяг, я міношукач свій витяг. Тральщика свого. Відмичку. А там, на гарячому місці, я про це й думати не думав. Волік його як рідного, і думки навіть не було, щоби кинути, хоча про все забув — і про відмичку забув, і про Мавпочку забув... Що ж це виходить? Виходить, що я й справді хороший хлопець. Це мені й Гута твердить, і Кирило-небіжчик утовкмачував, і Річард постійно про це товче... Теж мені, знайшли добряка! Ти це кинь, сказав він собі. Тобі тут ця доброта ні до чого! Думати треба, а потім уже руками-ногами ворушити. Щоб уперше і востаннє, зрозуміло? Добряк... Мені його треба зберегти для "м'ясорубки", холодно і чітко подумав він. Тут усе можна пройти, крім "м'ясорубки".

— Стій! — сказав він Артурові.

Видолинок був перед ними, і Артур вже стояв, розгублено позираючи на Редріка. Дно видолинка було вкрите гнійно-зеленою, масно-світною на сонці тванюкою. Над поверхнею її курилася легенька пара, між пагорбами вона густішала, і за тридцять кроків уже нічого не було видно. І сморід. Чортзна-що гнило там у цьому місиві, але Редріку здалося, що сто тисяч розбитих тухлих яєць, вилитих на купу зі ста тисяч тухлих риб'ячих голів і здохлих котів, не могли би смердіти так, як смерділо тут. "Запашок там буде, Рудий, але ти не той... не дрейф".

Артур видав горловий звук і позадкував. Тоді Редрік струсив із себе заціпеніння, поспіхом витяг із кишені згорток з ватою, просоченою дезодоратором, заткнув ніздрі тампонами і простяг вату Артурові.

— Дякую, містере Шухарт, — кволим голосом сказав Артур. — А як-небудь зверху не можна?

Редрік мовчки взяв його за волосся і повернув його голову в бік купи ганчір'я на кам'яному осипу.

— Це був Очкарик, — сказав він. — А на лівому пагорбі — звідси не видно — лежить Пудель. У такому самому вигляді. Зрозумів? Уперед.

Тванюка була тепла, липка, наче гній. Спочатку вони йшли у повний зріст, занурившись по пояс, дно під ногами, на щастя, було кам'янисте і досить рівне, але невдовзі Редрік почув знайоме дзижчання з обох боків. На лівому пагорбі, освітленому сонцем, нічого не було видно, а на косогорі праворуч, у тіні, застрибали бліді бузкуваті вогники.

— Пригнись! — скомандував він крізь зуби і пригнувся сам. — Нижче, дурню! — крикнув він.

Артур перелякано пригнувся, і в ту саму секунду громовий розряд розколов повітря. Над самими головами в них затрусилась у шаленому танці розгалужена блискавка, ледве помітна на тлі неба. Артур присів і занурився по плечі. Редрік, відчуваючи, що вуха йому заклало від гуркоту, повернув голову і побачив у тіні яскраво-червону, швидко танучу пляму поміж кам'яного кришива, і відразу ж туди вдарила друга блискавка.

— Уперед! Уперед! — зарепетував він, не чуючи себе.

Тепер вони рухалися навпочіпки, гусячим кроком, вистромивши назовні тільки голови, і при кожному розряді Редрік бачив, як довге Артурове волосся стає сторч, і відчував, як тисячі голочок впинаються у шкіру обличчя. "Уперед! — монотонно повторював він. — Уперед!" Він уже нічого не чув. Одного разу Артур повернувся до нього у профіль, і він побачив витріщене від жаху око, скошене на нього, і білі засіпані губи, і замазану зеленню спітнілу щоку. Потім блискавиці почали бити так низько, що їм доводилося поринати з головою. Зелений слиз заклеював рот, стало важко дихати. Хапаючи ротом повітря, Редрік вирвав з носа тампони і виявив раптом, що сморід щез, що повітря переповнене свіжим, пронизливим запахом озону, а пара навколо чимраз густішала, чи, може, це потьмяніло в очах, і вже не видно було пагорбів ані праворуч, ані ліворуч — нічого не було видно, крім обліпленої зеленою багнюкою Артурової голови та жовтих клубів пари навколо.

Пройду, пройду, думав Редрік.