Пікнік на узбіччі - Сторінка 30

Не думаючи, не усвідомлюючи, не запам'ятовуючи навіть, він фіксував немовби спинним мозком, що от ліворуч, на безпечній відстані, над купою старих дощок, стоїть "веселий привид" — спокійний, знесилений, і плювати на нього; а справа подув незрозумілий вітерець, і через кілька кроків вигулькнула рівна, ніби дзеркало, "комарина лисина", багатохвоста, наче морська зірка, — далеко, не страшно, — а в центрі її — розплющений у тінь птах, рідкісна штука, птахи над Зоною майже не літають; а он поруч зі стежкою два покинуті "порожняки" — мабуть, Стерв'ятник залишив на зворотньому шляху, страх сильніший за жадобу... Він усе це бачив, усе враховував, і варто було згорбленому Артурові бодай на крок відхилитися від напряму, як Редріків рот сам собою роззявлявся і хрипкий застережливий крик сам по собі вилітав із горлянки. Машину, думав він. Машину ви з мене зробили... А кам'яні уламки на краю кар'єру дедалі ближчали, і вже можна було розгледіти примхливі візерунки іржі на червоному даху кабіни екскаватора.

Дурень ти, Барбридж, думав Редрік. Хитрий, а дурний. Як це ти мені повірив, га? Ти ж мене з таких от пір знаєш, ти ж мене краще за мене самого знати маєш. Старий ти став, от що. Отупів. Та й те сказати — все життя з дурнями справу мав... І тут він уявив собі, яке рило зробилося у Стерв'ятника, коли той дізнався, що Артур, Арчі, красунчик, кровиночка... що в Зону з Рудим по його, Стерв'ятникові, ноги пішов не шмаркач безкорисний, а рідний син, життя, гордість... І, уявивши собі це рило, Редрік зареготав, а коли Артур злякано озирнувся на нього, він, продовжуючи реготати, махнув йому рукою: марш, марш! І знову поповзли по свідомості, наче по екрані, рила, рила, рила... Треба змінювати все. Не одне життя і не два життя, не одну долю і не дві долі — кожний гвинтик цього смердючого світу треба було змінювати...

Артур зупинився перед крутим спуском у кар'єр, зупинився і завмер, втупившись вниз і вдалечінь, витягнувши довгу шию. Редрік підійшов і зупинився поряд. Але він не захотів дивитися туди, куди дивився Артур.

Просто з-під ніг у глибину кар'єру йшла дорога, ще багато років тому розбита гусеницями і колесами важких вантажівок. Праворуч від неї здіймався білий, потрісканий від спеки укіс, а зліва укіс був напівзруйнований, і поміж каміння та куп щебеню там стояв, нахилившись, екскаватор, ковш його був опущений і безсило тицьнувся у край дороги. І, як і слід було сподіватися, нічого більше на дорозі не було видно, тільки біля самого ковша з грубих виступів укосу звисали чорні скручені бурульки, схожі на товсті кручені свічки, і безліч чорних плям виднілося в пилюці, неначе там розплескали бітум. От і все, що від них залишилося, навіть не можна сказати, скільки їх тут було. Може, кожна пляма — це одна людина, одне бажання Стерв'ятника. Он та — це Стерв'ятник живим і неушкод-женим повернувся з підвалу сьомого корпусу. Он та, більша, — це Стерв'ятник без перешкод витяг із Зони "рухливий магніт". А он та бурулька — це розкішна, не схожа ні на батька, ні на матір, усіма жадана хвойда Діна Барбридж. А ось ця пляма — не схожий ні на матір, ні на батька Артур Барбридж, Арчі, красунчик, гордість....

— Дійшли! — несамовито прохрипів Артур. Містере Шухарт, дійшли ж усе-таки, га?

Він засміявся щасливим сміхом, присів навпочіпки й обома кулаками щосили загамселив по землі. Ковтун[21] волосся в нього на маківці трусився і розгойдувався смішно та безглуздо, летіли врізнобіч висохлі клапті бруду. І тільки тоді Редрік підняв очі і поглянув на кулю. Обережно. Боязко. Із зачаєним страхом, що вона виявиться якоюсь не такою — розчарує, викличе сумнів, скине з неба, на яке поталанило видертися, захлинаючись у лайні...

Вона була не золотою, вона була радше мідною, червонуватою, абсолютно гладенькою, і вона каламутно вилискувала на сонці. Вона лежала під дальньою стіною кар'єру, затишно влаштувавшись серед куп злежаної породи, і навіть звідси було видно, яка вона масивна і як важко притисла вона своє ложе.

У ній не було нічого, що могло би розчарувати чи змусило засумніватися, але не було й нічого обнадійливого. Чомусь відразу на думку спадало, що вона, вірогідно, порожниста і що на дотик вона повинна бути дуже гарячою — сонце розпекло. Вона явно не світилася своїм світлом і вона явно була не здатна злинути в небо і витанцьовувати, як це часто траплялося в легендах про неї. Вона лежала там, де вона впала. Може, випала з чиєїсь величезної кишені чи загубилася, закотилася під час гри якихось велетів — вона не була встановлена тут, вона валялася, валялася достоту так само, як усі ці "порожняки", "браслети", "батарейки" та інший мотлох, що залишився після Візиту.

Але водночас щось у ній усе-таки було, і що довше Редрік дивився на неї, то очевидніше він розумів, що дивитися на неї приємно, що до неї хочеться підійти, її хочеться торкнутися, погладити, і звідкись раптом зринула думка, що добре, мабуть, сісти біля неї, а ще краще — притулитися до неї спиною, відкинути голову і, заплющивши очі, подумати, позгадувати, а може, і просто подрімати, відпочиваючи...

Артур підхопився, порозсмикував усі "змійки" на своїй куртці, зірвав її з себе і щосили жбурнув під ноги, здійнявши хмару білого пилу. Він щось кричав, корчачи гримаси і розмахуючи руками, а потім заклав руки за спину і, пританцьовуючи, виробляючи ногами хитромудрі па, вистрибом рушив униз по спуску. Він більше не дивився на Редріка, він забув про Редріка, він забув про все — він ішов виконувати свої бажання, маленькі потаємні бажання юного коле-джера, хлопчиська, котрий ніколи у житті не бачив ніяких грошей, крім так званих кишенькових, молокососа, котрого нещадно лупцювали, якщо після повернення додому від нього бодай трошечки пахло спиртним, котрого виховували як відомого адвоката, а в перспективі — міністра, а в найдальшій перспективі — самі розумієте, президента... Редрік, примруживши від сліпучого світла запалені очі, мовчки дивився йому вслід. Він був холодний і спокійний, він знав, що зараз станеться, і він знав, що не буде дивитися на це, але поки що дивитися було можна, і він дивився, нічого особливого не відчуваючи, хіба що десь глибоко-глибоко всередині заворушився раптом тривожно якийсь хробачок і закрутив колючою голівкою.

А хлопчина все спускався, пританцьовуючи, по крутому спуску, вибиваючи неймовірну чечітку, і біла пилюка здіймалася у нього з-під каблуків, і він щось кричав на весь голос, дуже дзвінко, і дуже весело, і дуже врочисто — як пісню чи як закляття, — і Редрік подумав, що вперше за весь час існування кар'єру по цій дорозі спускалися так — ніби на свято. І спочатку він не слухав, що там викрикує балакуча відмичка, а потім ніби щось увімкнулося в ньому, і він почув:

— Щастя всім!.. Задарма!.. Скільки завгодно щастя!.. Усі збирайтеся сюди!.. Вистачить усім!.. Ніхто не піде обділений!.. Задарма!.. Щастя! Задарма!..

А потім він раптом замовк, неначе величезна рука з розмаху увігнала йому кляп у рот. І Редрік побачив, як прозора порожнеча, зачаєна у затінку ковша екскаватора, схопила його, висмикнула у повітря і повільно, з натугою скрутила, наче хазяйки скручують білизну, віджимаючи воду. Редрік устиг помітити, як один із пропилених черевиків зірвався з тремтячої ноги і шугонув високо над кар'єром. Тоді він відвернувся і сів. Жодної думки не було у нього в голові, і він якось перестав відчувати себе. Навколо стояла тиша, й особливо тихо було за спиною, там, на дорозі. Тоді він згадав про флягу — без звичної радості, просто як про ліки, які прийшов час прийняти. Він відгвинтив кришечку і почав пити маленькими скупими ковтками, і вперше у житті йому захотілося, щоб у флязі було не спиртне, а просто холодна вода.

Пройшов якийсь час, і в голові почали з'являтися більш-менш зв'язні думки. Ну от і все, думав він знехотя. Дорога відкрита. Вже зараз можна було б іти, але краще, звичайно, почекати ще трохи. "М'ясорубки" бувають із фокусами. Та й подумати треба. Справа незвична — думати, от у чому біда. Що таке "думати"? Думати — це означає схитрувати, наколоти, заліпити горбатого, навішати лапшу на вуха, але ж тут усе це не годиться...

Ну добре. Мавпочка, батько... Розплатитися за все, душу з гадів вийняти, нехай лайна пожеруть, як я жер... Не те, не те це, Рудий... Тобто те, звичайно, але що все це означає? Чого мені треба? Це ж лайка, а не думки. Він похолов від якогось страшного передчуття і, відразу переступивши через безліч різних роздумів, які ще чекали його, люто наказав собі: ти от що, руда потолоч, ти звідси не підеш, поки не додумаєшся до діла, здохнеш біля цієї кульки, зісмажишся, згниєш, падло, але не підеш нікуди...

Господи, та де ж слова, думки мої де? Він із розмаху вдарив себе напіврозкритим кулаком по обличчю. Адже за все життя жодної думки в мене не було! Стривай, Кирило щось казав таке... Кирило! Він гарячково бабрався у спогадах, зринали якісь слова, знайомі та напівзнайомі, але все це було не те, тому що не слова залишилися від Кирила — залишилися якісь нечіткі картини, дуже добрі, але ж цілком неправдоподібні...

Підлість, підлість... І тут вони мене взули, без язика залишили, гади... Шпана. Як був шпаною, так шпаною і зістарився... От цього не повинно бути! Ти, чуєш? Щоби на майбутнє це раз і назавжди було заборонено! Людина народжена, щоби мислити (ось він, Кирило, нарешті!..). Тільки ж я в це не вірю. І раніше не вірив, і зараз не вірю, і для чого людина народжена — не знаю. Народилася — от і народжена. Годуються, хто до чого вдатний. Нехай ми всі будемо здорові, а вони нехай усі повиздихують. Хто це — ми? Хто — вони? Нічого ж не зрозуміти. Мені добре — Барбриджу зле, Барбриджу добре — Очкарику зле, Хрипатому добре — всім зле, і самому Хрипатому зле, тільки він, дурень, гадає, нібито зуміє якось вчасно бодягу загнати... Господи, це ж каша, каша! Я все своє життя з капітаном Квотербладом воюю, а він усе життя з Хрипатим воював і від мене, йолопа, тільки одного лише хотів — щоби я сталкерство покинув. Але як мені було сталкерство покинути, коли сім'ю годувати треба? Працювати йти? А не хочу я на вас працювати, нудить мене від вашої роботи, можете ви це зрозуміти? Якщо людина працює, вона завжди на когось працює, раб вона — і більше нічого, а я завжди хотів сам, сам хотів бути, щоби на всіх попльовувати, на сірість їхню і нудьгу...

Він допив рештки коньяку і щосили гахнув порожньою флягою об землю.