Пікова дама - Сторінка 3

Герман вимагав побачення.

— Не може бути! —сказала Лизавета Іванівна, злякавшись і поспішності вимог і способу, до якого він удався.— Це писано таки не до мене! — І розірвала листа на дрібні клаптики.

— Коли цей лист не до вас, навіщо ж ви його розірвали?— сказала мамзель,— я повернула б його тому, хто його послав.

— Будь ласка, серденько! — сказала Лизавета Іванівна, спалахнувши від її зауваження,— більше до мене записок не носіть. А тому, хто вас послав, скажіть, що йому має бути соромно...

Але Герман не вгамувався. Лизавета Іванівна щодня діставала від нього листи, то тим, то іншим способом. Вони вже не були перекладені з німецької. Герман їх писав, натхненний пристрастю, й говорив мовою, йому властивою: в них висловлювалась і непохитність його бажань і безлад неприборканої уяви. Лизавета Іванівна вже й не думала їх відсилати: вона впивалась ними; стала на них відповідати, і її записки ставали щораз довші й ніжніші. Нарешті, вона кинула йому в вікно такого листа:

"Сьогодні бал у ***ського посланника. Графиня там буде. Ми залишимось години до другої. Ось вам нагода побачити мене на самоті. Тільки-но графиня поїде, її люди, певне, розійдуться, в сінях лишиться швейцар, але й він звичайно йде в свою комірчину. Приходьте о-пів на дванадцяту, йдіть просто на сходи. Коли ви стрінете кого в передпокої, то ви спитаєте, чи дома графиня. Вам скажуть нема,— і робити нічого. Вам доведеться повернутись. Але, мабуть, ви не стрінете нікого. Дівчата сидять у себе, всі в одній кімнаті. З передпокою звертайте ліворуч, ідіть усе прямо до графининої спальні. В спальні за ширмами побачите двоє маленьких дверей: праворуч до кабінету, куди графиня ніколи не входить: ліворуч у коридор, і тут же вузенькі кручені сходи: вони ведуть до моєї кімнати".

Герман трепетав, як тигр, чекаючи призначеного часу. О десятій годині вечора він уже стояв перед будинком графині. Погода була жахлива: вітер вив, ішов мокрий лапатий сніг; ліхтарі світились тьмяно; вулиці були порожні. Зрідка чвалав Ванько на охлялій шкапині своїй, виглядаючи запізнілого сідока.— Герман стояв у самому сюртуку, не помічаючи ні вітру, ні снігу. Нарешті графинину карету подали. Герман бачив, як лакеї винесли попід руки згорблену старуху, вкутану в соболеву шубу, і як слідом за нею, в холодному плащі, з головою, прибраною свіжими квітами, промайнула її вихованка. Дверцята зачинились. Карета важко покотила по м'якому снігу. Швейцар замкнув двері. Вікна померхли. Герман став ходити коло спорожнілого дому: він підійшов до ліхтаря, поглянув на годинника,— було двадцять хвилин на дванадцяту. Він лишився під ліхтарем, втупивши очі в стрілку годинника й вичікуючи решту хвилин. Рівно о-пів на дванадцяту Герман ступив на ґанок графині й зайшов у яскраво освітлені сіни. Швейцара не було. Герман побіг по сходах, одчинив двері в передпокій і побачив слугу, що спав під лампою, в старовинному заяложеному кріслі. Легким і твердим кроком Герман пройшов повз нього. В залі й вітальні було темно. Лампа ледве їх освітлювала з передпокою. Герман увійшов у спальню. Перед ківотом, де повно було старовинних ікон, світилась золота лампада. Злинялі штофні крісла й дивани з пуховими подушками, з облізлою позолотою, стояли в печальній симетрії біля стін, оббитих китайськими шпалерами. На стіні висіли два портрети, писані в Парижі m-ms Lebrun*. На одному з них намальовано було чоловіка років сорока, рум'яного й повновидого, в яснозеленому мундирі та з зіркою; на другому — молоду красуню з орлиним носом, з зачесаними скронями і з трояндою в пудреному волоссі. По всіх кутках стирчали фарфорові пастушки, столовий годинник роботи славного Leroy*, коробочки, рулетки, опахала й усякі дамські іграшки, винайдені при кінці минулого століття разом із Монгольф'єровим балоном та Месмеровим магнетизмом. Герман пішов за ширми. За ними стояло маленьке залізне ліжко; праворуч були двері, що вели в кабінет; ліворуч другі—в коридор. Герман їх одчинив, побачив вузькі кручені східці, які вели до кімнати бідної вихованки... Але він повернувся й увійшов у темний кабінет.

Час минав повільно. Все було тихо. У вітальні пробило дванадцять; по всіх кімнатах годинники один за одним продзвонили дванадцять—і все замовкло знов. Герман стояв, припавши до холодної груби. Він був спокійний; серце йому билось рівно, як у людини, що зважилась на що-небудь небезпечне, але необхідне. Годинники пробили першу й другу години ранку,— і він почув дальній стукіт карети. Мимовільне хвилювання охопило його. Карета під'їхала й спинилась. Він почув, як стукнула опущена підніжка. В домі заметушились. Люди побігли, пролунали голоси й дім освітився. До спальні вбігли три старі покоївки, і графиня, ледве жива, ввійшла й опустилась у вольтерівське крісло. Герман дивився в щілинку: Лизавета Іванівна пройшла повз нього. Герман почув її квапливі кроки по східцях. У серці його спалахнуло щось схоже на докір сумління і знов замовкло. Він скам'янів.

Графиня стала розбиратись перед дзеркалом. Відкололи з неї чепець, прикрашений трояндами; зняли напудрену перуку з її сивої й коротко обстриженої голови. Шпильки дощем сипались біля неї. Жовте плаття, гаптоване сріблом, упало до її розпухлих ніг. Герман був свідком огидних таїнств її туалету; нарешті графиня лишилася в спальній кофті й нічному чепці; в цім уборі, більш властивому її старості, вона здавалася менш жахливою і потворною.

Як і всі старі люди взагалі, графиня слабувала на безсоння. Роздягшись, вона сіла біля вікна у вольтерівське крісло й одіслала покоївок. Свічки винесли, кімната знов освітилась самою тільки лампадою. Графиня сиділа, вся жовта, ворушачи одвислими губами, хитаючись праворуч і ліворуч. В мутних очах її відбивалась цілковита відсутність мислі; дивлячись на неї, можна було б подумати, що хитання страшної старухи відбувалось не з її волі, а під впливом захованого гальванізму.

Раптом це мертве обличчя змінилось невимовне. Губи перестали ворушитись, очі оживились: перед графинею стояв незнайомий мужчина.

— Не лякайтесь, ради бога, не лякайтесь! —сказав він виразним і тихим голосом.— Я не маю наміру заподіяти вам шкоду; я прийшов благати вас про одну милость.

Стара мовчки дивилась на нього і, здавалось, його не чула. Герман подумав, що вона глуха, і, схилившись над самим її вухом, повторив їй те ж саме. Стара мовчала, як і перед тим.

— Ви можете,— продовжував Герман,— стати щастям мого життя, і це нічого вам не коштуватиме: я знаю, що ви можете вгадати три карти підряд...

Герман замовк. Графиня, здавалося, зрозуміла, чого від неї вимагали; здавалось, вона шукала слів для своєї відповіді.

— Це був жарт,— сказала вона нарешті,— клянусь вам! це був жарт!

— Цим нема чого жартувати,— заперечив сердито Герман.— Згадайте Чаплицького, якому ви допомогли відігратись.

Графиня, видно, зніяковіла. Риси її виявили сильний рух душі, але вона скоро впала в попередню нечутливість.

— Чи можете ви,— провадив Герман,— визначити мені ці три певні карти?

Графиня мовчала; Герман продовжував:

— Для кого вам берегти вашу таємницю? Для внуків? Вони багаті й так; вони ж не знають і ціни грошам. Марнотратові не допоможуть ваші три карти. Хто не вміє берегти батьківський спадок, той все-таки помре в злиднях, попри всі демонські зусилля. Я не марнотрат; я знаю ціну грошей. Ваші три карти для мене не пропадуть. Ну!..

Він спинився і з трепетом чекав її відповіді. Графиня мовчала; Герман став на коліна.

— Якщо коли-небудь,— сказав він,— серце ваше знало почуття любові, якщо ви пам'ятаєте її захват, якщо ви хоч раз посміхнулись, почувши плач новонародженого сина, якщо людське щось билось коли-небудь у грудях ваших, то благаю вас почуттями дружини, коханки, матері,— всім, що тільки є святого в житті,— не відмовте мені на моє прохання!—відкрийте мені вашу таємницю!—навіщо вам вона?.. Може, вона зв'язана з жахливим гріхом, з пагубою вічного блаженства, з диявольським договором... Подумайте: ви старі; жити вам уже недовго,— я ладен узяти гріх ваш на свою душу. Відкрийте мені тільки вашу таємницю. Подумайте, що щастя людини перебуває у ваших руках; що не тільки я, а й діти мої, внуки і правнуки благословлять вашу пам'ять і шануватимуть її, як святиню...

Стара не відповідала ні слова.

Герман підвівся.

— Стара відьма!—сказав він, зціпивши зуби,— так я ж примушу тебе відповісти...

З цим словом він витяг з кишені пістолет.

Побачивши пістолет, графиня вдруге виявила сильне почуття. Вона закивала головою й підняла руку, немов затуляючись од пострілу... Потім покотилась навзнак... і лишилась недвижна.

— Годі вам дуріти,— сказав Герман, взявши її руку.— Питаю востаннє: чи ви хочете визначити мені ваші три карти? — так чи ні?

Графиня не відповідала. Герман побачив, що вона вмерла.

IV

7 Mai 18 **.

Homme sans moeurs et sans religion*!

Листування.

Лизавета Іванівна сиділа в своїй кімнаті, ще в бальному своєму вбранні, поринувши в глибокі роздуми. Приїхавши додому, вона спішила одіслати заспану дівку, що нехотя пропонувала їй свою послугу,— сказала, що роздягнеться сама, і з трепетом увійшла до себе, сподіваючись знайти там Германа і бажаючи не знайти його. З першого погляду вона переконалася, що його нема й дякувала долі за перепону, що перешкодила їх побаченню. Вона сіла, не роздягаючись, стала пригадувати всі обставини, які за такий короткий час і так далеко її завели. Не минуло й трьох тижнів з тої пори, як вона вперше побачила у вікно молодого чоловіка,— і вже вона з ним листувалася,— і він устиг домогтись від неї нічного побачення! Вона знала ім'я його тільки тому, що деякі з його листів були ним підписані; ніколи з ним не розмовляла, не чула голосу його, ніколи про нього не чула... аж до самого цього вечора. Дивна річ! В самий той вечір, на балу, Томський, дуючись на молоду княжну Поліну ***, яка, проти звичаю, кокетувала не з ним, хотів помститись, виявляючи байдужість: він покликав Лизавету Іванівну й танцював з нею безконечну мазурку. Він увесь час жартував з її пристрасті до інженерних офіцерів, запевняв, що він знає набагато більше, ніж вона могла б гадати, і деякі з його жартів були так влучно спрямовані, що Лизавета Іванівна думала кілька разів, що її таємниця була йому відома.

— Від кого ви це все знаєте? — спитала вона, сміючись.

— Від приятеля відомої вам особи,— відповів Томський,— чоловіка дуже незвичайного!

— Хто ж цей незвичайний чоловік?

— Його звуть Германом.

Лизавета Іванівна не відповіла нічого, але їй руки й ноги заклякли...

— Цей Герман,—продовжував Томський,—особа справді романічна: в нього профіль Наполеона, а душа Мефістофеля.