Пікова дама - Сторінка 4

Я думаю, що на його совісті принаймні три лиходійства. Як ви зблідли!..

— В мене голова болить... Що ж казав вам Герман,— чи як пак його?..

Герман дуже невдоволений своїм приятелем: він каже, що на його місці він вчинив би зовсім інакше... Я навіть гадаю, що Герман сам щодо вас має наміри, принаймні він зовсім не байдуже слухає закохані вигуки свого приятеля.

— Та де ж він мене бачив?

— В церкві, можливо,— на гулянні!.. Бог його зна! може, в вашій кімнаті під час вашого сну: він такий...

Три дами, що підійшли до них із запитаннями,— oubli ou regret*?—перервали розмову, яка ставала нестерпно цікавою для Лизавети Іванівни.

Дама, вибрана Томським, була сама княжна ***. Вона встигла з ним порозумітись, оббігши зайве коло і зайвий раз покрутившись перед своїм стільцем.— Томський, повернувшись на своє місце, вже не думав ні про Германа, ні про Лизавету Іванівну. Вона неодмінно хотіла відновити перервану розмову; але мазурка скінчилась, і невдовзі по тому стара графиня поїхала.

Слова Томського були не що інше, як мазурочне базікання, але вони глибоко заронилися в душу молодої мрійниці. Портрет, окреслений Томським, схожий був із зображенням, яке створила вона сама, і, завдяки найновішим романам, це, вже пошле, обличчя лякало й захоплювало її уяву. Вона сиділа, склавши хрестом голі руки, схиливши на відкриті груди голову, ще вбрану квітами... Раптом двері одчинились, і Герман увійшов. Вона затрепетала...

— Де ж ви були?—спитала вона зляканим шепотом.

— В спальні в старої графині,— відповів Герман,— я зараз від неї. Графиня вмерла.

— Боже мій!., що ви кажете?

— І здається,— продовжував Герман,— я причиною її смерті.

Лизавета Іванівна глянула на нього, і слова Томського пролунали в її душі: у цієї людини принаймні три лиходійства на душі! Герман сів на вікно біля неї і все розповів.

Лизавета Іванівна вислухала його з жахом. Отже, ці пристрасні листи, ці палкі вимоги, це зухвале, вперте переслідування, все це було не кохання! Гроші,— ось чого жадала його душа! Не вона могла вгамувати його бажання і ощасливити його! Бідна вихованка була не що інше, як сліпа помічниця розбійника, вбивці її старої добродійниці!.. Гірко заплакала вона в пізньому, тяжкому своєму каятті. Герман дивився на неї мовчки: серце його також терзалось, але ні сльози сердешної дівчини, ні чудова чарівливість її горя не тривожили суворої душі його. Він не відчував докорів совісті, думаючи про мертву старуху. Одне його жахало: безповоротна втрата таємниці, від якої ждав збагачення.

— Ви потвора! —сказала нарешті Лизавета Іванівна.

— Я не хотів її смерті,— відповів Герман,— пістолет мій не заряджений.

Вони замовкли.

Ранок надходив. Лизавета Іванівна погасила свічку, що вже догоряла: бліде світло осяяло її кімнату. Вона витерла заплакані очі й звела їх на Германа: він сидів на вікні, склавши руки й грізно нахмурившись. У цьому положенні він дуже нагадував портрет Наполеона. Ця подібність вразила навіть Лизавету Іванівну.

— Як вам вийти з дому?—сказала нарешті Лизавета Іванівна.— Я думала провести вас по таємних сходах, але треба йти мимо спальні, а я боюсь.

— Розкажіть мені, як знайти ці таємні сходи; я вийду.

Лизавета Іванівна встала, витягла з комода ключ, вручила його Германові й усе докладно пояснила йому. Герман потис її холодну безодвітну руку, поцілував її похилену голову й вийшов.

Він спустився вниз по кручених сходах і ввійшов знову до спальні графині. Мертва старуха сиділа, скам'янівши; обличчя її було в глубокім супокої. Герман спинився перед нею, довго дивився на неї, немов бажаючи переконатися в страшній істині; нарешті ввійшов у кабінет, намацав за шпалерами двері й став спускатись по темних східцях, хвильований дивними почуттями. Цими східцями, думав він, можливо, років шістдесят тому, до цієї самої спальні о такій же порі, в гаптованім каптані, зачесаний а 1’oiseau royal* тулячи до серця трикутну свою шляпу, скрадався молодий щасливець, що давно вже зотлів у могилі, а серце старезної його коханки сьогодні перестало битись...

Під сходами Герман знайшов двері, одімкнув їх тим же ключем і опинився в наскрізному коридорі, що вивів його на вулицю.

V

В цю ніч з'явилась до мене покійниця баронеса фон-В ***.

Вона була вся в білому й сказала мені:

"Здрастуйте, пане раднику!"

Шведенборг.

Через три дні після згубної ночі, о дев'ятій годині ранку, Герман подався в *** монастир, де мали правити службу над тілом померлої графині. Не відчуваючи каяття, він не міг, одначе, зовсім приглушити голос сумління, що твердив йому: ти вбивця старухи! Маючи мало істинної віри, він мав силу забобонів. Він вірив, що мертва графиня могла мати шкідливий вплив на його життя,— і зважився з'явитись на її похорон, щоб випросити в неї прощення.

В церкві було повно. Герман насилу зміг пробитись крізь-юрбу людей. Труна стояла на багатому катафалку під оксамитовим балдахіном. Покійниця лежала в ньому з руками, складеними на грудях, в мереживному чепці та в білому атласному платті. Довкола стояли її домашні: слуги в чорних каптанах з гербовими стрічками на плечі та з свічками в руках; родичі в глибокій жалобі,— діти, внуки і правнуки. Ніхто не плакав; сльози були б — une affectation*. Графиня така була стара, що смерть її нікого не могла вразити і що її родичі давно вважали, що вона вже віджила. Молодий архієрей виголосив надгробне слово. В простих ї зворушливих виразах змалював він мирне упокоєння праведниці, довгі роки якої були тихим, зворушливим готуванням до християнської кончини. "Ангел смерті знайшов її,— сказав оратор,— не вві сні, а в помислах благих і в чеканні жениха опівнічного". Відправа пройшла з печальною пристойністю. Родичі перші пішли прощатися з тілом. Потім рушили й численні гості, що приїхали поклонитись тій, яка так давно була учасницею в їхніх суєтних розвагах. Після них і всі домашні. Нарешті наблизилась стара панська пані, ровесниця померлої. Двоє молодих дівчат вели її попід руки. Вона не в силі була вклонитись до землі,— і одна пролила кілька сліз, поцілувавши холодну руку господині своєї. Після неї Герман зважився підійти до труни. Він поклонився в землю й кілька хвилин лежав на холодній підлозі, встеленій ялинником. Нарешті підвівся, блідий, як сама небіжчиця, зійшов на виступ катафалка й нахилився... В цю мить здалось йому, що мертва насмішкувато поглянула на нього, примружуючи одним оком. Герман, швидко подавшись назад, оступився і навзнак гримнувся об землю, його підняли. В той же час Лизавету Іванівну винесли непритомну на паперть. Цей епізод збурив на кілька хвилин урочистість похмурого обряду. Між одвідувачами знявся глухий гомін, а худорлявий камергер, близький родич покійниці, шепнув на вухо англійцеві, який стояв поряд, що молодий офіцер її нешлюбний син, на що англієць відповів холодно: Oh?

Цілий день Герман був украй засмучений. Обідаючи в відлюдному трактирі, він, проти звичаю свого, пив дуже багато, сподіваючись приглушити внутрішнє хвилювання. Але вино ще більше гарячило його уяву. Повернувшись додому, він кинувся, не роздягаючись, на ліжко й міцно заснув.

Він прокинувся вже вночі: місяць осявав його кімнату. Він глянув на годинника: була без чверті третя. Сон його минувся: він сів на ліжку й думав про похорон старої графині.

В цей час хтось із вулиці глянув до нього у вікно,— й зразу ж одійшов. Герман не звернув на це ніякої уваги. За хвилину почув він, що відмикали двері в передпокої. Герман Думав, що денщик його, п'яний за своїм звичаєм, повертається з нічної прогулянки. Але він почув незнайому ходу: хтось ходив, тихо човгаючи туфлями. Двері відчинились, увійшла жінка в білому вбранні. Герман подумав, що то його стара годувальниця й здивувався, що могло привести її о такій порі. Але біла жінка, майнувши, раптом опинилась перед ним,— і Герман упізнав графиню!

— Я прийшла до тебе проти своєї волі,— сказала вона твердим голосом,— але мені велено виконати твоє прохання. Трійка, сімка й туз виграють тобі поспіль,— але так, щоб ти протягом доби більше однієї карти не ставив і щоб за все життя вже потім не грав. Прощаю тобі мою смерть, із тим, щоб одружився ти з моєю вихованкою Лизаветою Іванівною...

З цим словом вона тихо обернулась, пішла до дверей і зникла, човгаючи туфлями. Герман чув, як грюкнули двері в сінях, і побачив, що знову хтось глянув до нього у вікно.

Герман довго не міг отямитись. Він вийшов до другої кімнати. Денщик його спав на підлозі; Герман насилу його розбудив. Денщик був п'яний, як звичайно: від нього не можна було добитись ніякого толку. Двері в сіни були замкнені. Герман повернувся до своєї кімнати, засвітив свічку й записав своє видіння.

VI

— Атанде?

— Як ви сміли сказати мені атанде?

— Ваше превосходительство, я сказав атанде-с!

Дві нерухомі ідеї не можуть разом існувати в моральній природі, так само, як два тіла не можуть у фізичному світі займати одне й те ж місце. Трійка, сімка, туз — скоро заступили в уяві Германа образ мертвої старухи. Трійка, сімка, туз — не виходили йому з голови й ворушились на його губах. Побачивши молоду дівчину, він говорив: "Яка вона струнка!.. Справжня трійка червова". В нього питали: "котра година", він одказував: "без п'яти хвилин сімка". Всякий пузатий чоловік нагадував йому туза. Трійка, сімка, туз — переслідували його вві сні, набираючи різноманітного вигляду: трійка цвіла перед ним в образі пишного грандифлора, сімка являлась готичними воротами, туз величезним павуком. Всі думки його злилися в одну,— скористуватись таємницею, яка дорого йому коштувала. Він став думати про відставку й про подорож. Він хотів у відкритих ігрецьких домах Парижа видерти скарб у зачарованої фортуни. Випадок звільнив його від клопотів.

В Москві склалось товариство багатих картярів під орудою славного Чекалінського, що цілий вік провів над картами й нажив колись мільйони, виграючи векселі й програючи чисті гроші. Довгочасний досвід заслужив йому довіреність товаришів, а відкритий дім, славний кухар, ласкавість і веселість набули повагу публіки. Він приїхав до Петербурга. Молодь до нього насунула, забуваючи бали задля карт і даючи перевагу спокусам фараона перед привабами зальотів. Нарумов привіз до нього Германа.

Вони пройшли ряд пишних кімнат, де було повно чемних офіціантів.