Піонери - Сторінка 28

Але якщо Дюк обскаче мене, я тобі в'язи скручу!

Негр підняв зі снігу монету й пообіцяв пильнувати та вчасно попередити масу Річарда. Тоді підкинув долар футів на двадцять угору, спіймав його на льоту й подався мерщій в кухню похвалитися подарунком, — на серці в нього було легко, а губи так і розпливалися в щасливій усмішці.

— О, не хвилюйтеся, любий кузене, — мовила дівчина. — Я заходила до батька, він проспить іще годину, не менш, отже, ви пожнете всі лаври.

— Звісно, Дюк твій батько, але мушу сказати тобі: він з тих людей, що люблять бути першими у всьому, навіть у дрібницях. А мені це байдуже, якщо тільки не йдеться про змагання, оскільки навіть найдрібніша дрібниця може виявитись важливою у змаганні. Твій батько любить у всьому бути першим, я ж лише змагаюся з ним.

— Це цілком зрозуміло, сер, — сказала Елізабет. — Якби на світі не було нікого, крім вас, то вам би й першість була ні до чого. А що є чимало інших людей, то вам доводиться боротися з усіма — просто ради змагання.

— Саме так! Бачу, ти розумна дівчина, Бесс, і робиш честь своїм учителям. Це ж я вибирав для тебе школу. Коли твій батько натякнув про це, я негайно написав листа своєму нью-йоркському приятелеві, людині надзвичайно розважливій, і він порекомендував мені цей пансіон. Дюк спочатку, як завжди, заперечував, але згодом, коли дізнався про всі обставини, мусив був поступитися.

— Згляньтеся на Дюка, сер, — адже він усе-таки мій батько. Якби ж то ви знали, що він виклопотав для вас в Олбані, то, певно, не стали б так строго розбирати його вади.

— Виклопотав для мене? — вигукнув Річард і на мить замислився. — А, мабуть, він дістав для мене проект нової голландської церкви. Та мені це ні до чого, бо ж талановита людина не потребує чужих ідей: мій власний мозок — найкращий архітектор.

— Ні, я не те мала на увазі, — багатозначно посміхнулась Елізабет.

— Не те? Дай-но подумати… Може, він запропонував мою кандидатуру в начальники дорожної застави?

— Може бути, але я маю на увазі не цю посаду.

— Не цю? — повторив містер Джонс, аж танцюючи з цікавості. — Отже, йдеться таки про посаду… Якщо в міліцію, то я відмовлюсь.

— Та ні ж бо, не в міліцію, — заперечила Елізабет, показуючи йому пакет і тут-таки кокетливо ховаючи. — Це вигідне й почесне призначення.

— Вигідне й почесне! — луною відгукнувся Річард, не тямлячи себе від хвилювання. — Покажи мені швидше цей папір, люба. Скажи хоч: це така посада, де я справді щось робитиму?

— Угадали, кузене, — це вища виконавча влада в окрузі. Принаймні так сказав мені батько, коли давав мені цей пакет, щоб я могла зробити вам різдвяний подарунок.

— Виконавча влада! Що за нісенітниця! — вигукнув Річард, нетерпляче вихоплюючи пакет з її рук. — Такої посади й не існує! Що? Як? Указ про призначення Річарда Джонса, есквайра, шерифом округи… Оце так подарунок зробив мені Дюк, нічого не скажеш! Справді, він має добре серце й ніколи не забуває друзів. Шериф! Головний шериф округи!

Звучить непогано, та обов'язки свої я виконуватиму ще краще. Зрештою, Дюк людина розсудлива й добре знає людську натуру. Я дуже вдячний йому, — Річард нишком утер очі полою шуби, — але ж і я ладен зробити для нього будь-що, — він це чудово знає, — і зроблю, коли трапиться нагода на новій посаді. Кажу тобі, кузино Бесс, от побачиш… Як сльозяться очі через отой клятий південний вітер!

— Отепер, Річарде, — сміючись, мовила дівчина, — ви матимете справжню справу. Я не раз чула, як ви нарікали, нібито в цій країні нема чого робити, хоч, на мою гадку, роботи тут хоч греблю гати.

— "Хоч греблю гати"! — повторив Річард, висякався і, випроставшись на весь свій маленький зріст, прибрав поважного вигляду. — Все залежить від системи, люба. От сьогодні ж засяду й систематизую всю округу. Мені потрібні помічники, аякже! Я розподілю округу на дільниці і над кожною поставлю такого помічника. В селищі також поставлю одного — тут буде моя штаб-квартира. Стривай, кого ж… Ну звісно, Бенджаміна! Так, із Бенджаміна вийде добрячий помічник шерифа, він уже дістав американське громадянство і якнайкраще підходить для такої справи. От тільки якби він ще вмів їздити верхи!

— Авжеж, містере шериф, — мовила його супутниця, — якщо він так добре знається на корабельних канатах, то впорається і з простим мотузком, коли прийдеться на новій посаді.

— Ну ні, — заперечив Річард, — я гадаю, що ніхто не зможе краще повісити людину, ніж… тобто, я хотів сказати… гм! Так, безперечно, Бенджамін з цим упорається чудово, якщо, звичайно, вдасться його умовити. Ні, навряд чи він погодиться вішати людей або навчитися їздити верхи. Доведеться шукати іншого помічника.

— Ах, кузене, ви ще матимете доволі часу на вирішення цих важливих справ, а тепер ласкаво прошу забути на час, що ви головний шериф, і приділити трохи уваги мені. Де ж ті дивовижні вдосконалення, що ви обіцяли показати?

— Де? Та всюди. Отут я запланував кілька нових вулиць, і коли зрубають дерева, коли прокладуть вулиці й забудують, — хіба місто не стане кращим? Справді, Дюк великодушний чолов'яга, попри всю свою впертість. Так-так, мені треба чотирьох помічників та ще й начальника тюрми.

— Але я щось не бачу ніяких вулиць, — зауважила Елізабет. — Чи ви називаєте вулицями оті просіки? Але ж навряд чи скоро з'являться будинки в цих болотах і лісах!

— Ми повинні прокладати вулиці за компасом, кузино, не зважаючи ні на які дерева, горби, болота, — ні на що, і пам'ятати лише про нащадків. Така воля твого батька, а він, сама знаєш…

— … зробив вас шерифом, містере Джонс, — за нього договорила дівчина, виразно даючи взнаки, що він порушив заборонену тему.

— Знаю, знаю, — закричав Річард, — і я зробив би Дюка королем, якби то було в моїй владі! Це чоловік благородної душі, й він був би чудовим монархом, — звичайно, якби йому ще доброго прем'єр-міністра… Але хто це там? Якісь голоси в соснині… Може, там які злодюги… От і нагода застосувати моє нове призначення. Ходімо ближче, подивимось, що там коїться.

Поки точилася ця розмова, Річард з Елізабет далеченько відійшли від будинку і йшли тепер пустирищем, де, як читач міг здогадатися з їхніх слів, мали пролягти нові вулиці.

Насправді ж єдиною прикметою цих сподіваних нововведень був порослий молодою сосниною поруб на узліссі темного соснового бору. Шум вітру в кронах дерев заглушував ходу наших подорожніх, а величезні віти ховали їх від випадкового погляду. Тому вони й зуміли непомітно наблизитися до того місця, де молодий мисливець, Шкіряна Панчоха й старий вождь поважно щось обговорювали. Юнак, здавалося, наполягав на чомусь — судячи з його вигляду, на чомусь дуже важливому, а Натті його слухав з увагою, більшою ніж звичайно. Могіканин стояв трохи віддалік, похнюпившись; довге чорне волосся закривало його обличчя, але вся його постать промовляла про глибоку пригніченість, може, навіть сором.

— Ходімо звідси, — прошепотіла Елізабет. — Не можна підслуховувати чужі секрети.

— Не можна? Ти забуваєш, кузино, що мій обов'язок — оберігати лад в окрузі й стежити за дотриманням законів. Волоцюги часто чинять злочини, хоч не думаю, щоб Джон міг замислити щось недобре. Бідолаха надудлився вчора й, здається, досі ще не прийшов до тями. Підійдімо ближче й послухаймо, про що мова.

Незважаючи на протести дівчини, Річард, спонукуваний благородним почуттям обов'язку, потяг її за собою, і скоро вони підступили так близько, що могли виразно чути кожне слово.

— Ту птицю нам треба будь-що здобути, — розмірковував Натті, — Гай-гай! Пам'ятаю часи, хлопче, коли тут повно було індичок, а тепер за ними треба йти аж у ліси Віргінії. Хіба може зрівнятися куріпка з добре вгодованою індичкою? Хоч, як на мене, немає нічого смачнішого від бобрового хвоста й ведмежатини. Але в кожного свій смак. Усі гроші, крім оцього шилінга[53], я віддав сьогодні французові за порох, отже, коли в тебе нічого немає, то ми зможемо купити лише один постріл. Я знаю, що Біллі Кербі теж зазіхає на ту індичку. У Джона непомильне око на перший постріл, а я, коли справа важлива, хвилююсь, і рука мені тремтить так, що можу й схибити. Правда, цеї осені я вбив ведмедицю одним пострілом, але то зовсім інше, містере Олівер.

— Оце всі мої скарби! — вигукнув юнак, ніби думка про його бідність давала йому якусь гірку втіху, і високо підняв шилінг. — Тепер я став справжнім мисливцем і житиму з самої дичини. Що ж, Натті, давай поставимо наші останні гроші на цю птицю. Ти вправний стрілець і не схибиш.

— І все ж таки я гадаю, хлопче, ліпше стріляти Джонові. Я дуже нервуюся, бо знаю, як багато важить це для тебе. А індіанці завжди спокійні й стріляють однаково добре за будь-яких умов. Чуєш, Джоне, ось шилінг; візьми мою рушницю й спробуй поцілити індичку, яку оце прив'язали до пенька. Містерові Оліверу вона вкрай потрібна, а я ні на що не здатний, коли серце неспокійне.

Індіанець похмуро підвів голову, мовчки подивився на своїх товаришів і сказав:

— Коли Джон був молодий, куля його летіла прямо, як погляд. Жінки мінгів кричали з переляку, зачувши тріскіт його рушниці. Воїни-мінги робились як жінки. Ніколи йому не доводилося стріляти двічі! Орел ховався за хмари, пролітаючи над вігвамом Чингачгука, і все одно його пір'я діставалося жінкам. Але подивіться, — мовив він схвильованим голосом (а почав сумним пошептом) і простяг до них обидві руки. — Вони тремтять, наче олень, що зачув вовче виття. Може, Джон постарів? Та коли це сімдесят зим перетворювали могіканина на слабосилу жінку? Ні! Білі принесли йому старість. Ром — ось їхній томагавк!

— Нащо ж ти його п'єш, старий? — вигукнув молодий мисливець. — Нащо благородний вождь тішить диявола, перетворюючи себе на тварину?

— На тварину? То Джон — тварина? — повільно повторив індіанець. — Так, ти не збрехав, сину Пожирача Вогню! Джон — тварина. Колись на цих горбах зовсім мало димувало багать. Олень лизав руку білій людині, а птахи сідали їй на плечі. Вони ще не знали її. Мої батьки прийшли сюди з берегів Солоної Води. Вони втікали від рому. Вони жили мирно й підносили томагавки лише для того, щоб розтрощити голову якогось мінга. — Вони збиралися круг вогнища ради, і, як вони ухвалювали, так і робилось. Тоді Джон був людиною.