Піонери - Сторінка 35

Тож, затуляючи однією рукою обличчя від гілок, що нависали над стежкою, а другою вчепившись у вуздечку, він відповів:

— Sucre![56] Його виробляють на Мартініці, mais… mais се n'est pas[57] дерево, а… як це по-вашому… je voudrais que ces chemins fussent au diable[58] — як це по-вашому, — тростинка для promenade[59].

— Цукрова тростина! — підказала Елізабет, сміючись з прокльонів француза, який вважав, що його ніхто не розуміє.

— Так, мадемуазель, — цукрова тростина.

— Саме так! — вигукнув Річард. — Цукрова тростина — це по-простому, а правильна назва її — саккарум оффіцікарум. Те, що ми називаємо цукровим або твердим кленом, — це ацер саккарум. Це наукові назви, мосьє, і ви їх, звичайно, розумієте.

— Це по-латинськи чи по-грецькому, містере Едвардс? — тихенько запитала Елізабет юнака, який відводив гілки кущів перед нею та її супутниками. — Чи, може, це якоюсь такою вченою мовою, що тільки ви й зумієте нам перекласти?

Едвардс кинув на неї сердитий погляд, але вже за мить вираз його темних очей змінився.

— Я згадаю про ваше запитання, міс Темпл, коли буду в мого старого друга могіканина, і спитаю його чи Шкіряну Панчоху. Думаю, хтось із них зможе відповісти вам.

— Невже ви зовсім не знаєте їхньої мови?

— Трохи знаю, але глибоковчена мова містера Джонса чи навіть вельми вишукані вислови мосьє Лекуа мені знайомі більше.

— То ви розмовляєте по-французькому? — жваво запитала дівчина.

— Ця мова добре відома ірокезам і поширена по всій Канад[60]і, — з посмішкою відповів юнак.

— Але ж то мінги, ваші вороги!

— Хотів би я, щоб у мене не було ворогів гірших, — відказав Едвардс і, пришпоривши коня, поклав край цій непевній розмові.

Річард тим часом не давав згаснути загальній розмові, аж поки мандрівники піднялися на вершину гори, де сосон і гемлоків уже не було, зате розкинулися цілі гаї кленів із стрункими стовбурами й пишними кронами. Весь підлісок тут був вирубаний, і гай нагадував урочистий храм, де клени правили за колони, крони їхні були ніби капітелями, а небосхил — склепінням. На кожному стовбурі, ближче до окоренка, видніли недбало зроблені глибокі зарубки; до них були прилаштовані жолобки з кори вільхи чи сумаху, по яких сік стікав у коритця, видовбані з липових колод; такі коритця лежали під кожним деревом, проте більша частина соку пропадала марно, не потрапляючи в ці примітивні пристрої.

Кавалькада зупинилась на галяві, щоб дати коням спочинок та подивитись, як добувається кленовий сік. Коли це тишу сколихнув могутній голос — хтось на все горло співав безглузду пісню з такою кількістю куплетів, що, якби з усіх тих рядків зробити один, то він простягся б від річки Коннектікут до берегів Онтаріо. Співали її на той знаменитий мотив, що дорогий кожному американцеві, відколи його веселі ноти вперше пролунали у вирішальну годину.

У Східних Штатах — тісно жить,

А в Західних — просторо:

Добра тут повно, не злічить,

У цих привільних горах.

Течи, солодкий сік, течи,

Пора тобі вариться!

Очей не склеплю уночі,

Бо сік перестоїться!

Питва й харчів — на цілий рік

У дереві отому,

Хто п'є міцний кленовий сік,

Той забува про втому.

Течи, солодкий сік, течи…

Чарчину любить чоловік,

А жінка — чашку чаю,

Бо цукром став кленовий сік

І всяк його вживає.

Течи, солодкий сік, течи…

Прислухаючись до того лункого співу, Річард вихитувався всім тілом, відбиваючи такт батогом по холці свого коня. Після першого куплета він підхопив приспів, спочатку напівголосно, з особливою втіхою наголошуючи слова "солодкий сік", а останні рядки співав уже на все горло, хоч і на шкоду гармонії.

— Оце здорово! — загорлав шериф, доспівавши. — Чудова пісня, Біллі Кербі! А як ми її заспівали! Звідки ти взяв її? Це" все, чи є ще й продовження? Чи не даси мені слів?

Цукровар, заклопотаний своїм ділом, байдуже оглянувся, коли вершники під'їхали ближче, але поздоровався з кожним дуже чемно й доброзичливо і водночас як рівний з рівним, бо навіть вітаючи дам, тільки ледь доторкнувся жалюгідної подоби капелюха в себе на голові.

— То що новенького, шерифе? — озвався лісоруб. — Що там доброго в селищі?

— Та нічого, Біллі, — відповів Річард, — Але що я бачу?! Де твої чотири казани, залізні корита й форми для охолодження цукру? А я мав тебе чи не за найкращого цукровара в окрузі!

— І не помилялися, сквайре Джонс, — не полишаючи свого діла, відказав Кербі, — Я не поступлюся ні перед ким у горах Отсего, чи то треба рубати ліс, чи варити кленовий сік, чі випалювати цеглу, чи робити поташ, чи заготовляти тес, чи підгортати кукурудзу. Але найбільш мені до душі рубати ліс, бо я ніби вродився для сокири.

— Ну, то вам ціни немає, містере Білл, — зауважив мосьє Лекуа.

— Як ви кажете? — відгукнувся Біллі, глянувши на нього так простодушно, що його велетенська постать і мужнє обличчя стали трохи кумедні. — Якщо ви про товар, мусью, то можу запропонувати цукор, — кращого не знайдете! Легше знайти пень на Німецьких рівнинах, аніж у ньому хоч єдину пляминку! До того ж, справдешній кленовий присмак! У Нью-Йорку його можна продавати замість цукерок!

Француз під'їхав до навісу з березової кори, де Кербі зберігав готовий цукор, і оглянув товар оком знавця. Тим часом Мармедюк зліз з коня, щоб зблизька подивитися на роботу Біллі Кербі.

— Ти маєш неабиякий досвід, Кербі, — мовив він. — Але я бачу лише два казани. Як же ти виробляєш цукор?

— Два казани чи дві тисячі — то байдуже, судде, бо ж я не з тих учених цукроварів, що виробляють цукор для великих цабе. Але якщо вам до смаку справжній солодкий кленовий цукор, я до ваших послуг. А роблю я його так: передусім вибираю дерево, тоді роблю зарубки, скажімо, десь наприкінці лютого або, коли це в горах, — то в другій половині березня, — принаймні, коли сік починає підніматися…

— Але як ти вибираєш дерево? — перепинив його суддя. — За якими зовнішніми ознаками?

— На всякій справі треба знатися, — мовив Кербі, швидкими рухами розмішуючи в казані рідину. — От хоч би й на тому, коли і як помішати в казані. Цього слід навчитися. Рим збудовано не за один день, та й Темплтон теж, хоч він швидко росте. Я, приміром, ніколи не стану робити зарубки на хирлявій деревині, а тільки на такій, в якої кора добра. Бо ж дерева так само хворіють, як і люди, а точити сік із хворого дерева — все одно що запрягати кульгавого коня в поштовий диліжанс чи намореного вола примушувати перевозити колоди.

— Все це слушно, але які ж ознаки хвороби? Як ти відрізняєш хворе дерево від здорового?

— А як лікар визначає, у кого лихоманка, а в кого — нежить? — втрутився Річард. — Дивиться, чи нема висипки і мацає пульс.

— Авжеж, — підтвердив Біллі, — сквайр правду сказав. Звичайно, дивлюсь на дерева — і бачу. Отож, коли натече соку, я розпалюю багаття й підвішую над ним казани. Кип'ячу спочатку на великому вогні, а коли сік загусне, як у цьому казані, треба вогонь зменшити, а то цукор підгорить, а підгорілий цукор поганий на смак, хоч би й дуже солодкий. Тоді треба переливати його з одного казана в другий, аж поки ще дужче загусне й почне тягнутися, як нитка, коли виймеш копистку, — отут уже треба бути насторожі. Є спосіб підсушувати його глиною, коли він твердне, але кому цей спосіб подобається, а кому й ні… То що, берете товар, мусью?

— Даю десять су за фунт, містере Білл.

— Е ні, я свого цукру не міняю, беру тільки готівкою, — підказав Біллі, не зрозумівши француза. Але потім поступливо усміхнувся: — Хіба що вже ради вас, мусью, я візьму галон рому й матерії на дві сорочки, коли ви заберете й патоку, — вона дуже добра. Не стану обдурювати ні вас, ні будь-кого іншого: на мій смак, це найкраща патока, яку будь-коли виробляли з цукрового клена.

— Мосьє запропонував вам десять пенсів за фунт, — пояснив Едвардс.

Лісоруб зміряв його очима, але нічого не відповів.

— Так, — підтвердив француз. — Десять пенсів. Je vous remercie, monsieur: ha! Mon Anglais! je l'oublie toujours![61]

Лісоруб позирнув на одного, тоді на другого і, певно, вирішив, що його беруть на глузи. Тоді він ухопив величезний ківш, що стирчав з казана, й заходився розмішувати киплячу рідину. Потім вийняв повний ківш, високо підніс і злив трохи густого сиропу в казан. Помахав ковшем у повітрі, ніби щоб остудити рештки, і простяг його французові, сказавши:

— Покуштуйте, й ви самі накинете ціну. Патока й та дорожче коштує!

Ввічливий француз після кількох боязких спроб наблизити вуста до ковша все ж наважився і зробив добрячий ковток. А тоді схопився руками за груди, жалібно глянув на дівчат і, як розповідав опісля Біллі, "вибив ногами такий дріб — куди всім барабанщикам до нього, — почав плюватись і лаятися по-французькому — аж-аж-аж! Ну, це йому наука, хай знає, як глузувати з лісоруба".

Кербі знов заходився розмішувати вміст казана, і то з цілком невинним виглядом, і глядачі, може, й не здогадалися б, що він добре знав, яких мук зазнає мосьє Лекуа, коли б він не підморгнув їм та не кинув погляду, сповненого надто вже щирої простодушності. Незабаром француз прийшов до тями й згадав про свої манери; він вибачився перед дамами за нестриманість у виразах, сів на свою конячку й від'їхав трохи вбік, де й лишався до кінця бесіди: після лихої витівки Кербі не могло бути й мови ні про яку оборудку. А Мармедюк тим часом прогулювався гаєм, оглядав свої улюблені дерева та обурювався, що виробництво цукру ведеться з такими втратами.

— Безтурботність наших поселенців крає мені серце, — сказав суддя. — Заради марниці вони, мов завойовники, нищать багатства, якими могли б користуватися довіку. І ти, Кербі, не виняток. Нащо робити на деревах такі страшні рани, коли досить невеличкого надрізу? Благаю тебе, не забувай: для того, щоб виріс цей ліс, потрібні були сотні років, а коли ми його вигубимо, то вже не поновимо ніколи.

— Ну, я не знаю, судде, — відказав лісоруб, — як на мене, то тих дерев у цьому гористому краю хоч греблю гати. А якщо рубати ліс — гріх, то я великий грішник, бо вирубав добрі півтисячі акрів оцими руками в обох штатах — і у Вермонті, і в Нью-Йорку. Сподіваюсь вирубати і всю тисячу, коли буду живий. Мені подобається рубати ліс, і ніякої іншої роботи я собі й не хочу. Але Джерід Рейсом каже, ніби цього року буде великий попит на цукор, бо в селищі багато новосельців, тож я й підрядився на одну весну поробити в цьому лісі.