Піонери - Сторінка 37

Цілу годину сидів я на гілляці й роздивлявся місцевість, відчуваючи і втіху, і розпач водночас. Тоді я зліз із дерева й спустився з гори. Я залишив коня біля озера пастись і дослідив береги й те місце, де тепер стоїть Темплтон. Там, де наш дім, росла величезна сосна; від неї до озера тяглася ніби просіка, яку утворила буря. Я присів під деревом попоїсти, а потім раптом побачив димок, що в'юнився під горою на східному березі озера, — перша ознака того, що десь неподалік людина. З превеликими труднощами я продерся крізь нетрі й побачив хатину з нетесаних колод, але в ній нікого не було…

— То була хатина Шкіряної Панчохи? — швидко мовив Едвардс.

— Так, хоч я спершу подумав, що то притулок якогось індіанця. Але поки я снував довкола, з'явився Натті, згинаючись під вагою щойно впольованого оленя. Оце тоді я й познайомився з ним — доти я навіть не чував, що в моїх лісах живе мисливець. Він спустив на воду свою пірогу, переправив мене через озеро до мого коня і показав місце, де можна було лишити його на попас до ранку. Сам я вернувся назад і переночував у хатині мисливця. © http://kompas.co.ua

Міс Темпл так вразила увага, з якою Едвардс прислухався до розповіді її батька, що вона перестала його розпитувати. Натомість юнак сам поцікавився:

— То й як же зустрів вас Шкіряна Панчоха?

— Просто, але гостинно. Тільки пізно ввечері, дізнавшись, хто я і чого сюди прибув, він раптом охолов. Здається, він уважав, що поява переселенців обмежить його права, і не приховував свого невдоволення, тільки говорив так, як він звичайно висловлюється, — плутано, незрозуміло. Я навіть не збагнув до пуття його доказів, але зробив висновок: він невдоволений тим, що ми заважатимемо йому полювати.

— Ви тоді вже придбали ці землі чи тільки оглядали їх, щоб згодом купити? — різкувато запитав Едвардс.

— Землі вже кілька років належали мені. Я приїхав розвідати, чи можна буде тут поселити людей. Так, Натті прийняв мене гостинно, але настрій його зіпсувався, коли він довідався про мій намір. Проте він віддав мені свою постіль — ведмежу шкуру, і я переночував у нього, а вранці повернувся до своїх товаришів.

— А він нічого не казав вам, сер, про права індіанців на цю територію? Адже Шкіряна Панчоха вельми сумнівається в тому, що білі законно захопили ці землі.

— Так, щось подібне він казав, але я добре не втямив, а може, й забув уже… Права індіанців утратили чинність ще від кінця тієї давньої війни. Та хай там що, а землі ці належать мені згідно з урядовим патентом, підтвердженим владою нашого штату, і жоден суд у країні не піддасть сумніву мої права.

— Безперечно, сер, ваші права законні й обгрунтовані, — холодно відповів юнак і, рвучко натягнувши повід, притримав коня. Більше він, поки не перемінилася тема, участі в розмові не брав.

Джонс рідко дозволяв, щоб будь-яка розмова обійшлася без нього. Певно, він теж був тоді з Мармедюком, бо почав згадувати про свої пригоди. Але оскільки його розповідь не становить такого інтересу, як розповідь судді, ми на ній зупинятися не будемо.

Невдовзі подорожні досягли того місця, де їм обіцяно гарний краєвид. Справді, цей краєвид був одним з наймальовничіших у горах Отсего, але, щоб натішитися ним по-справжньому, потрібні були лагідні барви літа. Тому довго не затримувалися й, побіжно оглянувши місцевість, вирушили додому, сподіваючись повернутися за кращої погоди.

— Весна — похмура пора року в Америці, — мовив суддя, — а надто в цих горах. Зима відступає в гори, наче у фортецю, звідки її можна вигнати лише після тривалої облоги, під час якої боротьба точиться з перемінним успіхом.

— Дуже влучне порівняння, судде, — зауважив шериф. — Так, залога Діда Мороза часто робить відчайдушні вилазки, — сподіваюсь, ви розумієте, мосьє Лекуа, що таке "вилазки", — і часом примушує генерала Весну та його військо відступати далеко на низовину.

— Так, сер, — відповів француз, уважно стежачи за своїм коником, який обережно намацував дорогу між коренів, ям, грубих мостів і драговин. — Так, я все зрозумів — долина замерзає на півроку.

Шериф навіть не звернув уваги на помилку Лекуа. Всі раптом відчули, яка мінлива пора року весна, і що нескоро буде справжнє тепло. Веселі й жваві розмови змінились мовчанкою і задумою, коли всі побачили, що на небі почали громадитися хмари — вони мчали ніби зусібіч, хоч ніякого вітру не було.

Суддя помітив ці ознаки близької бурі й показав на них дочці. Незабаром гори, що обрамляли озеро з півночі, сховала завіса снігу, й усі відчули крижаний подих північно-західного вітру.

Тепер подорожні думали тільки про те, щоб якнайскорше дістатися до селища, хоч через погану дорогу доводилося стримувати нетерплячих коней, які поривалися пуститись учвал там, де можна було йти лише ступою.

Позад Річарда, що так само очолював кавалькаду, їхав Лекуа, за ним — Елізабет. Вона, здавалось, перейнялася тією холодністю, з якою тримався Едвардс, коли розмовляв з її батьком. Мармедюк їхав за дочкою і раз у раз лагідно Підказував їй, як правити конем. Луїза Грант, очевидно, цілком покладалася на Едвардса, й тому юнак був поруч із нею, поки вони пробиралися похмурим лісом, куди так рідко проникали сонячні промені і де навіть удень було темно від дерев, що височіли довкола стіною. Там, де вони їхали, вітру не було, але зловісне затишшя, що звичайно передує бурі, здавалося ще страшнішим, ніж будь-який ураган.

Раптом почувся крик Едвардса, такий відчайдушний, що у всіх кров захолола в жилах:

— Дерево! Дерево! Рятуйтеся, женіть коней!

— Дерево! Дерево! — луною повторив Річард і хльоснув коня з такою силою, що перелякана тварина зробила стрибок трохи не на двадцять футів, і з-під її копит бризнули на всі боки багнюка й вода.

— Дерево! Дерево! — закричав француз.

Він припав до шиї свого скакуна, заплющив очі й так почав бити його каблуками по ребрах, що той умить наздогнав коня шерифа.

Елізабет притримала свою кобилу й подивилася вгору, все ще нічого не розуміючи. Раптом жахливий тріскіт порушив лісову тишу, й тієї ж миті батько дівчини схопив вуздечку її кобили.

— Господи, помилуй мою дитину! — вигукнув суддя, й Елізабет відчула, як її конячка, підкоряючись сильній руці, рвонулася вперед. Усі мимохіть зіщулилися, коли після тріскоту почувся дивний звук, ніби вітер засвистів у гіллі, а тоді пролунав страшний гуркіт, і земля здригнулася від удару велетенського дерева, що впало поперек стежки.

Суддя Темпл з одного погляду переконався, що його дочка, Річард і француз у безпеці; тоді він занепокоєно озирнувся, щоб дізнатись про долю решти супутників. Едвардс лишився по той бік дерева: якомога далі відхилившись назад у сідлі, він лівою рукою щосили натягнув повід свого коня, а правою вхопив за повід коня Луїзи Грант, пригнувши йому голову мало не під живіт. Обидві тварини тремтіли всім тілом і хропли з переляку. Луїза впустила вуздечку й затулила обличчя руками, схилившись у сідлі з виглядом відчаю і покори.

— Ви не поранені? — гукнув суддя, перший порушуючи моторошну тишу.

— Ні, дякувати богу, — відповів юнак. — Але якби дерево мало довге гілля, ми б загинули.

Враз він замовк і хутко підхопив Луїзу Грант — зомлівши від жаху, дівчина повільно сповзала з сідла. Але скоро вона прийшла до тями й сіла в сідло. З двох боків її підтримували суддя з Едвардсом, і так помалу вони їхали додому.

— Найбільша небезпека у лісі, — сказав суддя, — це раптове падіння дерева, бо передбачити таке неможливо — дерево може впасти за тихої погоди і взагалі без видимої причини.

— Причина падіння дерев абсолютно очевидна, — заперечив шериф. — Вони старіють, гниють і слабшають від морозів, і коли лінія, проведена через центр ваги дерева, відхиляється від його основи, воно неминуче впаде — це можна довести за допомогою математичних розрахунків. Я вивчав матема…

— Саме так, — урвав його Мармедюк, — міркування твої дуже слушні. Якщо мене не зраджує пам'ять, я ж тобі й пояснив це якось. Але як уберегтися від цього? Адже не будемо ми, гуляючи в лісі, вимірювати прикорні й обчислювати центр ваги кожного дерева! Якщо ти даси корисну пораду, друже Джоне, то зробиш країні величезну послугу.

— Дати пораду, друже Темпл? Та освічена людина дасть тобі пораду з будь-якого питання! Адже падають лише підгнилі дерева, — отже, не підходь до такого дерева, і все буде гаразд!

— Тоді б зовсім довелося відмовитись від прогулянок у лісі, — зауважив Мармедюк. — На щастя, дужі вітри звичайно звалюють такі небезпечні дерева. А такі випадки, як оцей, бувають вельми рідко.

Луїза тим часом зовсім збадьорилась, і вершники могли їхати швидше, але все-таки сніговиця наздогнала їх. Коли ж вони нарешті досягли селища й позлазили з коней біля "палацу", одяг їхній був весь у снігу, а чорні пір'їни на капелюшку міс Темпл під вагою сирого снігу зовсім похилились.

Коли Едвардс допомагав Луїзі злізти з коня, дівчина палко стисла його руку й прошепотіла:

— Тепер, містере Едвардс, ми обоє, і батько й дочка, завдячуємо вам своє життя.

А сніговиця розходилась не на жарт, і до заходу сонця всі ознаки весни зникли. Озеро, гори, селище й поля знов лежали під сліпучо-білою сніговою габою.

РОЗДІЛ XXII

Старе й мале, дівчата й хлопці,

Покинули село, спішать на луки —

Солодке хвилювання їх жене.

Вільям Соммервілл, "Полювання"

Від того дня до кінця квітня погода була мінлива. Часом у долину закрадався подих весняного повітря, вкупі з життєдайним сонячним теплом намагаючись пробудити поснулі соки. Але наступного дня над озером пролітав пронизливий північний вітер і знищував на своєму шляху все те, чого зуміли досягти його ніжні суперники. Кінець кінцем сніг, однак, розтанув і зазеленіли вруна пшениці на полях, поцяткованих чорними пнями — рештками могутніх колись лісових велетнів. Де було можна застосувати плуг, люди розорювали нові ділянки, й над кленовими гаями більш не в'юнилися димки від багать цукроварів. Озеро вже не блищало гладенькою крижаною поверхнею, але темний ніздрюватий лід ще вкривав його води. Величезні зграї диких гусей тяглися з півдня, кружляли над озером, шукаючи, де б спочити на чистій воді, й, не знайшовши, летіли далі на північ, сповнюючи повітря тужними безладними криками, ніби нарікали, що природа така забарна.

Протягом тижня озером Отсего неподільно володіла пара орлів.