Піонери - Сторінка 43

Учора ввечері, повернувшися з озера, я одержав вечірню пошту, і там був оцей лист…

Шериф узяв листа і, не читаючи, з подивом глянув на суддю. Тоді перевів очі на стіл, захаращений паперами, газетами й листами, окинув поглядом кімнату. Ліжко було зім'яте, але не розстелене, — видно було, що мешканець цієї кімнати провів безсонну ніч. Свічки догоріли й погасли, очевидно, самі. Мармедюк уже відсунув завіски, відчинив обидві віконниці й стулки вікна, впустивши в кімнату життєдайне повітря весняного ранку. Але його бліде обличчя, тремтячі вуста й запалі очі настільки не відповідали звичайному виглядові судді, спокійному, бадьорому й мужньому, що шериф розгубився. Нарешті він глянув на лист, який усе ще бгав у руці.

— Як! Лист з Англії! — вигукнув він здивовано. — То це, певно, важливі новини!

— Читай, — відповів суддя, збуджено ходячи по кімнаті.

Річард звик думати вголос і тому, читаючи лист, час від часу цитував деякі його частини. Саме ці уривки з листа, разом із коментарями шерифа, ми й пропонуємо увазі читача.

— "Лондон, 12 лютого 1793 року…" — Довгий же збіса був рейс! Бо й справді, шість тижнів віяв північно-західний вітер, оце тільки півмісяця, як улігся. — "Сер, я мав честь одержати ваші листи від 10 серпня, 23 вересня і 1 грудня; на перший з них я відповів з тим самим судном. Одержавши вашого останнього листа, я…" — тут шериф цілу хвилину щось бурмотів собі під ніс, що й нічого не можна було розчути. — "На жаль, мушу повідомити…" — Гм, гм, це, звісно, не дуже добре… — "… але сподіваюся, милосердне провидіння…" — Гм, гм, він, здається, благочестива людина й належить до єпископальної церкви… — "Судно відійшло з Фалмута приблизно першого вересня минулого року…" — Гм, гм… — "Коли матиму якісь додаткові відомості в цій прикрій справі, то неодмінно…" — Гм, гм, справді, доброзичлива людина, як на юриста… — "Але тепер не можу нічого додати до вже сказаного…" — Гм, гм… — "Національний конвент…" — Гм, гм… — "Нещасний Людовік…" — Гм, гм… — "Приклад вашого Вашінгтона…" — дуже тямуща людина, мушу сказати, не те що твої демократи… "Наш відважний флот…" — Гм, гм… — "… за наказом нашого славного короля…" — Еге ж, король Георг — непогана людина, тільки радники в нього нікчемні, гм, гм… — "Прийміть мої запевнення в моїй глибокій пошані…" — Гм, гм… — "Ендрю Голт". — Дуже тямуща й чула людина той Ендрю Голт, але новини погані. То що ти тепер думаєш робити, Мармедюку?

— Що ж я можу, Річарде? Хіба що чекати… Ось ще один лист, з Коннектікуту, зміст його майже такий самий. Лише одне розраджує — він одержав мого листа ще до відплиття корабля.

— Кепська справа, Дюку, кепська! І всі мої плани прибудови флігеля летять шкереберть… Слухай, Дюку, я наказав засідлати коней, бо збирався показати тобі щось дуже важливе. Ти все сушиш голову копальнями…

— Не час тепер говорити про копальні, — урвав його суддя. — Я мушу виконати свій священний обов'язок. Мені доведеться весь день писати, — і я хочу просити тебе, Річарде, щоб ти допоміг, бо я не можу скористатися з послуг Олівера в такій делікатній і важливій справі.

— Звичайно, Дюку! — вигукнув шериф, тиснучи руку судді. — Я завжди до твоїх послуг! Ми ж діти двох сестер, а кров, зрештою, — найкращий цемент, що скріплює дружбу. Так, так, срібні копальні нікуди не дінуться… Ми відкладемо це до іншого разу. Мабуть, треба покликати Діркі Вана?

Мармедюк згідно кивнув, і шериф, облишивши всякі думки про поїздку, негайно пішов до їдальні й послав челядника по Дірка Ван дер Скола.

У Темплтоні на той час було лише два правники. З одним ми вже познайомили наших читачів у пивниці "Хороброго драгуна", а другий був тим самим добродієм, якого Річард панібратськи називав Діркі Ваном, а поселенці — сквайром Ван дер Сколом чи просто "голландцем" і навіть "чесним законником", і то недарма: людина добродушна й непогано обізнана у своєму ремеслі, Ван дер Скол бував, за певних обставин, досить сумлінним. Не бажаючи вводити в оману читачів стосовно характерів наших дійових осіб, мусимо додати, що, говорячи про чесність сквайра Ван дер Скола, слід пам'ятати: все ж на світі відносне, і людські чесноти теж, — і тому просимо не забувати, коли йдеться про якусь рису котрогось із героїв, що та риса — зовсім не абсолютна.

Решту дня суддя пробув, замкнувшись у своєму кабінеті з кузеном Річардом та юристом Ван дер Сколом і не впускаючи нікого, крім Елізабет. Пригніченість батькова, очевидно, передалася й дочці, — обличчя її спохмурніло, настрій помітно погіршав. Едвардс, якого здивувала ця раптова зміна, одного разу навіть помітив сльозу, що скотилася по щоці дівчини, затуманивши її ясні очі не дуже їм властивою лагідністю.

— Які-небудь лихі вісті, міс Темпл? — запитав він, і сказано це було з таким співчуттям, що Луїза Грант, яка вишивала тут-таки в кімнаті, підвела голову й почервоніла. — Якщо, може, вашому батькові треба послати свого представника кудись, то я пропоную свої послуги. Може, це вас трохи розрадить.

— Ми справді одержали лихі вісті, — відповіла Елізабет, — і цілком можливо, що батькові доведеться на якийсь час поїхати. Але я спробую переконати його, щоб цю справу доручив Річардові, якщо селище може обійтися день-два без шерифа.

Юнак помовчав, а тоді мовив, зашарівшись:

— Якщо цю справу можна довірити мені…

— Цю справу можна довірити лише тому, кого ми знаємо, — комусь із нашої рідні.

— Але хіба ви не знаєте мене, міс Темпл? — вигукнув юнак із палкістю, яка, хоч і рідко, але проявлялася під час його відвертих, дружніх розмов із дівчиною. — Невже, проживши п'ять місяців під одним дахом з вами, я лишився для вас чужим?

Елізабет теж вишивала; вона схилила голову, немов щоб розправити тканину, але рука їй затремтіла, а в смутних очах мимоволі блиснула цікавість, коли вона, спаленівши, запитала:

— А чи багато ми знаємо про вас, містере Едвардс?

— Чи багато? — повторив юнак, переводячи погляд на лагідне обличчя Луїзи, яка теж слухала з явним зацікавленням. — Чи багато ви знаєте? Я стільки часу прожив у вашому домі, й ви не знаєте мене?

Елізабет повільно підвела голову — ніяковість і цікавість на її обличчі поступилися місцем посмішці.

— Ми справді знаємо вас, сер: ви містер Олівер Едвардс. А ще ви, здається, казали моїй подрузі міс Грант, що ви родом з цих країв, і…

— Елізабет! — вигукнула Луїза, почервонівши по самі вуха й тремтячи, мов осиковий листок. — Ви не так зрозуміли мене, люба міс Темпл… Я… то було тільки припущення. А втім, хай навіть в містера Едвардса є родичі Серед тубільців, то хіба можна йому за це дорікати? Чим ми кращі від нього? Принаймні я, дочка бідного блукальця-священика?

Елізабет похитала головою, ніби сумніваючись, і навіть засміялась, але нічого не відповіла. Однак, побачивши смуток в очах подруги, яка, певно, думала про бідність і нелегку долю свого батька, промовила:

— Ні, Луїзо, ви занадто скромна. Вище дочки служителя церкви не може стояти ніхто, — ні я, ні містер Едвардс не можемо зріснятися з вами, якщо він, звичайно, не королівський син під чужим ім'ям.

— Так, міс Темпл, — відповіла Луїза, — вірний слуга царя над царями не нижчий будь-кого на землі, але його цноти належать тільки йому. А я лише дочка бідної самотньої людини та й годі. Чом же тоді я маю відчувати зверхність щодо містера Едвардса лише тому… тому, що він, може, далекий, дуже далекий родич Джона Могіканина?

Елізабет і юнак обмінялися виразними поглядами, коли Луїза, захищаючи Едвардса, так простодушно виказала своє ставлення до його гаданої спорідненості із старим воїном, але ніхто з них не посміхнувся, слухаючи щиру мову дівчини.

— Так, мушу визнати, моє становище тут трохи двозначне, — зауважив Едвардс, — але я, можна сказати, здобув його ціною своєї крові.

— До того ж, крові нащадка тубільних володарів цієї країни! — весело вигукнула Елізабет, яка, певно, не. дуже вірила в індіанське походження Едвардса.

— Невже моє обличчя так виразно промовляє про моє індіанське походження? Шкіра в мене, правда, смаглява, але ж не червона, принаймні, не червоніша, ніж у всіх.

— Ні, в цю мить таки червоніша.

— Ах, міс Темпл, — вигукнула Луїза, — мабуть, ви не розгледіли містера Едвардса як слід! Очі в нього зовсім не такі чорні, як у могіканина чи й у вас, і волосся не дуже темне.

— Тоді, може, і я маю підстави претендувати на індіанське походження. І я була б дуже рада, якби це виявилося правдою, бо кожного разу, коли я бачу старого могіканина, як він бродить самотньо й понуро, наче привид котрогось із давніх володарів краю, мені стає сумно, і я відчуваю, як мало в мене прав володіти цими землями.

— Справді? — вигукнув юнак так схвильовано, що це вразило дівчат.

— Авжеж, — відповіла Елізабет, трохи отямившись від подиву. — Але що я можу вдіяти? Що може зробити мій батько? Якщо ми запропонуємо старому притулок і харчі, він не погодиться через свою звичку до вільного життя. І ми не можемо, навіть якби були такі божевільні, що того захотіли б, перетворити ці поруби й ферми знов на дикі пущі, втіху мисливця, як того бажає Шкіряна Панчоха.

— Ви кажете правду, міс Темпл, — погодився Едвардс. — Справді, що ви можете вдіяти! Але є одна річ, яку ви можете зробити і, сподіваюсь, зробите, коли станете повноправною господинею цих чудових долин: користуйтесь вашими багатствами, але не забувайте бідних і нужденних. А більше ви й справді нічого не зможете зробити.

— І це буде дуже багато! — мовила Луїза, усміхаючись. — Але, безперечно, знайдеться хтось такий, що забере з рук Елізабет управління цими багатствами.

— Я не стану зрікатись подружнього життя, як на словах роблять дурні дівчата, що насправді тільки про те й мріють. Але тут я мов черниця, хоч і не давала обітниці не виходити заміж, бо де я знайду чоловіка в цих лісах?

— Так, тут вам немає пари, міс Темпл, — швидко відповів Едвардс. — Тут немає нікого, хто смів би навіть сподіватися назвати вас своєю дружиною. І я певен, що ви чекатимете, поки з'явиться той, хто буде вам рівня, або ж помрете, як живете тепер, — оточена шаною і любов'ю всіх, хто вас знає.

Вирішивши, очевидно, що сказав усе, чого вимагає добре виховання, юнак підвівся, взяв капелюх і поквапом вийшов з кімнати. А Луїза, мабуть, подумала, що сказав він навіть більше, ніж того вимагала звичайна люб'язність, бо вона ледь чутно зітхнула й знов схилилася над вишиванням.