Піонери - Сторінка 44

Можливо також, що міс Темпл бажала почути більше, ніж було сказано, — принаймні якусь хвилину її погляд був прикутий до дверей, за якими зник Едвардс, а тоді вона крадькома позирнула на подругу. Довга мовчанка красномовно засвідчила, якої гостроти може надати розмові двох вісімнадцятирічних дівчат присутність двадцятирічного юнака.

Коли Едвардс вийшов, чи, точніше, вибіг з будинку судді, першою людиною, що зустрілася йому, був юрист — широкоплечий коротун із грубезною пакою паперів під пахвою. На носі в нього красувалися зелені окуляри, так ніби їхній власник хотів ними підсилити свою здатність викривати всі можливі прояви шахрайства.

Містер Ван дер Скол був людиною освіченою, але міркував повільно, був обережний у мові та вчинках, бо не раз терпів від спритніших і здібніших братів по професії, що починали свою кар'єру в Східних штатах і всмоктали хитрість з материнським молоком. Обачність цього добродія виявлялась у надзвичайній методичності й пунктуальності. Мова його була багата на вставні слова й речення, які утруднювали розуміння того, що він казав.

— Доброго ранку, містере Ван дер Скол, — привітався Едвардс. — Здається, сьогодні в домі судді має бути клопітний день.

— Доброго ранку, містере Едвардс, якщо це ваше справжнє ім'я, бо, оскільки ви не тутешній, ми не маємо інших доказів цього, крім вашого власного свідчення, про що я чув від судді Темпла, — доброго ранку, сер. Справді, сьогодні тут, мабуть, буде чимало роботи, хоч про це можна було б і не згадувати, ви й самі це помітили, як людина спостережлива, — правда, зовнішність буває оманлива. Так, сьогодні тут буде чимало роботи.

— Може, у вас є важливі папери, які треба переписати?

— Так, у мене є важливі папери, як ви, безперечно, помітили й самі, — бо у вас очі молоді, — і ці папери треба переписати.

— Тоді я зайду до вас у контору, візьму найтерміновіші з них і перепишу до вечора.

— Завжди буду радий бачити вас у своїй конторі, сер, чи в будь-якому іншому місці, бо цього вимагають — звичайно, якщо не йдеться про те, щоб приймати когось у своєму домі проти власного бажання, бо мій дім — моя фортеця, — цього вимагають правила ввічливості, але ці папери цілком конфіденціальні, отже, їх ніхто не має права читати, крім тих (суворий наказ судді), для кого це прямий обов'язок, тобто службовий обов'язок.

— Ну що ж, сер, коли мої послуги не потрібні, то дозвольте розпрощатися. Але прошу пам'ятати, що я зараз маю вільний час і — можете переказати судді Темплові — що я згоден поїхати з будь-яким дорученням у будь-який край світу… аби лиш не дуже далеко від Темплтона.

— Я неодмінно перекажу йому, сер, усе так, як ви сказали. До побачення, сер. А втім, стривайте, містере Едвардс, — принаймні всі вас так називають. Чи мушу я охарактеризувати судді вашу пропозицію як послугу, що входить у ваші безпосередні обов'язки, а отже, як таку, що не потребує спеціальної винагороди, крім тої, що обумовлена контрактом, чи як пропозицію додаткової послуги, за яку вам належить (відповідно до угоди, що ви її маєте укласти) додаткова винагорода після того, як будуть виконані умови угоди?

— Та як вам завгодно, — відповів Едвардс. — Я тільки бачу, що в судді якийсь клопіт, і хотів би хоч чимсь допомогти йому.

— Благородний намір, сер, наскільки можна судити з того першого враження, яке часто бува" хибним, і він додає вам честі. Я перекажу ваші слова, молодий джентльмене, — принаймні зараз ви здаєтесь мені джентльменом, — і неодмінно сповіщу вас про результати переговорів сьогодні, о п'ятій годині після полудня, як буде на те божа воля та якщо ви даєте мені таку нагоду.

Двозначне становище Едвардса і його характер викликали деякі підозри в законника, а юнак, у свою чергу, звик до неясних і обачних висловлювань юриста й не образився на нього. Він одразу ж зрозумів, що містер Ван дер Скол хоче втаїти суть справи навіть від особистого секретаря судді, і не дуже брався його розпитувати, тим більше, що юриста важко було зрозуміти навіть і тоді, коли він намагався виразно висловлювати свої думки. Вони розпрощалися біля воріт, і містер Ван дер Скол з поважним і заклопотаним виглядом пішов до своєї контори, стискаючи під пахвою паку паперів.

Мабуть, читачі вже зрозуміли, що юнак мав дивне й непереборне упередження проти судді, але тепер зовсім інші почуття спонукали його перейнятися клопотами господаря й зацікавитися, що ж то за причини викликали в нього ту незбагненну тривогу.

Едвардс дивився услід юристові, аж поки той із своїми таємничими паперами щез за дверима, тоді повернувся в дім і взявся за справи, намагаючись роботою притлумити цікавість.

Коли суддя знову з'явився в родинному колі, тінь смутку захмарювала його мужнє обличчя, і так було ще кілька днів. Але переможний наступ весни помалу вивів його з цього стану, й на початок літа суддя був веселий і бадьорий, як завжди.

Теплі дні й часті дощі сприяли бурхливому ростові рослинності, який припізніла весна так довго стримувала. Тепер ліси ряхтіли всіма відтінками зелені, якими тільки може похвалитись американська флора. Буйні поля пшениці, які брижилися й мінилися барвами, наче оксамит, від подуву легкого літнього вітру, приховали під собою чорні пеньки.

Шериф, розуміючи пригнічений настрій судді, не зважувався нагадувати йому про ту справу, яка з кожним днем усе більше цікавила його самого і, судячи з його частих розмов з одним добродієм, що вже зустрічався в нашій оповіді під ім'ям Джотема в пивниці "Хороброго драгуна", мала в його очах надзвичайно важливе значення. Нарешті він набрався духу й знов натякнув судді про "важливу справу", і якогось вечора на початку липня Мармедюк погодився наступного ж ранку здійснити обіцяну Річардові поїздку.

РОЗДІЛ XXVI

… Мій любий батьку, говори!

Слова твої — мов свіжий подих вітру.

Мілмен

Погожого теплого ранку Мармедюк і Річард сіли на коней, щоб вирушити в поїздку, думки про яку так довго непокоїли шерифа. Тої ж миті на подвір'ї з'явились Елізабет і Луїза, вдягнені для прогулянки. На голові у міс Грант був гарненький капелюшок із зеленого шовку, з-під якого її скромні очі дивилися з властивою їм лагідністю. Міс Темпл ішла батьковими володіннями впевненою і незалежною ходою; з руки її звисав на стрічці крислатий капелюх, який мав сховати блискучі темні кучері, що облямовували гладеньке біле чоло.

— Он як, ви зібрались погуляти, Бесс? — запитав суддя, зупинившись на хвильку й з батьківською ніжністю милуючись вродою і дівочою грацією дочки. — Не забувай, у липні буває страшенна спека, тож далеко від дому не йдіть, щоб устигли повернутися до полудня. А де твоя парасолька, дочко? Якщо не ховатимеш обличчя від сонця й південного вітру, шкіра твоя невдовзі втратить білину.

— Тоді я більше буду схожа на своїх родичів, — засміялась Елізабет. — Он який квітучий колір обличчя має Річард — хоч яка дівчина позаздрить. А то тепер ми так мало схожі, що важко й здогадатися, що ми близька рідня.

— Але їдьмо, судде Темпл, — перепинив її Річард. — Час і пора нікого не чекають, а якщо ти прислухаєшся до моєї поради, то через рік зможеш замовити для своєї дочки кашемірову парасольку на шпицях з чистого срібла. Мені не треба нічого, Дюку: ти завжди був мені добрим другом; до того ж, усе, що я маю, успадкує Бесс одного сумного дня, коли я чи ти, хочемо ми того чи ні, залишимо цей чудовий світ. Але попереду — цілий день їзди верхи; отже, вирушаймо, чи скажи відверто, що не хочеш їхати.

— Терпіння, терпіння, — відповів суддя, стримуючи коня й знов повертаючись до дочки. — Якщо ти йдеш у гори, люба моя, то не заходь далеко в ліс — це не завжди безпечно.

— Але ж не о цій порі, тату.

— Це так, тепер безпечніше, ніж узимку, але все-таки не забирайтеся дуже далеко. І хоч характер у тебе рішучий, Елізабет, ти надто схожа на свою маму, щоб бути нерозсудливою.

Очі батька неохоче відірвалися від дочки, й суддя з шерифом повільно виїхали за ворота. Незабаром вони зникли за будівлями селища.

Протягом цієї нетривалої розмови Едвардс стояв неподалік, уважно до неї прислухаючись. В руках у нього була вудка — погожий літній день звабив і його вийти на повітря. Коли вершники виїхали з подвір'я, він пішов за дівчатами, що вже виходили на вулицю. Луїза спинилась і швидко сказала:

— Елізабет, містер Едвардс бажає поговорити з нами.

Елізабет теж спинилась і поглянула на юнака ввічливо, але досить холодно, і сміливості йому зразу поменшало.

— Ваш батько невдоволений, що ви самі йдете на прогулянку в гори, міс Темпл. Якщо ви не проти мого товариства…

— Хіба мій батько доручив вам висловлювати своє невдоволення моїми вчинками? — урвала його Елізабет.

— Боронь боже! Ви не так мене зрозуміли, міс Темпл. Мені слід було б сказати, що він тривожиться за вас… Я йому служу, а отже, і вам. З вашої ласки я ще раз запитаю: чи можна мені супроводити вас, замінивши вудку на рушницю?

— Дякую, містере Едвардс, але там, де немає небезпеки, не потрібний і захист. До того ж, у нас є вже охоронець. Сюди, Воїне, сюди, мій славний!

Величезний мастиф, про якого ми вже згадували, ліниво потягуючись і позіхаючи, виліз із буди. Але господиня знов покликала його:

— Сюди, Воїне! Колись ти вірно служив своєму панові. Побачимо, як ти послужиш його дочці! — Собака завиляв хвостом, ніби зрозумів, про що йдеться, поважно підійшов до дівчини, сів біля її ніг і подивився їй в обличчя розумним, майже людським поглядом. Елізабет ступила крок, але знов зупинилась і примирливо сказала юнакові:

— А ви й справді могли б прислужитися нам, тільки з більшою приємністю для самого себе: принесіть нам на обід низку своїх улюблених окунів.

І навіть не глянувши, яке враження справила на Едвардса її відмова, міс Темпл рішуче пішла вперед. Але Луїза не рай озирнулася, поки вони дійшли до воріт.

— Боюсь, Елізабет, що містер Едвардс образився, — сказала вона. — Він усе ще стоїть там, спираючись на свою вудку. Певно, подумав, що ми дуже горді.

— Отже, він не помилився! — вигукнула міс Темпл. — Ми надто горді, щоб приймати знаки уваги від людини, яка посідає таке сумнівне становище в суспільстві. Хіба можна брати його з собою на таку прогулянку? Так, Луїзо, це гордість, але в жінки має бути гордість і почуття власної гідності.

Минуло кілька хвилин, перш ніж Олівер отямився.