Піонери - Сторінка 47

Ні, ні, Гектор тут не винен, як я спершу подумав.

— Значить, ремінці перерізано? — вигукнув Едвардс.

— Ні, ні, я не казав, що їх перерізано, хлопче; але їх не розірвано й не перегризено.

— Невже той негідник тесля насмілився таке зробити?

— О, він здатний зробити що завгодно, якщо це не загрожує йому самому, — відповів Натті. — Він надто цікавий і любить пхати носа в чужі справи. Але ліпше йому не потикатися до мого вігвама!

Тим часом могіканин надзвичайно уважно, як це властиво індіанцям, розглянув кінці ременів і сказав по-делаварському:

— Ремені перерізано ножем з гострим лезом і довгим руків'ям, і та людина боялася собак.

— Звідки ти це знаєш? — здивувався Едвардс. — Ти ж нічого не бачив!

— Послухай, синку, — відповів старий воїн, — ніж гострий, бо розріз гладенький, руків'я ножа довге, щоб не підходити близько до собак. І людина та — боягуз, а то б вона відрізала ремені біля самої шиї собаки.

— Присягаюсь життям, — вигукнув Натті, — Джон натрапив на слід! Це таки тесля Дулітл! Він виліз на бескид за будою і, прив'язавши ніж до палиці, перерізав ремені! Це не так важко зробити…

— Але навіщо він це зробив? — запитав Едвардс. — Хто йому щось лихе заподіяв, що він присікався до вас, двох дідів?

— Важко сказати, на що стала здатна людина після того, як тут з'явилися поселенці з їхніми звичаями. Може, він і справді хотів щось у нас знайти? А може, через свою пристрасть пхати носа в чужі справи, як він часто це робить.

— Твої підозри слушні. Дайте мені пірогу: я молодий і сильний, може, встигну перейняти його. Не дай боже, щоб наша доля залежала від ласки такої людини!

Оленя переклали в човен, щоб полегшити пірогу, і менш ніж через п'ять хвилин маленьке суденце з кори вже мчало по дзеркальній поверхні озера й незабаром зникло за вигином берега.

Могіканин повільно плив слідом у човні, а Натті. покликав собак, наказав їм триматися поруч, завдав собі на спину рушницю і, піднявшись на пагорок, берегом рушив до своєї хатини.

РОЗДІЛ XXVIII

Що думала вона — і не питай,

Віч-на-віч із жахливою бідою.

То, може, охопив її відчай,

І силою новою, мов чужою,

Змагається вона тепер з судьбою?

Вальтер Скотт, "Марміон"

Поки на озері відбувалися ці події, міс Темпл з подругою заглибилися в гори. В тутешніх краях ніхто ніколи ще не ображав порядної жінки, тому й не заведено було, щоб чоловіки супроводжували дівчат під час таких прогулянок. Збентеження, викликане зустріччю з Едвардсом, минуло, — подруги вели розмову, веселу й невинну, як і вони самі. Стежка, якою вони йшли, вела понад хатиною Шкіряної Панчохи, і там була місцина, звідки відкривався чудовий краєвид з висоти пташиного польоту.

Якесь почуття, мабуть, цілком природне, й, певно, сильне, не дозволяло ні тій, ні іншій дівчині навіть у дружніх розмовах бодай словом прохопитися про двозначне становище Едвардса, що з ним вони тепер так часто спілкувалися. Суддя Темпл, хоч, може, й довідався дещо про юнака, не вважав за доцільне сповіщати будь-кого про наслідки своїх розслідувань; до того ж, у цій країні й за тих часів молода освічена людина із східних штатів, яка починала свою кар'єру в бідності, не була надзвичайним явищем, тож і не викликала особливої цікавості. Правда, манери Едвардса могли б видатися трохи незвичайними для юнака в його становищі, але він, ніби захищаючись від людської допитливості, спочатку поводився досить холодно, а часом навіть і неввічливо, і коли став люб'язнішим, то Мармедюк міг би приписати цю зміну доброму впливові своєї родини. Але жінки завжди чутливіші до таких речей, ніж чоловіки, й те, чого не помітив батько, легко завважила його дочка. Тисячі виявів світської чемності з боку Едвардса переконали Елізабет, що він людина добре вихована, хоч іноді в нього, всупереч, здавалося б, його власному бажанню, лагідність змінювалася вибухами бурхливих і незрозумілих дівчині пристрастей. Треба сказати, що Луїза Грант не приділяла так багато уваги манерам Едвардса, як її подруга, але мала щодо цього свою думку.

— Не знаю, що б я дала, Луїзо, — засміялася Елізабет, стріпнувши чорними кучерями, і на обличчі її промайнув невластивий їй вираз дитячої наївності, — аби довідатися, що бачили й чули ті стіни з грубих колод!

Обидві дівчини саме дивилися на самітну хатину внизу, і Луїза, підвівши свої лагідні очі, відповіла:

— Я впевнена, що нічого такого, що принизило б гідність містера Едвардса, вони б не розповіли.

— Можливо. Але вони, принаймні, можуть знати, хто він такий.

— Послухайте, міс Темпл, але ж це ми вже знаємо. Ваш кузен, містер Джонс, усе дуже переконливо розтлумачив…

— А, наш милий шериф! Він здатний розтлумачити будь-що. Коли-небудь Річард Джонс додумається до філософського каменя. Але що ж він таки сказав?

— Що сказав? — здивовано повторила Луїза. — Його розповідь видалася мені переконливою, і я певна, що він сказав правду. А казав він, що Натті Бампо більшу частину свого життя пробув у лісах, серед індіанців, де й познайомився із старим Джоном, вождем делаварів.

— Он як! Це схоже на кузена Діка. А далі що?

— Потім вони стали друзями: здається, Шкіряна Панчоха в якійсь битві врятував Джонові життя.

— Цілком можливо, — нетерпляче сказала Елізабет. — Але яке це має відношення до Едвардса?

— Елізабет, прошу поблажливо поставитися до моєї недоладної мови, і я розповім вам усе, що запам'ятала, коли шериф недавно розмовляв з моїм батьком. Містер Джонс казав, нібито англійські королі відряджали своїх агентів — декотрі з них були навіть офіцерами армії — до індіанських племен, і що ті люди часто-густо проживали половину свого життя десь на краю цивілізації.

— Дивовижна, просто історична точність! І це все?

— О, ні! Ще він казав, що ті агенти рідко одружувалися й були… були… зіпсовані люди — він так і сказав, Елізабет.

— Гаразд, — мовила міс Темпл, зашарівшись і ледь помітно посміхаючись, — кажіть далі.

— Отже, він казав, що діти їхні часто діставали добре виховання, вчилися навіть в Англії, в коледжах; саме цим він і пояснює освіченість містера Едвардса, визнаючи, що той знає не менше, ніж ваш чи мій батько, ба навіть і сам містер Джонс.

— Авжеж, Річард сягнув вершин ученості! Отже, він зробив могіканина двоюрідним чи. Й рідним дідом Олівера Едвардса?

— Значить, ви чули, що казав містер Джонс?

— Досить часто, хоч і не на цю тему. Містер Джонс, люба моя, на все має свою теорію. А чи знайдеться в нього пояснення, чому ця хатина — єдине житло на п'ятдесят миль навкруги, двері якого зачинені для всіх, крім господарів?

— Він нічого не казав про це, — відповіла священикова дочка. — Але гадаю, що оскільки вони незаможні, то, природно, турбуються про ті вбогі скарби, які заробили чесною працею. Бути багатим інколи небезпечно, міс Темпл, але ви не уявляєте собі, як важко бути дуже, дуже бідним.

— Сподіваюсь, ви не себе маєте на увазі, Луїзо. Не може бути, щоб у цій багатій країні служитель церкви та злидарював.

— Звісно, той, хто покладає надії на бога, не може відчувати себе скривдженим, — тихо й покірливо мовила Луїза, — але бувають страждання, від яких розривається серце…

— Але ж не у вас, люба Луїзо? — палко вигукнула Елізабет. — Невже вам доводилося знати справжнє убозтво?

— Ах, міс Темпл, ви, певно, погано знаєте, що таке життєві злигодні. Мій батько багато років був — місіонером у нових краях, де люди живуть дуже бідно, й нам часто-густо доводилося сидіти без хліба — купити не було за що, а просити соромно — батько не хотів ганьбити свій духовний сан. А як часто батько залишав нас, голодних і недужих, аби виконати свій обов'язок, яким не можна було нехтувати через сімейні турботи! О, як важко, мабуть, утішати інших, коли власне серце крає біль!

— Але ж тепер усе це позаду! Тепер прибутків вашого батька має вистачати на ваші потреби. Вони повинні… вони будуть…

— Так, — прошепотіла Луїза, схиливши голову, щоб приховати сльози, — тепер він може утримувати родину, бо крім мене в нього не лишилося нікого…

Такий поворот розмови примусив дівчат забути про все інше. Елізабет ніжно обняла подругу, а та, охоплена сумними спогадами, заридала. Але ось Луїза підвела своє лагідне личко, й дівчата, тепер уже мовчки, рушили далі.

Вони вже були на вершині гори і звернули з дороги, ввійшовши в тінь величних дерев. Стало жарко, і дівчата все більше заглиблювалися в ліс, збадьорлива прохолода якого була особливо приємна після сходження на гору під палючими променями сонця. Тепер дівчата, ніби змовившись, розмовляли тільки про те, що їм траплялося на очі, й кожне дерево, кожний кущик і квітка викликали в них простодушне захоплення.

Так вони йшли, милуючись мирними краєвидами Отсего й прислухаючись до гуркоту коліс, ударів молотків та людських голосів, що долинали від поселень унизу й зливалися з голосами природи. Раптом Елізабет здригнулася.

— Ви чуєте, Луїзо? — вигукнула вона. — Здається, десь плаче дитина. Невже поблизу є поруб? А може, чиєсь маля заблукало в лісі?

— Таке трапляється, і не рідко, — відповіла Луїза. — Ходімо швидше на голос. Що, коли й справді хтось заблукав, помирає з голоду…

Вони прискорили ходу, намагаючись швидше дійти туди, звідки чулися жалібні звуки. Нетерплячій Елізабет кілька разів ввижалося, що вона бачить когось у хащі, коли Луїза зненацька схопила її за руку й вигукнула:

— Подивіться на собаку!

Воїн супроводжував їх від тої самої миті, як молода господиня покликала його з буди. Похилий вік давався взнаки, й кожного разу, коли дівчата зупинялися помилуватись краєвидом чи зірвати квітку, мастиф важко лягав на землю й заплющував очі з байдужим виглядом, що аж ніяк не пасував його обов'язкам охоронця. Але тепер він опустив морду до землі, а шерсть на зашийку наїжилася від страху чи від люті. Скорше таки від люті, бо він глухо гарчав, вискалюючи ікла, й міг би налякати господиню, якби вона його не знала.

— Воїне! — гукнула Елізабет. — Що з тобою, Воїне? Кого ти побачив, старий?

Почувши її голос, пес загарчав ще лютіше. Він підповз до дівчат, сів біля ніг Елізабет і гарчав усе дужче, раз у раз збиваючись на уривчастий, злісний гавкіт.

— Що він помітив? — дивувалась Елізабет. — Може, якого звіра?

Не почувши відповіді, вона обернулась до Луїзи — та стояла сполотніла і тремтячим пальцем показувала на гілку, неспроможна вимовити слова.