Пісні далекої Землі - Сторінка 7

- Артур Кларк -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Навіть коли усунути кожен атом, на вигляд, твердої матерії з зайнятого нею об'єму, то залишиться пекельний казан енергії, яка своєю потужністю й інтенсивністю перевершить усяку людську уяву. Для порівняння, навіть найщільніша форма матерії — нейтронна зірка з її сотнею мільйонів тонн у кубічному сантиметрі — виявилась усього-на-всього невідчутним привидом, ледь помітним згущенням у незбагненно щільному, проте піноподібному за структурою "суперпросторі".

Що простір містить у собі набагато більше, ніж припускала наївна інтуїція, було вперше засвідчено класичною працею Лемба та Резерфорда ще 1947 року. Досліджуючи найпростіший з елементів — атом водню, — вони виявили, що, коли єдиний електрон обертається навколо ядра, відбуваються дивні речі. Замість рухатися плавною криволінійною траєкторією, він поводив себе так, начебто якісь субмікроскопічні хвилі безперервно його підштовхують. Хоч і важко було це сприйняти, але то були якісь флуктуації в самому вакуумі!

З давньогрецьких часів філософи розійшлися в поглядах і утворили дві наукові школи: одні вважали, що все в Природі тече плавно, а другі — що це ілюзія; за їхньою думкою, насправді рух відбувається дискретно, тобто ривками або стрибками, але настільки маленькими, що в звичайних умовах вони не помітні. Утвердження атомної теорії було тріумфом другої школи; а коли планківська квантова механіка продемонструвала, що навіть світло й енергія надходять маленькими порціями, а не нерозривним потоком, суперечки остаточно припинились.

Зрештою, світ Природи виявився дробленим, тобто переривчастим. Хай навіть для неозброєного ока водоспад і, скажімо, цеглоспад здавались явищами вкрай різними, насправді вони були дуже схожі. Просто крихітні "цеглинки" води надто малі, щоб роздивитись їх без допоміжних засобів, але фізичні прилади таку змогу дають. Тепер аналіз пішов на крок далі. Чому так важко сприймалася ця дробленість простору? Не лише через її субмікроскопічність, а й через суперрадикальність самої ідеї.

Ніхто не міг собі уявити мільйонну частку сантиметра, але принаймні сама цифра — тисяча тисяч — зустрічалась у таких людських справах, як бюджет чи статистика населення. Сказати, що на одному сантиметрі можна розмістити мільйон вірусів, — це для людини мало певний сенс.

Але мільйонна мільйонної частки сантиметра? Приблизно такі були розміри електрона, і це вже було поза межами уявлення. Можливо, це можна було збагнути розумом, але на почуттєвому рівні — аж ніяк.

І все ж таки, масштаб подій, які відбувалися в структурі простору, був іще неймовірно дрібніший — для порівняння, мурашка і слон з тієї точки зору були, по суті, однакових розмірів. Якщо намагатись уявити собі цю структуру як бульбашку, піноподібну масу (майже безнадійно хибне витлумаченя, хоч і перше наближення до істини), то ці бульбашки були…

…тисячною часткою мільйонної мільйонної мільйонної мільйонної мільйонної частки…

…одного сантиметра в поперечнику.

А тепер уявіть собі, як вони безперервно вибухають з енергіями, як від атомної бомби, а потім знову поглинають ту енергію й знову випльовують її — і так без кінця і краю, віки вічні.

Такою — звичайно, в дуже спрощеному вигляді — була та картина, якою деякі фізики двадцятого століття уявляли собі фундаментальну структуру простору. Що його внутрішні енергії колись можна буде приборкати, здавалося тоді суцільною нісенітницею.

Так само було — на покоління раніше — з ідеєю вивільнення щойно виявлених сил атомного ядра; однак це здійснилося менше ніж за півстоліття. Приборкання ж "квантових флуктуацій", що включало в себе й енергетичні поля космічного простору, було завданням на багато порядків складнішим — але й винагорода відповідно значнішою.

Серед іншого, це дало б людству свободу польотів у Всесвіті. Космічний корабель зміг би прискорюватись нескінченно, бо вже не потребував би пального. Єдиним, що обмежувало б його швидкість на практиці, було б, як не парадоксально, те саме, що мусили долати колишні літаки, — тертя навколишнього середовища. Адже міжзоряний простір заповнений міріадами водневих та інших атомів, що далися б взнаки задовго до того, як корабель досягне граничної межі, яку становила швидкість світла.

Квантовий двигун могли б розробити ще в середині третього тисячоліття, і тоді історія людської раси напевне пішла б зовсім іншим шляхом. Та, на жаль, як бувало не раз раніше в зигзагоподібній історії наукового прогресу, помилкові спостереження та хибні теорії затримали остаточний прорив до істини майже на тисячу років.

Гарячкові століття Останніх Днів дали силу яскравих — хоч здебільшого занепадницьких — творів мистецтва, але надто мало в сфері фундаментальної науки. Більше того, на ту пору довгий список невдач переконав майже всіх, що отримати доступ до енергій космічного простору — справа безнадійна, як вічний двигун, неможливий навіть теоретично, не кажучи вже про практику. Однак — на відміну од вічного двигуна — в цьому випадку теоретичну можливість не було ще доведено, а доки лишалися сумніви, жевріла й надія.

І лише за сто п'ятдесят років до кінця група фізиків з дослідницького безгравітаційного супутника "Лагранж-1" повідомила, що вони нарешті знайшли такий доказ: існують фундаментальні причини, чому безмежні енергії суперпростору, хоч і цілком реальні, ніколи не можна буде приборкати. Мало кого хоча б на дещицю цікавили ці порпання в глухому куті науки.

Та роком пізніше з "Лагранжа-1" почулося збентежене кахикання: в той доказ укралася невеличка помилка. Подібні речі досить часто бували в минулому, хоч і ніколи з такими вагомими наслідками.

Знак "мінус" випадково перетворився на "плюс".

І, як оком змигнути, весь світ раптом змінився. Шлях до зірок було відкрито — за п'ять хвилин до півночі.

Частина III. ПІВДЕННИЙ ОСТРІВ

10. Перший контакт

Мабуть, не слід було казати це відразу, краще було б відкрити правду поступово, картав себе Мозес Келдор: вони всі, здається, в стані шоку. Але зрештою це, може, й піде на користь: хоч ці люди технічно відсталі (досить подивитися на той автомобіль!), вони мають усвідомлювати, що лише технічне чудо могло нас закинути з Землі на Талассу. Спочатку вони поцікавляться, як ми це зробили, а вже потім замисляться навіщо.

Але якраз останнє питання виникло першим у мера Уолдрон. Ці двоє в невеличкому літальному апараті були, очевидно, лише авангардом. А там на орбіті, мабуть, чекають тисячі — як не мільйони. Населення ж Таласси, завдяки суворому регулюванню, вже становить десь дев'яносто відсотків екологічного оптимуму…

— Мене звуть Мозес Келдор, — відрекомендувався перший з двох візитерів. — А це капітан-лейтенант Лорен Лоренсон, заступник головного інженера космічного корабля "Магеллан". Ми вибачаємося за ці дуті костюми, але ви розумієте, що вони призначені як для нашого, так і для вашого захисту. Хоча ми до вас з'явилися з добрими намірами, в наших бактерій можуть бути інші задуми.

Який приємний голос, сказала собі мер Уолдрон — і мала на те всі підстави. Колись цей голос був найкраще знаний на Землі — здатний втішити, а то й роздратувати мільйони людей протягом останніх десятиліть перед Кінцем.

Рухливий погляд, притаманний, як було загальновідомо, мерові Уолдрон, недовго, однак, затримався на Мозесі Келдорі: цей чоловік у віці далеко за шістдесят був для неї надто старий. Другий, молодший, був їй значно більше до смаку, хоч навряд вона коли-небудь звикла б до його потворної білої блідості. Лорен Лоренсон (яке чудове ім'я) мав майже два метри зросту, а волосся таке біле, що здавалося срібним. Він не був такий здоровань, як… ну, Брант, але напевне вродливіший за нього.

Мер Уолдрон добре вміла оцінювати людей, і Лоренсона вона швидко розклала по поличках. Тут були й розум, і рішучість, і навіть, може, безжалісність; їй не хотілося б мати його за ворога, але вона була явно зацікавлена мати його за друга. Чи краще…

В той же час вона не сумнівалася, що Келдор — значно добріша людина. В його обличчі й голосі вона вже відчула мудрість, доброту, а також глибокий смуток. Не дивно, як подумати, в якій тіні він прожив усе своє життя.

Тепер усі зустрічаючі підійшли й один по одному були представлені. Брант, скоротивши церемонію до мінімуму, пішов одразу до літака й почав його обстежувати.

Лорен рушив слідом за ним, бо розпізнав у цьому талассіанині колегу-інженера, чиї реакції мають бути для нього досить повчальні. Він вгадав, про що буде перше Брантове запитання. Та від самого запитання дещо сторопів.

— Яку він має тягу? Адже ці реактивні сопла сміховинно малі — якщо це дійсно вони.

То було досить кмітливе зауваження: виявляється, ці люди не такі вже технічні дикуни, як здавалося на перший погляд. Та не слід показувати йому, що він вражений. Краще вдатися до контрнападу, цілячи просто поміж очі.

— Це мініатюрний квантово-реактивний рушій, пристосований до атмосферних польотів з використанням повітря як робочого палива. Він використовує Планкові флуктуації — знаєш, десять у мінус тридцять третьому ступені сантиметра. І тому, ясна річ, він має необмежену дальність — що в повітрі, що в космосі. — Лорену самому сподобалась ота його "ясна річ".

Знову він мусив віддати Брантові належне: той навіть оком не моргнув і навіть промовив "Дуже цікаво", начебто дійсно щось уторопав.

— Можна зайти всередину?

Лорен завагався. Відмовити було б нечемно, та й вони ж палко бажали якнайскоріше завести тут друзів. А ще важливіше, мабуть, що це покаже, на чиєму боці тут справжня перевага.

— Звичайно, — мовив він. — Але будь обережний і нічого не торкайся.

Брант був такий зацікавлений, що не помітив відсутності слів "будь ласка".

Лорен завів його до невеличкого корабельного тамбура. Там було достатньо місця для двох, але щоб запечатати Бранта в резервний дутий костюм, потрібна була неабияка спритність.

— Сподіваюсь, вони нам не довго будуть необхідні, — пояснив Лорен, — але носити їх мусимо, доки не завершаться мікробіологічні перевірки. Заплющ очі, бо зараз пройдемо етап стерилізації.

В тамбурі спалахнуло блідо-фіолетове сяйво, супроводжуване короткочасним шипінням газу. Потім відчинилися внутрішні двері, й вони потрапили до кабіни. керування.

Вони сиділи пліч-о-пліч, і щільна, хоч ледь видима плівка навколо кожного з них майже не перешкоджала їхнім рукам.