Пітер Пен - Сторінка 15

Вправно веслуючи крильми — як завжди, відколи гніздо впало в воду, — вона в такий дивний спосіб пропливла певну відстань; але доки Пітер впізнав її, Птиця вже вибилася з сил. Вона припливла сюди, щоб урятувати його позичивши своє гніздо (хоч у ньому й лежали яйця). Мене дивує вчинок цієї пташки, бо хоч Пітер і повівся з нею добре одного разу, але ж він деколи й мучив її. Я тільки припускаю, що так само, як пані Дарлінг й інші мами, Птиця не могла гніватись на нього, бо у нього були на місці всі молочні зубки.

Вона криками пояснювала йому, чого вона тут, а він криком питав її, що вона тут робить. Але, звичайно, вони не розуміли криків одне одного. У чарівних казках люди вміють вільно розмовляти з птахами, і я теж міг би на мить зробити вигляд, ніби це така сама казочка, і сказати, що Пітер розумно відповідав Птиці-Небилиці. Але правда завжди найкраща, і я переповідаю тільки те, що сталося насправді. Отож, не досить того, що вони не могли порозумітися, — вони ще й забули добрі манери.

— Я-хочу-щоб-ти-заліз-у-моє-гніздо, — говорила пташка, вимовлячи слова якомога повільніше і чіткіше. — Тоді-ти-зможеш-дрейфувати-до-берега-але-я-дуже-втомилась-і-не-можу-підпливти-ближче-тому-тобі-доведеться-підпливти-до-гнізда-самому.

— Що ти там кавкаєш? — відповів на це Пітер. — Чому ти просто не пустиш гніздо в дрейф, як завжди?

— Я-хочу-щоб-ти… — знову почала Птиця і повторила все від початку до кінця.

Тоді Пітер теж спробував говорити повільно і розбірливо.

— Що-ти-там-кавкаєш? — і так далі.

Птицю-Небилицю це вже починало дратувати: у цих птахів дуже скоро уривається терпець.

— Ти, дурноверхий горобче, — кричала вона, — чому не робиш те, що я тобі кажу?

Пітер відчув, що вона його обзиває, і навздогад різко відповів:

— Сама така!

І тут вони якимось дивом разом вигукнули те саме слово:

— Замовкни!

Однак Птиця все-таки твердо вирішила врятувати його, якщо зможе, і останнім відчайдушним зусиллям підштовхнула гніздо до скелі. Потім підлетіла, покинувши гніздо, щоб ясно дати зрозуміти, що вона має на думці.

Аж тоді, нарешті, він усе зрозумів, вхопився за гніздо і вдячно помахав рукою пташці, яка тріпотіла крильми у нього над головою. Вона літала над ним не для того, щоб дочекатися проявів вдячності, і навіть не для того, щоб побачити, як він залізе в гніздо: вона робила це, щоб знати, що він зробить з насидженими яйцями.

У гнізді лежало двоє великих білих яєць. Пітер взяв їх у долоні і замислився. Птиця заховала голову під крило, щоб не бачити їхньої погибелі, але все-таки не могла стриматися, щоб не підглядати крізь пір'я.

Я вже не пригадую, чи казав вам про те, що на скелі була така собі палиця, яку стародавні пірати використовували, щоб позначати місце, де закопаний скарб. Діти знайшли ті коштовні скарби і, коли в них псувався настрій, підкидали в повітря фонтани моїдорів, діамантів, перлів і золотих монет чайкам, які літали поблизу в очікуванні поживи. Одурені птахи відлітали геть, ображені безглуздими дитячими витівками. Палиця стояла на місці, а на ній висів капелюх Старкі — брезентовий матроський водонепроникний капелюх з широкими крисами. Пітер поклав яйця в капелюх і пустив його на воду. Капелюх поплив.

Птиця-Небилиця побачила це і радісно закричала, і Пітер теж закричав разом із нею. Потім заліз у гніздо, встановив у ньому палицю, як мачту, і повісив сорочку замість вітрила. А Птиця злетіла вниз, на капелюха, і знову зручно вмостилася на яйцях. Хвилі несли її в одному напрямку, а Пітера зносило в інший бік, і вони всю дорогу тепло прощалися.

Звичайно, коли Пітер причалив своїм гніздом-баркасом до берега, то залишив його у примітному місці, де Птиця легко могла б його побачити. Але капелюх став такою вдалою знахідкою, що вона покинула гніздо. І так воно дрейфувало, аж поки не розпалося на шматки, а Старкі частенько приходив на берег затоки і з гіркотою спостерігав за Птицею, що сиділа на його капелюсі. Оскільки ми вже більше не побачимо її, то добре було б тут згадати, що тепер усі Птиці-Небилиці будують гнізда такої форми, як капелюх Старкі — з широкими крисами, — і на тих крисах пташенята прогулюються.

Яка була радість, коли Пітер дістався до Підземної оселі, — майже водночас із Венді, яку повітряним змієм носило туди-сюди.

Кожен мав що розповідати, але, мабуть, найбільшою пригодою для всіх стало те, що вони на кілька годин пізніше, ніж звичайно, ляжуть спати. Це так підносило їх у власних очах, що вони й далі вигадували всілякі хитрощі, щоб тільки ще трохи не поспати, — наприклад, усі як один просили забинтувати їм то руку, то ногу.

Але Венді, хоча й безмежно щаслива з того, що всі вони знову вдома, цілі й неушкоджені, була шокована таким нечуваним запізненням і весь час повторювала: "Ану спати, спати!" — голосом, якого не можна було не послухатись.

Проте на ранок вона проявила надзвичайну чуйність: кожному зробила перев'язку, — і хлопчаки до вечора бавилися у поранених: кульгали і носили руки, ніби в гіпсі.

Розділ 10. Щасливий дім

Важливим наслідком сутички з піратами в затоці стало те, що індіанці та хлопчики подружились. Пітер врятував Тигрову Лілею від лютої смерті, і тепер вона разом зі своїми воїнами була готова заради Пітера на все.

Цілу ніч індіанці вартували надворі, над Підземною оселею, і чекали великого нападу піратів, який, очевидно, був уже не за горами. Навіть удень індіанці вештались поблизу, курили люльку миру і виглядали так, ніби зголодніли за ласим шматком м'яса. Вони називали Пітера "Великим Білим Батьком" і без слова корилися йому. Пітерові подобалась така надмірність, і це свідчило про нього не найкращим чином.

— Великий Білий Батько, — промовляв він до індіанців королівським тоном, і вони падали перед ним на коліна, — радий бачити, що воїни пікканіні захищають його вігвам від піратів.

— Я — Тигрова Лілея, — відповіла мила істота. — Пітер Пен врятувати мене — я його вірний, хороший друг. Ми не дозволити піратам ображати його.

Вона була занадто гарна, щоб так йому поклонятись, але Пітер вважав, що заслужив на таке ставлення, і зверхньо відповідав:

— Це добре. Пітер Пен все сказав.

Завжди, коли він говорив: "Пітер Пен все сказав", — це означало, що всі мають замовкнути.

Індіанці покірно приймали це як належне, але до інших хлопчиків ставились зовсім не так поштиво: їх вони сприймали як звичайних воїнів. Індіанці говорили їм: "Ну шо?" — і таке подібне. І хлопчики обурювалися тим, що Пітер вважав, ніби так має бути.

Венді потай підтримувала хлопчиків, але була занадто правильною матусею, щоб вислуховувати скарги на "батька".

— Батько краще знає, — постійно говорила вона, якою б не була її власна думка. А її власна думка була така, що індіанці не мають називати її "скво"[3].

Але ось і настала та ніч, яку вони між собою назвали Ніч Ночей — через події, які тоді відбулися, і їхні наслідки.

День спокійно почався і спокійно минув, ввечері індіанці пильнували на поверхні, загорнуті у свої коци, а діти вечеряли собі в Підземній оселі — всі, крім Пітера: він саме пішов довідатись, котра година. На острові це робилося таким чином: треба було знайти крокодила і чекати біля нього, доки проб'є годинник.

Цього разу вони вечеряли уявним чином: усі разом сиділи за столом і нібито їли, — аж тут знялася така сварка, що від галасу, як казала Венді, аж позакладало вуха. Правду кажучи, вона не забороняла шуміти, але не дозволяла нечемностей — тепер вона мусила вгамувати дітей, бо Дуда штовхнув її ліктем. Існувало тверде правило не давати здачі за столом, — натомість слід було чемно підняти руку і викласти суть суперечки такими словами: "Я хочу поскаржитися на те-то і те-то". Але переважно хлопці або взагалі забували так робити, або ж зловживали цим.

— Тихо! — гукнула Венді після того, як двадцятий раз попросила хлопчиків не кричати в один голос. — Дорогий Ледь-Ледю, ти вже доїв?

— Ще не зовсім, мамусенько, — сказав Ледь-Ледь, уважно зазирнувши в уявну чашку.

— Він навіть не надпив своє молоко, — втрутився Чубчик.

Слово — не горобець, і Ледь-ледь тут же використав свій шанс.

— Я хочу поскаржитись на Чубчика! — прокричав він одразу.

Але тут руку підніс Джон.

— Що, Джоне?

— Можна мені сісти на місце Пітера, поки його нема?

— Сісти на місце батька, Джоне? — обурилась Венді. — Звичайно ні.

— Але ж він не справжній батько, — відповів Джон. — Він навіть не знав, як бути батьком, доки я не навчив його.

Це вже була образа.

— Ми хочемо поскаржитися на Джона! — закричали Близнюки.

Дуда підняв руку. Він був найскромніший з усіх, справді, втілена скромність, тому Венді особливо лагідно ставилася до нього.

— Я, наприклад, не уявляю собі, — Дуда говорив то тихіше, то голосніше, — що міг би бути батьком.

— Не треба, Дудо.

Але навіть коли Дуда починав щось говорити — що траплялося не надто часто, — то продовжував якось недоладно.

— І якщо вже я не можу бути батьком, — важко зітхнув він, — то не знаю… Майкле, може б, ти дозволив мені побути немовлям?

— Ні, не дозволю, — відрубав Майкл.

Він уже лежав у колисці.

— Оскільки я не можу бути немовлям, — Дуда говорив усе голосніше й голосніше, — як ви думаєте: може, я міг би бути Близнюком?

— Певно, що ні, — одностайно відповіли Близнюки, — Близнюком бути страшенно важко.

— Оскільки я не можу бути кимось важливим, — сказав Дуда, — то, може, хто-небудь хоче побачити, як я показую фокуси?

— Ні, — відповіли всі в один голос.

Тоді він нарешті спинився:

— Все. В мене вмерла остання надія.

Гамір розпалився з новою силою.

— А Ледь-Ледь кашляє за столом.

— А Близнюки беруть пампушки!

— А Кудрик мастить хліб маслом і медом!

— А Чубчик говорить з повним ротом.

— Я хочу поскаржитись на Близнюків.

— А я скаржусь на Кудрика.

— А я — на Чубчика.

— Мої любі дітки, — розпачливо вигукнула Венді, — як я іноді заздрю бездітним вдовам!

Вона веліла їм поприбирати, а сама сіла біля кошика з білизною, в якій було повно панчішок, і майже кожна з діркою на коліні.

— Ну Венді, — бурчав Майкл, — я вже виріс із цієї колиски.

— Мені треба когось колисати, — ображено відповіла вона, — а ти тут найменшенький. Колиска — це така гарна домашня річ, без якої не може бути справжнього дому.

Поки вона шила, хлопці бавилися поруч: така собі щаслива зграйка, осяяна романтичним полум'ям каміна.