Піти й не повернутись - Сторінка 11

А на голому полі як задуло! — прокричав крізь вітер Антон. — Змерзла, малеча?

— Ні-і, — сказала Зоська й усміхнулася захололими вустами.

— Тобі коли треба в Скідель? Завтра?

— Сьогодні вночі.

— Сьогодні не вийде. Звідси до Скіделя кілометрів шістнадцять.

— Так далеко? — запитала вона, теж повертаючись спиною до вітру. Весь час іти полем було справжньою мукою, а дороги вони обминали, бо тут — не те, що по той бік Німану. Тут цілком хазяйнували німці та їхні лакеї поліцаї. В одному все ж їм пощастило — сніговій допомагав пройти непомітно й гладко, замітав позаду сліди. Аби тільки не цей шалений вітер.

— Нічого, дотопаємо, — бадьоро сказав Антон, повертаючись обличчям до вітру.

Погано, звичайно, що вони не розрахували свій шлях, змарнували час на переправі через Німан і сьогодні не могли дістатися до Скіделя, куди з самого ранку так поривалася Зоська. Зрештою, її можна було зрозуміти: в неї завдання, різні терміни і десь у тихій натопленій хаті — самітня мати. Але не менше, ніж Зосьці, Скідель потрібний був і Антонові, хоча в нього не було там ні матері, ні завдання. З якогось часу там проживає його давній, ще борисівський друг Жорка Копицький, зустріч із яким тепер дуже хвилювала Антона. Звісно, вони були друзями, й Антон мав якусь надію на нього, але хто знає, яким став Копицький за ті п'ять чи шість місяців, що вони не бачилися. Певно, маючи якусь владу в Скіделі, він, якби захотів, міг би допомогти Антонові. Та чи допоможе — ось у чім заковика. Тим більше, що той з'явиться до нього не один, а з цією от симпатичною малечею, на яку в нього були свої плани. Антон уже розумів, що в жахливий час війни люди, як ніколи до того, здатні круто змінювати свої погляди, й учорашній друг може навіть виявитися ворогом. Це Антон, дурень, колись, зважаючи на давню дружбу, допоміг Копицькому влаштуватися в таємну спецгрупу, яку формували для засилання в далекий тил німців, і вони разом прибули на Білосточчину. Правда, потім їхні дороги розійшлися, але тут уже Антон ні при чому, тут в усьому винен Копицький.

У тому, що його нинішня дорога так добре співпала із Зощиним виходом, Антон ладний вбачати щасливу ознаку своєї воєнної долі. Їхня сьогоднішня переправа через Німан, яка більш за все турбувала Антона, пройшла загалом добре, на заставі не вимагали ніяких пояснень, допомогла Зоська. Для Зоськи він щось уже означає, коли поставилася до нього так приязно, особливо після їх малоприємної розмови коло бобрової запруди. Зоська — не Копицький, думав Антон, майже твердо впевнений, що йому пощастить із цією розвідницею. Ще жодна дівка, на яку він кидав оком, не гребувала ним, Антон знав силу своєї привабливості й умів скористатися нею, коли це було йому потрібно. Тепер Зоська стала йому дуже потрібною, й Антон сподівався, що коли постарається, то все ним задумане збудеться. Тільки б не підвів Копицький.

Визначаючи напрямок у полі, він уперто йшов проти вітру й думав, що коли до Скіделя сьогодні не дійдуть, то треба потурбуватися про ночівлю. Тим більше, що короткий день уже збігав, небо на сході потьмяніло, здається, починало смеркати. Вони зійшли в улоговинку з кущами. Антон трохи взяв убік, щоб не лізти в колючу гущавину, тепер серед голого поля було зручніше. Невеликий удень морозець під вечір почав спадати, на ходу їм стало тепліше, навіть душно в кожушку. Раптом Антон спостеріг, що вітер все дужче повертав із заходу, звідки він завжди приносив відлигу й негоду. Сухі крупчасті сніжинки в повітрі набухали й танули на обличчі, рукави й поли кожушка швидко потемніли од вологи.

Антон зачерпнув із долу жменю свіжого снігу, пом'яв у долонях — сніг уже здавлювався, і він подумав, що вночі, мабуть, буде відлига, котра зіпсує поле. Коли б не довелося виходити на дорогу.

Він оглянувся на схили?

— Зоська відставала й коли наздогнала, Антон тихо, про себе, засміявся — так її перетворив сніг, заліпивши голову, груди, плечі. Антон почав мовчки обструшувати сніг із Зоськи, і та, повертаючись, слухняно підставляла себе під удари його долоні.

— Заморилася?

— Трохи…

Увесь день Антон наважувався заговорити з нею, добирав зручний момент, настрій і придивлявся до обставин, щоб сказати їй те головне, заради чого він зараз коло неї. Та, як на лихо, обставини мало сприяли такій розмові: заважала то небезпека поблизу, то присутність чужих людей. Він мусив переривати себе на півслові й чекати сприятливішого моменту. І Антон чекав, з прихованою тривогою позираючи на супутницю — то заклопотану, то злякану, а зараз ще й стомлену цією сніговою дорогою.

Вони пройшли від Німану, може, кілометрів десять, ніде не надибавши житла, й Антон не міг зрозуміти, де тут могло бути якесь село. Цей лісовий район на вигині Німану він ніби знав непогано, влітку об'їздив його вздовж і впоперек, але зараз не пізнавав нічого — так змінив його сніговій. Щоправда, сам він не дуже стомився і міг би йти довго, однак йому шкода було Зоську. Хоч та й не нарікала на втому, та Антон бачив, як важко доводилося їй на вітрі, в легкому одязі й мокрих із минулої ночі чоботах.

Тим часом якось враз стало темно, день непомітно скінчився. Правда, ніч мала бути світлою завдяки свіжому снігові на землі, однак сніговиця не припинялася й нічого не було видно. Може, так воно й краще, думав Антон, ніхто їх не побачить у цьому сніговому полі. Але й вони багато що могли не побачити і брели майже навмання, ризикуючи кожної хвилини зіткнутися з несподіваним.

Напружено вдивляючись уперед, Антон побачив у миготінні сніговію кілька телеграфних стовпів поблизу — певну ознаку дороги. На щастя, дорога була пуста, вони швидко перебігли її по слизькому під снігом бруку, намагаючись відійти якомога далі. За дорогою під ногами була засипана снігом рілля чи, може, скопане картопляне поле, йти по якому була просто мука, й Антон повернув навскоси від попереднього свого напрямку. Коли поодаль уздрів щось темне, широке, він подумав, що натрапили на узлісся, але підійшовши ближче, побачив ряд нахилених у різні боки верб, що стояли на греблі. Приглядаючись до них, Антон мимоволі вдихнув у себе носом і впереміш із звичним запахом мокрого снігу відчув смачний дух їжі.

— О, сало! — зупиняючись, сказав він з якимось здивуванням. — З цибулею…

Зоська теж спинилася, вони помовчали, прислухалися й Антон зрозумів, що не помилився. Справді, вітер швидко приніс і запах диму, отже, десь у тому напрямку було село чи, може, хутір, напевне, там знайдеться притулок. Антон круто повернув до верб.

Тільки-но вони зійшли на невисокий насип під вербами з білою гладінню ставка обіч, як раптом зовсім близько попереду побачили будівлі: під низьким засніженим дахом темніла стіна хлівця, засніжене гілля дерев угорі. Трохи далі за огорожею темніла, напевне, хата, дах її був вищий, ніж у хлівця, з ближчого до вугла віконця падала слабка пляма світла; долинув трохи дивний уночі, якийсь рипливий звук. Коли він повторився на вищій ноті, Антон збагнув, що це грає гармошка. Застережно ворухнувши рукою до Зоськи, він спинився за дуплистим окоренком обліпленої снігом верби. Запах диму став тут відчутнішим, але гармошка, здається, стихла; долетів звіддаля й обірвався чийсь приглушений сміх.

— Ану зачекай. Я зараз, — стиха кинув Антон Зосьці, а сам обережно направився до хати, беручи трохи убік, щоб наблизитися до неї з городу.

В обличчя ліпив сніг, який заважав як слід роздивитися садибу, та Антон уже здогадався, що в хаті триває гульбище, значить, німців у селі немає. Однак чи пощастить непомітно влаштуватися десь на ночівлю, він не знав. Мабуть, треба було зустріти кого-небудь із тутешніх та поговорити. Або хоча б дізнатися, як називається село й яка обстановка в інших селах поблизу.

У дворі, проте, не було нікого, на хвилину він притаївся за вуглом хлівця, прислухався до приглушеного гомону в хаті. Водночас чути було кілька чоловічих голосів, зрідка лунав жіночий сміх, але про що йшла мова, зрозуміти не можна було. Зачекавши хвилину, Антон обережно перебіг біля паркана й притулився спиною до шершавих колод хати.

Крізь відталу шибку на землю падала розпливчата пляма світла, в якій осідали сніжинки, що білими метеликами летіли з темряви. Голоси за стіною стали гучнішими, він уже вловив кілька уривків фраз (до когось зверталися, називаючи його "пан Юзик", і знову заграла гармошка. Раптом світло у вікні потемніло, майже зникло, на снігу під вікном лишилася тільки коса його смуга, котра то ширшала трохи, то зовсім зникала. Антон зробив крок од стіни й обережно зазирнув у вікно.

За рамою на підвіконні тьмяно поблискувало скло, певно, порожні пляшки, поруч стояли миски із закускою, за ними чорніли чиїсь широкі чоловічі плечі. Ці плечі раптом хитнулися, подалися вбік, й у вікні, затуливши світло, з'явився на підвіконні лікоть. Антон мимоволі відсахнувся від цього близького руху за склом, побачивши в останній момент щось знайоме на рукаві… Знову зазирнувши із-за лиштви, він тихо про себе вилаявся — на темному рукаві чумарки біліла знайома поліцейська пов'язка.

Антон прихилився до колод стіни, подивився за вугол. Заходити в цей двір не було вже сенсу, зважаючи на все, там пиячили поліцаї або хтось причетний до поліцаїв, що теж не краще. Потрібно було шукати інше місце.

По своїх уже ледве помітних у снігу слідах він швидко перейшов за хлівець і під стихлі звуки гармошки попростував до недалеких верб. І раптом він чітко пригадав, що колись уже бачив ці похилі верби і ставок, мабуть, у вересні вони проїжджали тут із Кузнецовим, Антон ще хотів напоїти коня в ставку, але Кузнецов поспішав і не дозволив спинитися. Щоправда, він не знав, як називається село, та зараз уже й так зорієнтувався й пригадав, що недалеко був ліс, а навскоси від нього струмок і далі хутір, до якого вела з села обсаджена берізками накочена польова доріжка.

Зоська стояла біля крайньої верби, й Антон не відразу побачив її, та ось вона нетерпляче рушила до нього, і він мовчки махнув рукою, повертаючи до греблі у снігову імлу поля. Цього разу він ішов рішуче й швидко, не чекаючи Зоську, бо вже знав, куди треба йти, і йому хотілося скоріше опинитися під дахом. До того ж хотілося їсти. Запах смаженої їжі та ці поліційні гульбища в хаті не на жарт розпалили його апетит.

І справді, він швидко натрапив у полі на рядок молодих берізок, що рівненько вишикувалися уздовж засніженої дороги, й упевнено повернув ліворуч, назустріч вітру.