Піти й не повернутись - Сторінка 19

Антон невдоволено кинув у гній решту сірника.

— Аз того боку У другий кінець хліва, відгородженого дощаною стіною, вели низькі дверцята із подвір'я. Вони обійшли купу гною біля виходу, і господар, одкинувши підпорки, розчинив двері. Засмерділо свиньми, чути було сонне хрюкання в соломі, навряд, щоб тут міг стояти кінь. Однак для певності Антон посвітив через поріг сірником і зрозумів: даремно.

Це вже було зовсім недоречно й дико. Навіщо він тоді влаштовував цю виставу, в'язав Зоську? Не нести ж її на собі п'ять кілометрів у Скідель. Але невже ж це заможне куркульське господарство справді обходиться без коня? Чи його все-таки одурили, як хлопчиська, десь заховавши коня, якого він просто не міг знайти в цьому лабіринті будівель.

Вони вийшли у двір, Антон зупинився. Зупинився й господар, чекаючи мовчки того, що повинно відбутися далі. Проте Антон зараз абсолютно не знав, що слід робити. Справді, коня на хуторі могло і не бути, його могли сховати десь у лісі, в сусідів, у ближчому від хутора селі. Де ще можна було шукати? Антон окинув поглядом тьмяні вночі силуети будівель і помітив на відшибі ще якусь будівлю — тік або клуня.

— А що там?

— Там? Там, пане, сіно. Але… — почав тлумачити господар.

— Ах, сіно! Сіно, отже, є, а коня нема? Ану поглянемо!

Він швидко пішов по мокрому снігу до клуні, зі скрипом розчинив легкі двері.. Тут справді запахло пересохлим сіном,? але було темно, і він знову сунув руку в кишеню за сірниками.

— Ні, ні! — підскочив господар, застережливо схопив його за руку. — Не можна палити…

— Не бійся, не спалю, — сказав Антон і все ж посвітив біля порога. Весь кінець клуні був закладений сіном, поруч стояли вила, граблі, якісь приставлені до сіна дошки — схоже, що коня не було й тут.

— Нема?

— Нема. Я пану казав: забрали коня.

Чортівня, та й годі, злісно подумав Антон, не знаючи навіть, що робити далі. Схоже на те, що він справді потрапив у пастку на цьому проклятому хуторі, ніби у драговину, — ні туди, ні сюди. Лишалося хіба що помиритися із Зоською, може, як-небудь утихомирити її. Та для цього доведеться її розв'язати, яка ж розмова зі зв'язаною?

Вузькою стежкою вони повернули до хати. Антон хвилину дослухався: чи не їде хто по дорозі? Але скрізь було тихо. Над лісовою рівниною стояла глибока ніч, дув різкий західний вітер, сніг під ногами танув, було сиро й холодно.

13

Коли Антон зачинив двері у прибудові, Зоська лишилася на затоптаній земляній долівці, затиснувши в зубах плюшевий ріжок коміра, тихо плакала. Ніколи ще за дев'ятнадцять прожитих років їй не було так боляче і кривдно. Коротка боротьба з Антоном геть зовсім знесилила її, хоч як вона чинила опір, але не змогла захистити себе від чоловічої сили Антона, він розправився з нею за кілька коротких секунд, і зараз вона не могла ворухнути ні ногою, ні рукою — він так туго скрутив їх вірьовкою. З короткої розмови Антона і господаря Зоська збагнула про його намір і дійшла висновку, що вона пропала. Як остання дурепа, вона довірилася цьому шкурнику, а потім півдня сумнівалася в його чорній зраді, намагаючись у чомусь переконати його, не дати зробити свій останній згубний крок. Тепер на неї чекає розплата. Він купить собі життя ціною її загибелі, як дурне теля повезе її на розправу поліції.

Вона корчилася на боці в темряві між столом і лавкою, на якій недавно сиділа, її допікала кривда і запізніла ненависть до Антона. Під її мокрим плечем хлюпала холодна калюжа, що натекла з її чобіт, і їй так хотілося зарити, закричати, покликати на допомогу людей, відкрити їм очі на цього партизана-зрадника. Але яка користь від того, що вона кричатиме, кликати на допомогу тут не було кого. Не маючи можливості навіть поворухнутися на долівці, вона гарячково шукала подумки хоч який-небудь вихід. Але виходу не знаходила, тому їй було нестерпно кривдно й боляче.

Видно з усього, тепер для неї починався інший відлік часу, яким вона не розпоряджалася, навпаки, час починав розпоряджатися нею, а їй лишалося одно — підпорядкуватися його немилосердному плину. Та вона не могла підпорядкуватися, вона прагнула подолати біду. Тим паче, що Голубін пішов, звісно, не забувши підперти з того боку двері. Вона чула його кроки на ганку і розмову з господарем. Потім їхні кроки чулися з подвір'я, і вона, переплакавши, дослухалася. Їй здалося, що вони вертаються, двері тихенько грюкнули. Але то були не ті двері, в яких зник Голубін, а ті, що вели в другу половину хати. Вони справді тихенько захиталися від чиєїсь невидимої руки, Зоська здивовано підвела голову, — слабкий вогник каганця у закапелку ледве освітлював похмуру стелю прибудови і сірий квадрат дверей, підпертих рогачем. Але кінець рогача наче сам собою посунувся убік, поволі вивільняючи двері, й ті нарешті розчинилися. У прибудову прошмигнув Вацик, а за ним ускочила господиня, обоє кинулися до Зоськи.

— Ой панночко, панночко, тікайте!..

Проковтнувши солоні сльози, вона стрепенулася, спробувала сісти, ноги відразу підвернуло вірьовкою, за яку притьмом ухопився Вацик. Упавши біля неї на коліна, він почав квапливо розв'язувати вузол вірьовки, а господиня сунула в його руки ніж.

— Тікайте, тікайте, панночко!..

Хлопчик швидко перерізав вірьовку, ноги її вільно випросталися, вона підхопилася, скидаючи з наболілих рук накручені рештки вірьовки. Зоська ще не зовсім усвідомлювала, що це порятунок, вона лише відчула, що можливості її раптом збільшилися, й особливо ясно зрозуміла: є в неї союзники. Це відразу подвоїло її сили, вона вже не думала про безнадійність, нею опанувала, хай ще умовна, та все ж надія.

— Сюди, сюди…

Десь у запічку господиня відкинула смугасту підстилкузапону, Вацик звично стукнув клямкою дверей, і на Зоську дихнуло холодом і — волею. "Дякую!" — кинула вона пошепки і, наткнувшись на щось у темряві та ледве не впавши, кинулася до рятівних, розчинених на вулицю дверей.

Ну, звичайно, тут був раніше не помічений ними чорний хід з хати на подвір'я з дровітнею біля порога та розкиданими навкруги товстої колоди, дровиняками; трохи збоку громадилися засніжені окоренки складених під стіною колод; вона кинула погляд в інший бік — віддалік за огорожею темніла на городі лазня, коло якої вони нещодавно йшли, прямуючи до подвір'я.

— Туди, туди біжіть! — махав їй рукою з порога Вацик, і вона через проломину в загорожі побігла до лазні.

Зоська нескінченно довго бігла по снігу якихось півсотні метрів до лазні, весь час очікуючи оклику або навіть пострілу ззаду, тепер вона знала — пощади їй не буде. Однак, приземиста хата з прибудовою, мабуть, закривала її від подвір'я чи, може, Антон усе ще був у хліві, шукав коня. Дивно,? але мимоволі в ці секунди вона майже прагнула почути його крик, вона хотіла почути його переляк, розгубленість, хай би стріляв, дідька б він тепер у неї поцілив. А щодо бігу вона б могла позмагатися з ним, хай спробує її наздогнати.

Та поки що він не кричав і не кидався її наздоганяти, мабуть, ще не помітив її втечі, й вона, задихаючись, забігла за лазню. Далі за огорожею і неширокою смугою городу темніла в ночі висока стіна лісу, що готовий був урятувати її, поки не похопився Голубін. Але чи від знемоги, чи з іншої причини Зоська не побігла далі, в ліс, а притулилася плечима до холодних колод стіни, і сльози знову покотилися з її очей.

— Ох ти, негідник! Ох, негідник… — вимовила вона сама до себе й стихла — у дворі почувся знайомий Антонів голос. Але голос був досить спокійний, без галасу й тривоги, щось він питав, і йому тихо відповів господар. Здається, він усе ще не помітив її втечі — вони говорили там про коня. Але що буде, коли він повернеться до хати і не знайде її? Він може перестріляти там усіх, зрозумівши, що їй допомогли втекти. Батечки, що ж цю нещасну сім'ю чекає?..

Вона зиркнула із-за вугла, але в дворі між темними стінами хати і хлівів нічого не видно. Антон із господарем кудись пішли, може, повернулися вже до хати. Ясна річ, їй слід було, не гаючись, бігти в ліс, може б, він не одразу кинувся за нею по слідах, але Зоська все ще стояла. Її знову наче паралізувало за цією задимленою лазнею, вона тремтіла від холоду і з жахом чекала пострілів і криків — тепер уже не з двору, а з хати.

— Ох ти, негідник! Ох, зрадник!..

Не здатна що-небудь вирішити, Зоська весь час нервово дрижала від холоду і страху, стояла біля стіни хвилину чи більше, відчуваючи, як зникає шанс на порятунок… Раптом вона знову почула голоси на подвір'ї, і це надало їй трохи сміливості, — отже, вони ще не в хаті, найстрашніше відкладалося на хвилину-другу. Вдивляючись із-за нерівного вугла лазні на подвір'я, вона побачила на сірому снігу дві тьмяні віддалік постаті — високу Антона й присадкувату господаря, що кудись швидко йшли — у напрямку клуні, чи що. Лише зараз вона здогадалася, що він буде шукати в клуні, що коня, мабуть, він ще не знайшов. Тим самим він дарував їй ще кілька хвилин, і вона раптом збагнула, що зробити.

Трохи беручи вбік, щоб сховатися за хатою, вона кинулася назад на подвір'я. Хвилину тому, вибравшись із хати, вона бачила загнану у дровітню сокиру. Зараз, немов кішка, крадучись понад стіною, вона забігла в дровітню і схопилася за гладеньке холодне топорище, обіруч натужно витягла сокиру з дровітні. Потім оббігла хату з другого боку, перелізла через невисоку огорожу, скочила на знайомий ганок з великим замком на дверях. Але на ганку сховатися ніде, усе тут відкрите, а бігти знову через дровітню до хати вже не було часу. Звичайно, вона як слід усе не обдумала, навіть не роздивилася, проте інакше вона не могла. Як і досі, її давила кривда, сльози не давали глянути на світ. І вона забувала про обережність. Пробігши по двору до вугла, щоб подивитися на клуню, Зоська одразу ж відкинулася до стіни?

— Антон і господар уже йшли по снігу від клуні назад. Зоська притиснулася спиною до стіни й занесла сокиру. Вони наближалися, серце її колотилося в грудях, аж грюкало, ніби об колоди стіни, терпкий клубок підступив до горла. Вона ковтала сльози, але не плакала і, як тільки Антон ступив із-за вугла, з усієї сили замахнулася сокирою. Одразу ж вона збагнула, що невдало, Антон круто, по-вовчому вивернувся й дуже вдарив її сам. Занесена вдруге сокира стукнулася об стіну й відлетіла в сніг, Зоська крикнула, а він злісно вилаявся і спритно повалив її на землю, вдарив раз, другий, підняв, струсонув і знову вдарив.

— Ах ти шлюха, твою мать! Що надумала… Ах, шлюха!..

Недовго й не жорстоко побивши Зоську на снігу, Антон затяг її в прибудову.