Піти й не повернутись - Сторінка 21

Вона ладна була зненавидіти себе за те, що приймала цю його тоді необхідну допомогу.

— Я не просила тебе допомагати.

— Мало, що не просила. Я по своїй волі. Бо кохав тебе.

— Сволота ти!

— Дякую! Але тепер ти мені допоможеш. Бо тобі все одно пропадати. Так послужи мені хоч наостанку.

— От уже ні! — викрикнула Зоська, здригнувшись на твердій долівці. — Цього не буде. Не думай. Я тебе боронити не буду.

— А я і не прошу мене боронити. Ти лише потерпи трохи. До Скіделя. От і вся твоя задача.

Зоська в розпачі зів'яла й стихла. Значить, вона не помилялася, розгадавши його намір, значить, він її поведе в поліцію. Дивно тільки, як вона не розуміла цього з самого початку. Піддалася його привабливості, наслухалася його зізнань, розтанула від його кохання. Оце кохання, бодай його не знати! А вона думала… Скільки вона перечитала про нього в книжках, надивилася в кіно. Скільки марила про нього до війни та й потім у лісі! Яким воно уявлялося їй красивим! А виявилося гірше за саме життя. І хто винен? Німці? Війна? Час? Антон вважає, що в усьому винна сама. Зоська ж упевнена, що в усьому вина його і його шкурницьких планів. Якого дідька вони зійшлися на одній стежці тієї нічної години біля незамерзлої Щари, навіщо вона дозволила витягти себе з річки? Чи не краще було б тихо й непомітно булькнути під лід, щоб не зносити стільки пережитих і ще не пережитих страждань?

14

Антон усе прислуховувався до німої нічної тиші, сподіваючись почути у дворі знайомий тупіт коня, часу вже минуло досить, повинен був повернутися господар. Але той не повертався, хоча, напевно, вже було за північ. Скорчившись, Зоська лежала на долівці, й Антон раз у раз позирав на неї, щоб не розв'язалася. Він уже виніс їй свій присуд, і, як не дивно, йому не було її шкода — хай пропадає. Хай пропадає, коли вона така дурна, ні чорта не розуміє в житті, не хоче оцінити його рідкісної на цей час мужності. Справді, чи багато знайшлося б у загоні чоловіків, які заради такої соплячки наважилися б ризикувати головою, рятувати її від війни. А він ось відважився. Він покинув загін, провів її крізь поліцейські гнізда, оберігав, зігрівав. А вона? Чим за все те відплатила йому вона?

Як остання ідіотка, вона не може зрозуміти відмінності між цією війною і тією, про яку пишуть у газетах і говорять на мітингах. А ще студентка! А може, саме тому, що студентка. Освічена, начиталася книжок. Він так не дуже любив ті книжки, бо життя звик осягати практично і знав, що практика — найкраща школа життя, яку не пройдеш по книжках. Треба завжди дивитися, як влаштовують життя інші, і самому робити так само — виходить, якщо не краще, то й не гірше інших. І ще не баритися, не плестися в хвості, не з'являтися на шапкобрання. Хоча поспішати теж не треба, слід добре розміркувати і прийти вчасно. А вона: зрадник, запроданець! Це небезпечно й страшно, але по суті все неправильно. Тепер, коли з його намірів нічого не вийшло, що ж йому лишається? Відпустити її з богом у Скідель, а куди самому? І яка від неї буде користь у цьому Скіделі? Біля першого ж контрольного? пункту її зупинить поліція, передасть гестапо і — бувай, Зосько! Закатують, понівечать і повісять на площі перед костьолом. Або розстріляють у рові. І кому яка з того буде користь? А то ще вивідають на допитах адреси, явки, прізвища зв'язкових і агентів, почнуть хапати сім'ями, загублять багато людей…

Тож чи не краще буде для неї і для багатьох, якщо вона, не встигши ні з ким зустрітися, потрапить одразу до його друга Копицького і тим зробить добру послугу Антону. Напевно ж, начальник поліції не буде сумніватися в намірах свого земляка, якщо той з'явиться до нього з привезеною з-за Щари розвідницею. Має це йому зарахуватися. І їй буде легше, бо ніяких зустрічей у неї ще не було, ніяких завдань вона не встигла виконати — він їх у цьому переконає. Тоді, може, її і не повісять — відвезуть у який-небудь табір. Совість? Звичайно, він не стане божитися, що сумління його спокійне. Було трохи незручно, щось його тривожило. Але що вдієш? Він давно знав, що коли дослухатися до сумління, то швидко відкинеш ноги. Не так просто з цією штукою, котру називають совістю, спокійно прожити в мирний час, не кажучи вже про війну. Бо тут — боротьба, де панує єдиний закон: хто — кого. Він не слабак і не кволий, але чому б і йому в важкий час не скористатися часткою того, з чим завжди носяться оті пропагандисти совісті. Нехай от вони й докажуть свою готовність до самопожертви в ім'я ближнього. Тепер же він до неї найближче. Тепер же він для неї самий ближній. Тим більше, що якраз серед жінок широко розповсюджено богом чи природою дана їм потреба жертвувати собою заради ближнього. Нехай от і жертвує для нього життям, якщо воно надокучило цій освіченій дурепі. Він дає їй таку можливість. Хоча б по своїй сірості й малописьменності. Чи по своїй продажності. Нехай користується нею. Антонові не шкода.

Однак чомусь довго не повертався господар хутора. Може, і в сусідів немає коня, пішов далі? Мабуть, так воно й сталося. В тому, що господар повернеться, Антон був упевнений: він знав силу своєї погрози. Ці хуторяни більше, аніж життям, дорожать своїм хуторським набутком і добре розуміють, що для такого, як він, піднести під стріху сірник — справа п'яти секунд. Тут як не мудруй, а зробиш усе, що накажуть.

— ЕйІ — крикнув Антон у зачинені двері. — Твій куркуль не втік?

— Ой, не втік, пане. Незабаром приведе коня.

— Кожух готовий?

— Скоро, скоро готовий…

— Давай швидше! А то вже холодно.

Дійсно, в прибудові стало холоднішати, дрова у печі давно згоріли, з-під інших дверей тягло по низу холодом. Каганець у закапелку дуже хлипав, мабуть, нагорів гніт чи кінчався гас. Антон підійшов до печі й, висмикнувши устромлену тут же голку, підтягнув гнота. Стало трохи світліше.

У цей час десь у хліві голосисто, хоча й хриплувато спросонку, закричав півень, і Антон здригнувся: так можна досидіти. Й до ранку. "Отже, сволота! — подумав він про господаря хутора. — Коли б не підвів під монастир. Ну, хай тільки повернеться!.."

15

...

Як це сталося, Зоська й сама не знає, але незабаром вона задрімала, скорчившись на брудній, затоптаній долівці, із зв'язаними руками на животі. Всі її гіркі біди лишилися в тридев'ятому царстві, далеко в іншому світі, в другому місці й часі. Вона не знала уві сні, чи це була війна, чи вона випала з усякого часу й опинилася в інших, неземних вимірах. Однак її ні на хвилину не покидали відчуття, що й уві сні не були позбавлені страждання і тривоги. Вона не знала, що саме було причиною цієї тривоги, та їй було погано, дуже неспокійно; набридле передчуття чогось ще дужче пригнічувало її. В полі зору, проте, не було нічого недоброго, навпаки, перед нею розкинувся весняний простір поля із зеленою травою та якимись квітами, поблизу височіла дивовижно біла, немов цукрова дзвіничка церкви чи костьолу, де от-от повинен був з'явитися він. Хто такий він, Зоська не знала, вона не уявляла навіть обличчя цієї істоти, але напевно знала, що він — істота жива, дуже статечна й безсумнівно добра. Щоправда, з ним треба поводитися дуже шанобливо, скромно, як зі шкільним директором щонайменше, — це вона відчувала певно.

Одночасно, відчуваючи себе душевно, вона ніяк не відчувала себе фізично, вона навіть не знала, як і в що вона зодягнена і чи є в неї руки, ноги, наче вона не мала тіла, свого обличчя або втратила здатність зором сприймати це обличчя. Що стосується навколишнього світу, то він досить повно сприймався нею в усій його дійсності, вона бачила коло себе якихось людей, що стояли й розмовляли, наче на ярмарку в святковий день. Можливо, це відбувалося на ярмарковій площі чи, може, на леваді за містечком. Не зважаючи на гамір і метушню довкола, люди теж чекали його, хоча, може, й не так нетерпляче, як чекала Зоська.

Однак відбулася дивна зміна в цій атмосфері загального чекання, чомусь ніким, навіть самою Зоською не помічена, коли один стан непомітно змінився іншим, і замість нього вгорі опинилася Зоська. Вона легко й вільно витала у вишині над землею, деревами і людьми, дахами якихось будівель, озером і кривулякою річкою. Це був радісний, чарівний політ, в якому добре відчувався простір і безмежне щастя волі. Зоська легенько махала руками, щоб триматися на висоті, де вона не відчувала ні власної ваги, ні притягання землі, ні навіть опору повітря. Внизу були, напевно, ті ж люди, одинокі й невеликими гуртами, але тепер їй не було ніякого діла до цих людей, їй приємно було відчувати радість лету над цією теплою весняною землею.

Проте щось уже змінилося в самій Зосьці чи, може, в цьому просторі, якась сила владно потягнула її вниз, вона відчула вагу власного тіла, дужче замахала руками. Але втриматися на висоті вона уже не могла й катастрофічно швидко спускалася; земля, дахи, дерева й телеграфні стовпи при дорозі все наближалися, вона з усієї сили працювала руками, але зупинити зниження вже не могла. Її владно й неухильно тягло вниз, де вже бігали, кричали й махали руками якісь люди в чорному, вони вже готові були схопити її, і їй потрібне було величезне зусилля, щоб ухилитися від їхніх довгих, погрозливих рук. Передчуваючи, що на неї чекає на землі, вона з усієї сили працювала руками, і ці її руки перетворилися в крила — широкі, чорні крила пташки, якою стала вона сама.

Крила все ж не допомогли їй злетіти, вона вже була на землі, серед снігового поля і, б'ючися грудьми об землю, відчайдушно спробувала злетіти. Величезні її крила тільки розмели довкола сипкий морозний сніг, махати ними їй ставало дедалі важче, вона знесилювалась, і в свідомості майнула страшна думка — гине.

Потім вона ніби відокремилася від тієї чорної пташки й побачила її збоку — розпластаною на снігу, з опущеними, пересипаними снігом крилами й опущеною головою на скуйовджену шию. Пташка робила останні конвульсивні рухи й розпачливо билася гострими грудьми об землю. Вона вже не злітала — вона помирала, ця велика чорна пташка в засніженому полі, і з нею разом у невиразному розпачі, здається, конала Зоська…

...

Але вона не померла — вона раптом прокинулася, відчувши одразу — навколо дещо змінилося, може, навіть сталося щось.