Піти й не повернутись - Сторінка 28

Йому треба було в інший бік — до Німану, в ліс. Їхні шляхи назавжди розходилися, і він не шкодував.

Він пройшов десяток кроків од груші й розгублено спинився від нової думки: а раптом їй пощастить? Вона знайде у селі знайому і розповість їй про все, що сталося між ними. Рано чи пізно про це стане відомо і в загоні… Ні, він не міг допустити, щоб вона пішла в село. Для нього це було рівнозначно самовбивству.

— Зосю! — не своїм голосом крикнув Антон. — Зосю!!

Зоська ніби не чула й не оглянулася. Її темна з неоковирною головою постать помалу віддалялася від груші, й Антон підкинув гвинтівку. Він розумів, що в магазині лише два патрони, та око його завжди було гостре, а руки досить тверді. Боячись згубити її в сутінках, він швидко прицілився в чорну спину і плавно натиснув на курок.

Постріл, блиснувши червоним вогнем, на секунду осліпив його, Антон опустив гвинтівку й придивився. Зоська темною плямою нерухомо лежала на снігу, розкинувши руки. Не відриваючи від неї погляду, він перезарядив гвинтівку, та другого пострілу, напевно, вже не знадобилося. До того ж останній патрон треба залишити на можливий крайній випадок.

— От! Так буде краще, — злісно сказав Антон, вилаявся, плюнув на сніг і швидко попрямував через поле в ліс.

19

Їй було погано, дуже боліло в боці й важко дихалося, вона весь час намагалася скинути з себе якийсь незрозумілий тягар, але в неї бракувало сили, і тягар не переставав її душити тяжко й невпинно. Слабкі просвітлення в її свідомості швидко заволікалися каламутним напливом непритомності, вона переставала відчувати себе, забувала про неміч і біль. У короткі миті просвітлення нестерпним ставав біль, крізь який ледь пробивалися невиразні прояви життя, і Зоська не могла зрозуміти, що з нею сталося.

Та якась діяльність свідомості час від часу все ж змушувала її на чергові спроби прийти до пам'яті, одна з них була майже вдалою, вона відчула, що помирає, і вся похолола від жаху. Страх смерті змусив її на новий розпачливий порух свідомості, вона раптом отямилася, та зразу ж втратила свідомість знову од нестерпного болю, що охопив її всю.

Однак, головне, мабуть, було вже зроблено, вона вже знала, що їй загрожує, і намірилася рішуче чинити опір смерті. Вона дуже боялася смерті й дуже хотіла жити. Нова підсвідома спроба прорвалася через біль і повернула їй відчуття навколишнього світу.

Вона ще не могла розплющити очей, але зрозуміла, що лежить на снігу й мерзне. На додаток до болю холод люто пронизував її поранене, знеможене тіло, вона вся дрижала, і найпершим її намаганням було спинити дрижаки. Але дрижаки ще посилилися, водночас вона відчувала свої руки, ноги й намагалася повернутися, але тільки простогнала від болю в боку. І без цього тьмяна свідомість зовсім обривалася від болю, і вона не могла пригадати, чому тут лежить. Мабуть, холоднеча і біль геть притупили свідомість, і вона, як маленька, починала пізнавати світ з того, що було до неї ближче.

Найперше це був сніг. Вона згребла несвідомо кожною рукою по жмені, задубілі пальці погано слухалися, та все ж відчула в руках холодну мокроту снігу. Така ж холодна затхла мокрота була в неї під боком, і морозно німіло її стегно, на якому вона лежала. Через біль відчувши під собою мокре, вона знову намагалася якось повернутися і розплющила очі.

Довкола було темно, із похмурого неба сипав дрібний сніжок, поруч метляла од вітру похилена над снігом стеблина. Зоська перевела погляд ближче і не впізнала власних рук — так густо їх засипало снігом. Злякавшись, що незабаром її зовсім замете в цьому полі, вона відштовхнулась водночас? обома ногами і знову втратила притомність.

Зоська не могла знати, який час цього разу пролежала непритомною, та, коли знову прийшла до пам'яті, пригадала, де лежить. І ще відчула, що особливо нестерпний біль, який знесилював тіло, йде з лівого боку. Біль не дає дихати їй, не дає різко ворухнути рукою, розпластавши на морозному снігу, він душить її непосильною тяжістю.

Але чому вона сама? Чому поранена в цьому нічному сніжному полі? Де люди? Де партизани і як вона тут опинилася Потрібно було кілька довгих хвилин і немалих зусиль пам'яті, щоб вона повільно відновила в свідомості розрізнені уривки недавнього минулого. Вона згадала Антона і відчула, що поруч його немає. Пам'ять її, схопившись за кінець цієї ниточки, повела далі, і через кілька безтямних малюнків Зоська пригадала степову грушу і купу каміння під нею, потім — останню розмову з Антоном… Вона кудись пішла… Ага, вона направилася в Княжевидці! Тут же за полем, зовсім близько від груші, було видно княжевидські дахи, і вона пішла в село, покинувши Антона… А потім… Що ж було потім?..

Потім був зрадницький постріл позаду.

Зоська не хотіла плакати, та сльози самі собою полилися струмком по її обличчю, й вона не витирала їх. Войа знову перестала що-небудь бачити в темноті й ледве трималася, боячись знепритомніти. Пересилюючи гострий біль у боку, вона вперлася правою ногою в злежаний під нею сніг і спробувала зрушити з місця. Тіло її справді трохи посунулося, але Зоська відразу ж знемогла, знову довго лежала без руху. Та все ж нарешті очуняла, з останніх сил, намацавши правим коліном ямку в снігу, посунулася ще на півметра.

Вона поповзла — повільно, з тривалими зупинками, ледве долаючи приступи слабкості, від яких паморочилося в голові. Тепер, коли згадала, як близько село, вона не хотіла померти в полі, вона поривалася до людей. Але де вони, люди? Який довгий до них шлях, і скільки ще треба сили, котрої в неї майже не лишилося.

Вона повзла довго, цілу вічність, раз у раз втрачаючи свідомість. Часом біль так люто пронизував її бік і спину, що вона знесилена завмирала на місці, довго не наважуючись ворухнути ні рукою, ні ногою. В голові щось боляче розламувалося, здавалося, що там виймали мозок, та до болю в голові вона вже звикла. Гірше було з болем у боку, що пильнував її кожної секунди і ставав нестерпним, варто було тільки необережно ворухнути лівою ногою. Це був підступний, жорстокий біль, і Зоська боялася, що він не дасть змоги доповзти до села.

Але вона мусить усе-таки доповзти. Думка про Антона дужче за все інше гнала її у Княжевидці. Вона розуміла, що може швидко померти, але ж вона повинна попередити своїх про цього зрадника. Інакше він повернеться в Липичанку, влізе в довір'я командиру і знову продасть когось у зручний для цього момент. Продати, обдурити, поглумитися — він може це зробити, бо для нього не існує моральних законів, він завжди буде такий, зважаючи на обставини. А обставини на війні — річ дуже мінлива, і, залежно від них, такий же мінливий буде Голубій.

Але чому він такий? Чи, може, такий він народився, перейнявши характер предків? Або його таким зробило життя? Але хіба ж його життя було гірше, ніж Зосьчине життя з його повсякденною працею заради шматка чорного хліба, в малоземеллі, при класовому й національному безправ'ї? Проте жили так більшість тутешніх людей, і кожен найзабитіший бідняк із богом забутого села знав, що не можна робити всупереч совісті, не можна йти проти своїх. Чому ж Голубін не зрозумів цього.

Зоська дуже потерпала від болю, душевні муки усе ж дошкуляли не менше. В неї не було ніякої впевненості, що доповзе до околиці села, що дочекається нарешті людей. Однак їй дуже потрібні зараз люди, тільки вони могли допомогти їй. Було б жахливо у ставленні до себе, матері, товаришів, які послали її з лісу, піти й не повернутися, як не повернувся із завдання їхній перший командир Кузнецов, не повернулася група Суровцева, що загадково зникла десь, ніколи не повернеться вбитий на залізниці Салєй, та й багато інших. Ні, вона мусить зібратися на силі, не піддатися смерті й повернутися в ліс. Хоча б для того, щоб розповісти, що з нею сталося і чому вона не могла зробити те, що мала зробити.

Вона пам'ятала: село було зовсім близько від груші, але не знала, скільки вона проповзла у цьому снігу. Вітер усе трусив і трусив сніговою дрібнотою, засипаючи її слід у полі, та зовсім засипле його він, мабуть, не скоро. А раптом сюди вернеться Антон? — жахнувшись, подумала Зоська. Вернеться, щоб добити її — це цілком логічно. І так дивно, що він не прикінчив її, може, подумав, що мертва? Чи поспішав утекти Зоська погано бачила одним лівим оком, та й було темно. Біль у голові не давав їй обернутись, і вона лише дослухалася, стихнувши на снігу. Проте, окрім вітряних поривів і звичного шуршання сніговію, обіч, здається, нічого не було чути. їй хотілося блювати, як після чаду, голова стала паморочитись, і вона подумала, що не доповзе, мабуть, не доповзе.

Мабуть, тут і залишиться. Та поки ще могла, вона з останніх сил посунула себе в пухкому снігу один, другий, третій раз і знерухоміла. Попереду в сніговій сутіні щось темніло, однак, втрачаючи притомність, вона не встигла роздивитися що. Потрібна була тривала стражденна пауза, поки вгамувався біль у боку, і, трохи повернувши голову, вона побачила перед собою загорожу. Парні кілки із жердинами-перекладинами ламаною лінією бігли від неї до села. Це була літня загорожа, в кінці грядки, значить, хати вже близько. Зоська зраділа своєму відкриттю, ніби передвістю її порятунку, і, зробивши велике зусилля, досягла нарешті крайніх кілків огорожі. Щоб полегшити собі просування далі, вона ухопилася за тонкий кінець нижньої жердини, і той, тихо хруснувши, зламався. Більше сили в неї не було. Збентежена невдачею, вона полежала трохи і, піднявши в руці уламок, ударила ним по жердині, що була вище. Її удар глухо відгукнувся в нічній тиші, у цей час десь віддалік почувся стривожений гавкіт собаки.

Зоська внутрішньо здригнулася — це була удача, вона підняла палку й вдарила кілька разів дужче. Сигнал її, мабуть, передався по загорожі, і, здалося, гавкіт почувся ближче. "Гавкай же, гавкай, любий собачко! — подумала Зоська. — Гавкай, може, тебе почують…"

Щасливо впевнена, що доповзла і що до неї зараз хтось вийде, вона уся зів'яла й надовго втратила свідомість.

20

Назавжди розквитавшись із Зоською, Антон відчув на душі полегкість, майже душевний спокій, наче скинув зі спини тягар, який довго не давав спокою. Тепер свідків більше не було, ніхто не міг знати про його наміри, його грішну спробу втекти од війни.