Піти й не повернутись - Сторінка 29

Він знову був чистий, сумлінний, безгрішний у ставленні до батьківщини, людей і своїх товаришів. Підігрітий злістю до Зоськи, що не охолола й зараз, він не відчував великих докорів совісті — подумаєш, убив дівку! На світі, де ішла війна, кожного дня вбивали тисячі, де кожну хвилину могли вбити його самого, це маленьке вбивство зовсім не здавалося йому злочином — убив, бо інакше не міг. Загинула через дурний свій характер, який у таких от обставинах рано чи пізно привів би її до могили. Якби не застрелив Антон, її все одно застрелили б німці, вирвавши спочатку з неї сякі-такі партизанські відомості — кому було б краще від цього?

Швидкою ходою Антон перейшов темне поле і вийшов до соснового узліску. Невисокі густі сосонки щільно стискували свій ряд, і він із немалим зусиллям проліз поміж ними, струсивши на себе білувату вночі хмарку снігу. Низько пригинаючись, він майже навпомацки став продиратися в глиб сосняка. Він думав, що далі від узліску сосняк буде рідший, проте весь цей сосняк виявився суцільною гущавиною, пробратися крізь яку навіть удень було б неймовірно важко, не кажучи вже про ніч.

Довго продираючись крізь зарості, він боляче розідрав руку, подрав кожушок на плечі і став думати вже не про те, щоб дотриматися напрямку до Німану, а хоч вилізти з цієї гущавини. Круто повернувши убік, він потрапив у ще більший сосновий сушняк, що лишився, напевно, після одної з літніх пожеж. Тут зовсім неможливо ні пройти, ні пролізти крізь колюче і тверде, як сталевий дріт, суччя. Зрозумівши, що це місце краще обійти, Антон повернув назад, потім знову почав брати ліворуч. Але куди б він не поткнувся, всюди надибував гущавину — колюче гілля і суччя, що набридливо чіплялося за кожушок, роздирало обличчя, руки, щоразу стягуючи з голови шапку. Він стомився, став мокрий від поту й снігу, що набивався в кожну щілину його одягу.

Уже втративши надію коли-небудь вибратися з цих диявольських хащ, Антон, згинаючись у три погибелі, подолав чергову ділянку дуже густого молодняка й опинився нарешті на узліску. Попереду було поле, він полегшено зітхнув: обтрусив із себе сніг, відчуваючи на розгарячілому обличчі пругкий подув вітру, який все ще розсипав у сутінках дрібний сніг. Він зарікся більше лізти в зарості, де в таку ніч і в таку погоду можна хіба що ховатися від вовків, і пішов через поле. Йому ж потрібно було якомога скоріше дістатися до Острівця чи, може, переправитися через Німан десь в іншому зручному для цього місці. Тепер це було для нього найважливішою турботою, тому що затримка з переправою загрожувала завтра новою бідою в цьому малознайомому надрічковому районі з його поліцією, засідками, патрулями по селах, хуторах, на дорогах.

У полі стояла нічна тиша, йти було легко; Антонова душа потроху вгамувалася, він майже заспокоївся. Він старався не думати ні про недавнє своє вбивство, ні про те, що йому довелося пережити із Зоською. Що було, те минуло, міркував Антон, у його становищі було важливішим потурбуватися про майбутнє. Мабуть, доведеться шукати того баламута сержанта і його друга Пашку, хоч Антон навіть не знав їхніх прізвищ і не мав уявлення, з якого вони загону. Вони, мабуть, підтвердили б його вчинок при переході залізниці, все-таки він прикрив їх вогнем і тим дав можливість утекти від поліцаїв. Правда, вони могли б розказати і про неприємний випадок із Зоською на хуторі. Може, краще не посилатися на цих людей, це хоч і ускладнить його виправдання, зате дасть йому змогу відмовитися од Зоськи: її Антон не бачив, не зустрічав, нічого про неї не знає. Пішла й пропала, мало що могло статися з партизанською розвідницею у ворожій зоні. Взагалі така позиція зовні виглядала досить переконливо і не повинна викликати підозри, треба лише поводити себе твердо й настійливо. Де був три доби? Ходив по селах, хотів роздобути взуття. Чоботи геть чисто порвалися, кілька разів говорив комвзводу, ніякої уваги. А який же з нього партизан узимку без взуття. Чому не доповів начальству, не попросився, щоб відпустили. Дідька лисого його б відпустили, хоча б і попросився.

Може, таки не застрелять.

Після непролазної гущавини сосняка йти по полю була одна насолода. Заклопотаний своїми думками, він учистив кілометрів зо три, якщо не більше, коли раптом відчув, що повернувся вітер. Спочатку дув з лівого боку, а потім став заходити ззаду. Чи, може, він сам, а не вітер змінив напрямок? Антон спинився, дослухався. У полі нічого не чути, окрім звичних поривів вітру і шурхотіння снігу. Тоді він продивився до снігових сутінків, у яких зникав рівний польовий простір, і теж не побачив там нічого певного. Та все ж він узяв трохи праворуч, здавалося, щось там височіло над краєвидом, хоча це міг бути хмарний край неба, і швидко, на його здивування, з сутінків випливла темна стіна лісу. Але тут не повинно бути ніякого лісу, схоже, що він заблудився.

Трохи спантеличений, він опинився за кілька кроків од лісу, зіперся на зняту з натрудженого плеча гвинтівку. Поглядом він спробував проникнути далі у вітряні сутінки ночі, але бачив на відстані якихось ста метрів, не більше. На цих ста метрах попереду і стільки ж позаду була помітна тільки плавна кривуляка узліску, який чомусь здався йому знайомим. Та вони ж сьогодні тут плентали із Зоською! Вона ще блювала тут, і він нічим не зміг допомогти їй, стояв і дивився на покалічену вогнем сосну на узліску. Он, здається, і погорільця, голі суччя якої чорними рогулями стирчать у потемніле поле. Дідько знає, куди його занесло!

Потрібно було повертати назад, обійти сосняк і виходити до Німану, та Антон, ще не розуміючи для чого, пішов до узліску. Біля дерев було затишніше од набридливого вітру в полі, він наблизився до сосни і прихилився до її чорного шершавого стовбура. Усе ж відчувалася втома, трохи паморочилося в голові, у вухах не припинявся тягучий вітряний шум. Трохи перепочивши, Антон чомусь перестав думати про те, як вийти до Німану і де перебратися на його лівий берег. Його думки пішли в іншому напрямку, і перед очима постала знайома кривуляка узліску, за нею — те саме поле з грушею, де, напівзаметене снігом, лежить тепер тіло Зоськи. Під ранок його, мабуть, зовсім замете снігом…

Дивно, але він уже не відчував до неї недавньої ворожості, в глибині його почуттів народилося нове ставлення до неї, схоже більше на жалість і тихий, невиразний сум. Він гірко зітхнув, подумавши, що все могло скінчитися інакше, якби… Але дуже багато різного входило до цього "якби", щоб тут про нього думати. Одне безсумнівно: війна порушила споконвічні відносини між людьми, поставила людину в умови, коли не скоритися її злій волі було зовсім неможливо. Ось і тут: хіба він хотів її вбивати? Просто він сам хотів вижити, а вижити удвох стало неможливим.

Ніч невпинно відміряла свої хвилини, йому потрібно було йти, а він усе стояв під сосною, ховаючись від холодних поривів вітру, що шерхотів по корі дрібним снігом. Чомусь не міг він повернути в інший бік і залишити цю місцину. Трохи прижмуривши очі, він усе бачив у вітряній сутіні знайому грушу з купою каміння в снігу… Це було зовсім недалеко звідси, одразу за сосняком. Коли йти швидко, дорога туди займе двадцять хвилин. Несміливо нагадавши про себе, дивне це бажання стало швидко набирати силу й охопило його цілком. Він розумів усю безглуздість цього задуму і подумки запитував: чого туди йти? Та сумнів незабаром зник, поступившись перед бажанням. Антон ще вагався, та вже знав, що довго не витримає. Для нього стало потребою ще раз побачити мертве тіло Зоськи, переконатися, що вона не мучилася довго, що довкола тихо-спокійно, його ніхто не шукає, і потім із полегкістю на душі відправитися за Німан.

Нервово здригнувшись від нетерпіння, він зрозумів, що марно чинити опір цьому бажанню й закинув за плече гвинтівку.

Далі весь шлях полем до груші був йому добре знайомий, та й смуга узліску не дала згубити напрямок, він обійшов сосняк і опинився на княжевидському полі. Тут потрібно було пройти напрямки не більше одного кілометра. Темна, без зірок ніч, здається, ще дужче потемніла, невпинно сипав сніг, колючі його крупинки боляче стьобали по нахололих руках і обличчі. Мороз, мабуть, став більший, Антон пильно угледівся в сутінь і ще здалеку пізнав розлоге суччя груші, яке безперестанку погойдував вітер. На тому ж місці під грушею громадилася знайома купа каміння. Та він тільки зиркнув на грушу, кам'яну купу і пробіг повз них у поле, де, однак, чомусь не побачив того, що хотів побачити. Дуже добре пам'ятав, як Зоська впала, розкинувши на снігу чорні руки, і лежала так, видна здалеку. Зараз приблизно на тому ж місці нічого не було видно, і він подумав: як швидко її замело снігом. Але сніг з самого вечора сипав дрібний, навіть у ямках його натрусило небагато, біля межі й купи каміння він був тільки по кісточки. Трохи стурбований, Антон пробіг далі, аніж треба, повернув назад. Дивно, подумав він, невже він так помилився у відстані. Та він пам'ятав добре, що Зоська відійшла перед його пострілом метрів за п'ятнадцять від груші, інакше в темноті він би не поцілив у неї. Так де ж вона могла бути? Широкою вісімкою Антон оббіг поле, знову зайшов від груші, ретельніше прикинув напрям пострілу. Але на тому місці, де вона упала, вбита його кулею, зараз її не було.

Відчувши недобре, він нахилився, щоб побачити на снігу сліди, і побачив невелику темну плямку, згріб її в жменю разом із снігом — безсумнівно, це була кров. Але де ж тоді сама Зоська Він упав на коліна і обома руками став мацати сніг, одразу наткнувшись пальцями на ледь помітну для ока широку борозну в снігу з ямками від колін і зрозумів, що вона поповзла. Це відкриття збентежило його. З мішаним почуттям страху і здивування він підхопився на ноги, покинувши на попередньому місці гвинтівку, і побіг по нерівній борозні — через чорнобиль, мимо напівзасипаного польового куща в напрямку невидимого звідси, але недалекого села. Коли ж усе стало зрозуміло, Антон в'яло випростався, стишив ходу, спинився й самотнім розгубленим поглядом утупився в сутінки. Він її не вбив, лише поранив, і вона поповзла в село, де в неї знайомі, зв'язкові, подружки. Йому ж з'являтися там не можна було.

Пробуючи якось осмислити новий поворот у своєму становищі, він повернувся назад, підібрав гвинтівку.