Північне сяйво - Сторінка 48

Дехто говорить, що це Йофур Рекнісон націлив його так зробити, а чи дав з'їсти трави, через яку той втратив розум. У будь-якому разі молодий ведмідь наполягав, і Йорик Бернісон не втримався. Цю справу було легко розсудити, він повинен був поранити його, а не вбити.

— Тоді б він став королем, — сказала Ліра. — Я чула щось про Йофура Рекнісона від пальмеріанознавця — професора Джордана, тому що він був на півночі і зустрічався Із ним. Він сказав… Шкода, що я не пригадую, що саме… Здається, що він хитрістю здобув свій трон, чи щось таке… Але знаєте, Йорик сказав мені, що ведмедя неможливо одурити, і довів мені це. Здається, їх обох одурили — його та другого ведмедя. Мабуть, тільки ведмеді можуть ошукати ведмедів, а люди не можуть. Окрім… Люди Трольсанда, вони одурили його, правда? Коли напоїли його та забрали обладунки?

— Коли ведмеді поводяться, як люди, мабуть, їх можна одурити, — сказала Серафіна Пеккала. — Коли ж ведмеді поводяться, як ведмеді, це неможливо. Жоден ведмідь Зазвичай не п'є спирту. Йорик Бернісон напився, щоб заглушити сором вигнання, і лише тоді люди Трольсанда змогли ошукати його.

— А, так, — кивнула Ліра. Її задовольнило таке пояснення. Вона обожнювала Йорика майже безтямно, тому зраділа з підтвердження його благородства. — Ви дуже розумна, — продовжувала вона. — Я б не здогадалась про це, якби ви мені не сказали. Гадаю, що ви навіть розумніша за пані Кольтер.

Вони продовжували летіти. Ліра жувала шматок тюленятини, який знайшла у своїй кишені.

— Серафіно Пеккала, — запитала вона через деякий час, — що таке Пил? Тому що мені здається — все це через Пил, але ніхто не може сказати мені, що це таке.

— Я не знаю, — відповіла їй Серафіна Пеккала. — Відьми ніколи не переймалися через Пил. Все, що я можу сказати, — там, де священики, там бояться Пилу. Пані Кольтер не священик, звичайно, але вона могутній агент магістрату, і це саме вона організувала Облаткове братство та переконала Церкву надати кошти Больвангару. І все через її зацікавленість Пилом. Ми не можемо зрозуміти її почуттів до нього. Але є багато речей, яких ми ніколи не розуміли. Ми бачимо татар, які роблять дірки у своїх черепах, і не можемо збагнути цього. Отже, Пил може бути дивним, і він нам цікавий, але ми не трощимо все на своєму шляху, щоб дослідити його. Залиш це Церкві.

— Церкві? — перепитала Ліра. Їй щось пригадалося, вона пам'ятала, як розмовляла з Пантелеймоном на болотах про те, що може обертати стрілку алетіометра, і вони заговорили про фотомлин на олтарі в коледжі Габріеля і про елементарні частинки, які змушували обертатися маленький флюгер. Заступник єпископа був упевнений у зв'язку між елементарними частинками та релігією.

— Може бути, — вимовила вона, киваючи. — Більшість речей у Церкві тримається в таємниці, але… Але більшість тих речей старі, а Пил не старий, наскільки я знаю. Цікаво, чи міг би лорд Ізраель сказати мені… Вона знову позіхнула.

— Краще я ляжу, — сказала вона Серафіні Пеккала, — а то я зовсім змерзну. Мені бувало холодно на землі, але такого холоду я ніколи не відчувала. Здається, я можу померти, якщо стане ще холодніше.

— Тоді ляж і закутайся в шуби.

— Так я і зроблю. Якщо й вмирати, то краще вже тут, нагорі, ніж там, унизу. Коли нас посадили під те лезо, я думала… Ми обоє… О, як це було жорстоко. Але зараз ми ляжемо. Розбудіть нас, коли ми дістанемося до місця, — промовила вона і незграбно сіла на купу шуб, відчуваючи біль від нестерпного морозу, а потім вляглася якнайближче до сплячого Роджера.

Так продовжували свою подорож чотири мандрівники, сплячи у вкритій льодом повітряній кулі, яка мчала до скель та льодовиків, до вогняних шахт та льодових фортець Свольбарда.

Серафіна Пеккала погукала аеронавта, і він умить прокинувся, трохи роздратований від холоду, але одразу ж зрозумів з руху корзини, що щось негаразд. Вона страшенно розгойдувалася на вітрі, який немилосердно бив по аеростату, і відьми, які тримали мотузку, ледве втримували її. Якби вони впустили мотузку, то куля понеслася б у напрямку Нової Зембли, як він зрозумів, поглянувши на компас, зі швидкістю приблизно сто миль за годину.

— Де ми? — почула його крик Ліра. Вона ще не прокинулась остаточно через дивний рух та через холод, який скував усе її тіло.

Вона не чула, що відповіла відьма, але крізь натягнутий каптур, у світлі анібаричного ліхтаря бачила Лі Скоресбі, який, тримаючись за рейку, потяг мотузку, що вела до аеростата. Потім він знову з силою потягнув і глянув у тривожну темряву, а після того обмотав мотузку довкола рейки на кільці.

— Я випущу трохи газу, — крикнув він Серафіні Пеккала. — Треба знизитися. Ми надто високо.

Відьма гукнула щось у відповідь, але Ліра знову не розібрала її слів. Роджер також прокинувся — рипіння корзини було таким сильним, що розбудило б будь-кого, навіть того, хто не прокинувся від розгойдування. Деймон Роджера та Пантелеймон вчепилися один в одного, ставши мармозетками, а Ліра намагалася лежати не рухаючись і не тремтіти від страху.

— Чорт забирай, все гаразд, — сказав Роджер, налаштований веселіше за неї. — Коли ми приземлимося, можна, буде запалити вогнище та зігрітися. У мене в кишені є сірники. Я поцупив їх на кухні в Больвангарі.

Куля, безсумнівно, спускалася, тому що за секунду їх вже огорнула густа холодна хмара. Її жмуття пролітало крізь корзину, і все навкруги ставало нечітким. Ліра ніколи в житті не бачила такого густого туману. Невдовзі почувся ще один крик Серафіни Пеккала — і аеронавт відв'язав мотузку від рейки. Вона повисла в нього в руках, і навіть крізь скрип, виття та удари вітру об кулю Ліра почула могутній удар десь там нагорі.

Лі Скоресбі побачив її широко розкриті очі.

— Це газовий клапан, — закричав він. — Він працює на пружині й утримує газ всередині. Коли я відтягую його, трохи газу виходить, і ми починаємо знижуватися.

— Ми майже…

Вона не встигла закінчити, тому що сталося щось моторошне. Створіння, вдвічі менше за людину, з м'язистими крилами та гачкуватими пазурами, підкрадалося до Лі Скоресбі з-за краю корзини. В нього була пласка голова, банькаті очі та широкий жаб'ячий рот, до того ж від нього страшенно смерділо. В Ліри не було часу закричати, тому що Йорик Бернісон умить підвівся і скинув істоту вниз. Вона вивалилася з корзини та зникла з пронизливим криком.

— Скельна примара, — коротко пояснив Йорик.

Наступної миті з'явилася Серафіна Пеккала і, присівши на край корзини, поспіхом заговорила:

— Нас атакують скельні примари. Ми опустимо кулю на землю, а потім нам доведеться захищатися. Вони…

Але Ліра не чула решти сказаного нею, тому що почувся такий звук, ніби щось величезне розірвалося, і все почало хитатися в різні боки. Потім страшний удар відкинув трьох людей у бік, де лежали обладунки Йорика Бернісона. Йорик простягнув свою могутню лапу, щоб утримати їх всередині, тому що корзина немилосердно розгойдувалася. Серафіна Пеккала зникла. Навколо стояв страшенний шум: крізь усі звуки було чути пронизливі крики скельних примар. Ліра бачила, як вони проносилися повз них, і відчувала їх огидний сморід.

Потім був ще один удар — такий раптовий, що вони всі знову впали на підлогу, і корзина почала спускатися з неймовірною швидкістю, весь час обертаючись. Відчуття було таке, ніби їх відірвало від кулі, і вони, нічим не стримувані, падають вниз. Знову кілька ударів — корзину швидко кидало з боку в бік, ніби вони летять, вдаряючись об скелі.

Останнє, що бачила Ліра, — як Лі Скоресбі стріляв зі свого пістоля з довгим стволом прямо в обличчя скельної примари; потім вона міцно заплющила очі і з відчуттям неймовірного жаху притиснулася до Йорика Бернісона. Виття, ґвалт, ляскання та свист вітру, скрип корзини, схожий на жалісні звуки замученої тварини, — все це наповнювало повітря надзвичайним грюкотом.

Останній поштовх був найсильнішим, і дівчинка відчула, що вилетіла з корзини. Вона втратила будь-яку підтримку, і її легені трохи не розірвалися, коли вона приземлилася, її декілька разів перекинуло так, що вона не могла сказати, де верх, де низ. Її обличчя, майже повністю закрите каптуром, вкрилося порошком, сухим, холодним та повним кристалів…

Це був сніг — вона приземлилася в замет. Ліра була така розбита, що ледве могла думати. Вона трохи полежала, а потім виплюнула сніг, який набився їй у рот, і почала потроху видихати, прочищаючи дихальні шляхи.

Здавалося, що вона нічого не поранила, але їй було зовсім нічим дихати. Вона обережно спробувала поворушити руками, ногами та підвести голову. Вона майже нічого не бачила, тому що в її каптурі все ще було повно снігу. З неймовірним зусиллям, ніби її руки важили тонну кожна, вона витрусила його та виглянула. Дівчинка опинилася в світі сірих кольорів — блідо-сірих, темно-сірих та чорних, у якому навколо пливли туманні хмари, ніби привиди.

Єдине, що вона чула, були віддалені вигуки скельних примар, високо над нею, та удари хвиль об камені десь неподалік.

— Йорику! — покликала Ліра. Її голос був слабкий і тремтів, тому вона спробувала ще раз, але ніхто не озивався. — Роджере! — крикнула вона з таким самим результатом.

Мабуть, вона була сама в цілому світі, але, звичайно, такого не могло бути, і Пантелеймон виліз мишею з її куртки, щоб скласти компанію.

— Я перевіряв алетіометр, — сказав він, — з ним усе гаразд. Нічого не зламалося.

— Ми загубилися, Пане! — сказала вона. — Ти бачив тих скельних примар? І як пан Скоресбі стріляв у них? Не дай Боже, якщо вони спустяться сюди…

— Краще нам спробувати знайти корзину, — сказав він, — мабуть…

— Краще нам не кричати, — додала вона. — Я тільки-но кликала кого-небудь, але краще цього не робити через примар. Шкода, що я не знаю, де ми.

— Мабуть, нам би це не сподобалося, якби ми взнали, — зауважив Пантелеймон. — Може, ми біля підніжжя якоїсь скелі і шляху нагору немає, а коли туман розійдеться, скельні примари на її верхівках побачать нас.

Дівчинка відпочила ще кілька хвилин і спробувала намацати, де вона знаходиться. З'ясувалося, що вона приземлилася між двома вкритими кригою скелями. Все навкруги було закутане в холодний туман. З одного боку, ярдів за п'ятдесят, було чути, як хвилі б'ються об каміння, а зверху все ще долинали крики скельних примар, хоч вже набагато тихіші.