Плаха - Сторінка 60

Бостон розплющив очі, усміхаючись, обійняв Кенджеша, і дивовижна ніжність до хлопчика з особливою силою огорнула його. Радісно було усвідомлювати, що Кенджеш, його плоть і кров, росте здоровий і рухливий, що в свої неповні два роки в;н бистрий на розум, гнобить батьків, що і обличчям, і характером він схожий на нього, тільки очі, сяючі й вологі, як чорні смородинки, материнські. Гарний хлопчина, і, дивлячись на нього, Бостон пишався, що в нього такий чудовий син.

— Що, синочку? Мені вставати? Ану, потягни мене за руку! Потягни, потягни, отак! Ото, який дужий! А тепер обніми мене за шию.

Гулюмкан тим часом вже закип'ятила улюблений чай чоловіка — густий калмицький, зі смаженим борошном, молоком і сіллю, і тому, що не тільки отари, а навіть собаки і ті були далеко в горах, Уркунчиєви могли дозволити собі хоч раз на рік випити чай тихо й спокійно. Мало хто розуміє, як рідко випадає такий відпочинок чабанській сім'ї. Адже худоба вимагає уваги безперервно, цілий рік і цілу добу, а коли в стаді мало не тисяча голів, а з приплодом і всі півтори, то про такий вільний від турбот ранок чабанська сім'я може тільки мріяти. Вони сиділи, насолоджуючись спокоєм перед тим, як розпочати збиратися — адже їхали на ціле літо. Машину чекали опівдні, і до цього часу все хатнє добро треба скласти.

— Ой, аж не віриться,— все примовляла Гулюмкан,— як добре, яка благодать, яка тиша! Не знаю, як тобі, а мені їхати не хочеться. Давай нікуди не поїдемо. Кенджешику, скажи батькові, що не треба нікуди їхати.

Кенджешик щось лепетав, сідав то до батька, то до матері, а Бостон добродушно погоджувався з дружиною:

— А що? Чому б нам і не прожити тут ціле літо?

— Сказав таке,— сміялася Гулюмкан,— та ти через день так припустиш за своєю отарою, що за тобою і на Донкулюку не поспієш!

— Справді, не поспієш навіть на Донкулюку! — підтакував задоволений Бостон і погладжував жорсткі вуса. Це означало, що він щасливий!

Так чаювали вони за низьким круглим столом, дорослі сиділи на підлозі, а малюк бігав довкола. Батьки хотіли його нагодувати, але малюк надто розпустувався того ранку, бігав, сміявся, ніяк не посадиш його їсти. Двері розчинили,— коли двері зачинені, душно,— і Кенджеш раз у раз вибігав з дому, гасав по двору, спостерігав за маленькими швидкими пухнастими курчатами, що шастали біля квочки. То була курка їхнього сусіда, нічника Кудурмата. Сам він уже на літуванні, а дружина його Асилгуль збиралася вирушити разом з Уркунчиєвими машиною. Вона вже забігала до них, сказала, що зібрала речі, лишилося тільки посадити курку з курчатами в корзину, але це вона встигне зробити, коли прийде машина. А поки що вона збирається попрати й висушити білизну.

Так минав той ранок. Сонце вже добряче припікало. Всі займалися своїми справами. Бостон з дружиною ув'язували клунки, складали посуд. Асилгуль прала — чути було, як вона час від часу випліскувала з дверей мильну воду. А маленького Кенджеша полишили на самого себе, і він то вибігав з дому, то знову забігав у дім і все крутився біля курчат.

Турботлива квочка тим часом повела курчат далі від дому попорпатися за рогом у землі. Малюк подався за курчатами, і непомітно вони опинилися за глухою стіною сарая. Тут, серед лопухів і кінського щавлю, було по-літньому спокійно й тихо. Курчата попискували, греблися в смітті, а Кенджеш, тихо сміючись, розмовляв з курчатами, все намагаючись їх погладити. Кенджеша квочка не боялася, та коли поблизу, нечутно ступаючи, з'явився великий сірий собака, курка занепокоїлася, незадоволено закудкудакала й вирішила повести курчат далі Кенджеша ж великий сірий собака з дивовижними синіми очима нітрохи не злякав. Він лагідно дивився на малюка, дружелюбно помахуючи хвостом. То була Акбара. Вовчиця давно вже вешталася коло зимовища.

Вовчиця відважилася так близько підійти до людського житла тому, що, починаючи з минулої ночі, на обійсті було порожньо, не чутно ні людських, ні собачих голосів. Ваблена незгасаючою материнською тугою, невмираючою надією, вона з осторогою обійшла всі кошари, всі стійла, ніде не виявила своїх утрачених вовченят і підійшла аж до самісінького людського житла.

І от Акбара стояла перед малюком. Незрозуміло, як їй відкрилося, що це дитя таке ж, як будь-яке з її вовченят, тільки людське, і коли воно потяглося до її голови, щоб погладити доброго собаку, серце Акбари, що знемагало від горя, затріпотіло. Вона підійшла до нього, лизнула йому щічку. Малюк зрадів, тихо засміявся, обійняв вовчицю за шию. І тоді Акбара зовсім розімліла, лягла біля його ніг, почала гратися з ним — їй хотілося, щоб він поссав її соски, але він замість того сів на неї верхи. Потім зіскочив і покликав за собою. "Жюр! Жюр!" 1 — кричав він, заливаючись щасливим сміхом, однак Акбара не зважувалась іти далі, вона знала, що там люди. Не рухаючись з місця, вовчиця сумно поглядала синіми очима на хлопчика, і він знову підійшов до неї і гладив її по голові, а Акбара вилизувала

1 Жюр — ходімо.

дитя, і йому це дуже подобалося. Вовчиця виливала на нього накопичену в ній ніжність, вдихала в себе його дитячий запах. Як відрадно було б, думала вона, якби це людське дитинча жило в її лігвищі під навісом скелі. Обережно, щоб не поранити шийку, вовчиця схопила малюка за комір курточки і різким ривком перекинула на загривок — так вовки тягнуть із стада ягнят.

Хлопчик зойкнув пронизливо, коротко, як поранений заєць. Сусідка Асилгуль, що йшла до сарая розвішувати білизну, поспішила на крик Кенджеша, виглянула за ріг, кинула білизну на землю й помчала до дверей Бостона.

— Вовк! Вовк дитину поцупив! Швидше, швидше! Бостон, не тямлячи себе, зірвав зі стіни рушницю і кинувся з дому, слідом за ним Гулюмкан.

— Туди! Туди! Он Кенджеш! Он вовчиця його несе! — кричала сусідка, охоплена жахом, вона хапалась за голову.

Та Бостон уже й сам побачив вовчицю — вона бігла підтюпцем, несучи на загривку малюка, що несамовито репетував.

— Стій! Стій, Акбаро! Стій, кажу! — загорлав Бостон і побіг навздогін за вовчицею.

Акбара припустила, а Бостон мчав слідом за нею з рушницею та кричав не своїм голосом:

— Залиш, Акбаро! Залиш мого сина! Ніколи більше я не зачеплю твого роду! Залиш, кинь дитину! Акбаро! Послухай мене, Акбаро!

Він мовби забув, що для вовчиці його слова анічогісінько не означають. Лемент, гонитва лише налякали її, і вона побігла ще швидше.

А Бостон, не замовкаючи ні на хвилину, переслідував Акбару.

— Акбаро! Залиш мого сина, Акбаро! — просив він. Трохи відставши, розпачливо зойкаючи і голосячи,

бігли Гулюмкан і Асилгуль.

— Стріляй! Стріляй швидше! — кричала Гулюмкан, забувши, що Бостон не може стріляти, поки вовчиця несе на собі малюка.

Крики, погоня лише розтривожили Акбару, розпалили вовчий інстинкт, і вона вирішила не випускати своєї здобичі. Мертвою хваткою тримаючи малюка за комір, вовчиця затято бігла вперед, тікала все далі в гори і, навіть коли позаду прогримів постріл і куля просвистіла в неї над головою, не кинула своєї ноші. А малюк усе плакав, кликав батька, кликав матір. Бостон знову вистрілив у повітря, не знаючи, чим ще настрахати вовчицю, проте й цей постріл

не злякав її. Акбара і далі тікала в бік кам'яних завалів, а вже там їй нічого не варто було заплутати сліди і зникнути з очей. Бостон впав у відчай: як порятувати дитину? Що робити? За що така страшна кара звалилася на них? За які гріхи?

— Кинь хлопчика, Акбаро! Кинь, прошу тебе, залиш нам нашого сина! — задихаючись і харкочучи, як загнаний кінь, благав він на бігу викрадачку.

Третій раз вистрілив Бостон у повітря, і знову куля про-свистіла над головою звіра. Кам'яні завали все наближалися. В обоймі тепер було лише два патрони. Розуміючи, що ще хвилина — і він упустить останній шанс, Бостон зважився вистрілити по вовчиці. З розгону впав на коліна й став цілитися: він мітив по ногах, тільки по ногах. Та йому ніяк не вдавалося прицілитись — груди ходили ходором, руки тремтіли, переслали слухатися. І все-таки він спробував зібратися в силі і, дивлячись у тремтючий проріз прицілу, як скаче, мовби пливе по бурхливих хвилях, вовчиця, прицілився і спустив курок. Мимо. Куля, збивши пил поряд із ціллю, пройшла низом. Бостон перезарядив рушницю, дослав у патронник останній патрон, знову прицілився і навіть не почув власного пострілу, а тільки побачив, як вовчиця підскочила і впала на бік.

Скинувши гвинтівку на плече, Бостон мов уві сні побіг до Акбари. Йому здавалося, що він біжить так повільно й довго, наче пливе в якомусь порожньому просторі...

І от нарешті, похолонувши, ніби надворі була холоднеча, він підбіг до вовчиці. І зігнувся в три погибелі, захитався, корчачись у німому крику. Акбара була ще жива, а поряд з нею лежав бездиханний, з простреленими грудьми малюк.

А світ, що втратив звуки, мовчав. Він щез, його не стало, на його місці тільки вируючий вогненний морок.

Не вірячи своїм очам, Бостон схилився над тілом сина, залитим яскраво-червоною кров'ю, повільно підняв його з землі і, притискаючи до грудей, подався назад, дивуючись чомусь із синіх очей вовчиці, що здихала. Потім повернувся і, онімівши від горя, пішов назустріч жінкам, що бігли до нього.

Йому здалося, що дружина його росте в нього на очах, і от уже йому назустріч крокує гігантська жінка з величезним деформованим обличчям, простягаючи до нього величезні деформовані руки.

Він брів як сліпий, притискаючи до грудей убитого ним самим малюка. За ним, лементуючи й голосячи, брела Гулюмкан; плачучи, її підтримувала під руку сусідка.

Бостон, приголомшений горем, нічого цього не чув. Та раптом оглушливо, мов гуркіт водоспаду, на нього впали звуки реального світу, і він зрозумів, що сталося, і, піднявши очі до неба, страшно закричав:

— За що, за що ти мене покарав?

Дома він поклав тіло малюка в його ліжечко, вже приготовлене до вантаження на машину, і тут Гулюмкан припала до узголів'я і завила так, як вила ночами Акбара... Поруч з нею опустилася на підлогу Асилгуль...

Бостон вийшов з дому, прихопивши з собою рушницю. Одну обойму вставив у магазин, другу сунув у кишеню, ніби збирався в бій. Потім кинув сідло на спину Донкулюка, одним махом скочив на коня і поїхав з дому, не сказавши нічого ні дружині, ні сусідці Асилгуль...

А від'їхавши трохи далі від зимовища, дав волю Донкулюку, і золотавий дончак помчав його тією ж дорогою, по якій наприкінці зими він скакав до Таманського зимовища.

Той, кого він хотів застати і кого неодмінно знайшов би навіть під землею, був на місці.

В садибі Базарбая Нойгутова того дня теж вантажили машину — відправляли домашнє добро на літні випаси.