Плетільниця солом’яних стільців - Сторінка 2

- Гі де Мопассан -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Я сказав:

— Вона заповіла віддати вам свої заощадження — дві тисячі триста франків. Але оскільки моє повідомлення було вам, очевидно, дуже неприємним, то, може, краще віддати ці гроші бідним?

Подружжя глянуло на мене, задубівши з несподіванки.

Я вийняв з кишені мізерні гроші — з усіх країв і всіх номіналів, золото впереміш з мідяками, — й спитав:

— Як ви вирішите?

Перша заговорила пані Шуке:

— Ну, коли це остання воля цієї жінки, то, мені здається, нам важко відмовитись.

Чоловік трохи зніяковіло підтримав:

— Ми могли б за ці гроші купити щось нашим дітям.

Я сухо сказав.

— Воля ваша.

Він відповів:

— То давайте, як вона вам це доручила; ми знайдемо спосіб пустити їх на якесь добре діло.

Я віддав гроші, попрощався й вийшов.

Другого дня Шуке прийшов до мене й гостро сказав:

— Адже вона… ця жінка лишила тут ще й свого возика. Що ви з ним зробите?

— Нічого. Беріть його, коли хочете.

— Гаразд, це мені підходить: я зроблю з нього курінь на своєму городі.

Він збирався йти. Я покликав його:

— Вона лишила ще стару шкапу й двох собак. Може, ви візьмете їх?

Він спинився, вражений.

— Та що ви! Тільки цього ще бракувало! Що мені з ними робити? Розпорядіться ними на свій розсуд.

Він засміявся, далі подав мені руку, і я її потиснув. Що ви хочете? Не можна лікареві з аптекарем в одній окрузі ворогувати.

Я лишив собак у себе… Священик, у якого був великий двір, узяв коняку. З воза Шуке зробив собі курінь, а за гроші купив п’ять облігацій залізниці.

Оце єдине глибоке кохання, що я зустрів за все життя.

Лікар замовк.

Тоді маркіза зі слізьми на очах зітхнула:

— То правда, тільки жінки вміють кохати!