По багряному сліду - Сторінка 12

Але це нам нічого не допомогло. Тепер у нас зовсім мало надії.

— То, виходить, ми теж помремо? — дитя перестало плакати і підвело зрошене слізьми личко.

— Схоже на те.

— Чому ж ти і досі цього не сказав? — радісно усміхнулась вона. — Ти мене так налякав. А тепер я знаю, — коли ми помремо, то будемо з мамою знову.

— Так, будеш, люба.

— І ти також. Я їй розповім, який ти був страшенно добрий. Побачиш, вона зустріне нас біля небесних воріт з великим глечиком води і повною мискою гречаних млинців, гарячих і підсмажених з обох боків, як ми з Бобом любили. Коли ж це буде?

— Не знаю… Мабуть, скоро.

Його очі були приковані до північної частини горизонту. Там на синьому небосхилі з'явилося три маленьких цятки. Вони наближалися так швидко, що, здавалось, виростали на очах з кожною хвилиною. Ось вони вже перетворилися в трьох великих рудих птахів, які покружляли над головами мандрівників, а потім примостилися над ними на скелях. То були канюки, хижі птахи Заходу, чий приліт віщує смерть.

— Півники й курочки! — радісно закричала дівчинка, вказуючи на зловісних птахів і ляскаючи в долоні, щоб їх сполохати.

— Скажи, то бог зробив цей край?

— Авжеж, дитино, — відповів чоловік, спантеличений цим несподіваним запитанням.

— Він зробив країну там в Іллінойсі, він зробив Міссурі, — продовжувала дівчина. — А цю землю, мабуть, хтось інший зробив. Вона зовсім не така. Забули про воду й дерева.

— Як ти гадаєш, чи не помолитися нам? — спитав чоловік невпевнено.

— Але ж іще не ніч, — заперечила вона.

— Це байдуже. Хоч це й не зовсім за правилами, але бог на те не зважатиме, будь певна. Прокажи ті молитви, що говорила кожної ночі в фургоні, там, у преріях.

— А чому ти сам не прокажеш? — здивовано поглянуло на нього дівча.

— Я забув їх, бо не молився ні разу ще відтоді, як був заввишки пів цієї рушниці. Та, думаю, це ніколи не пізно. Ти говори, а я за тобою.

— Тобі треба стати навколішки, і я стану, — промовила вона, розстеляючи для нього шаль. — Треба скласти руки ось так. Від цього тобі стане добре.

Це було дивне видовище, варте кращих глядачів, ніж канюки. На вузькій шалі стояли навколішки двоє мандрівників: маленька дитина і загрубілий необачний шукач щастя. Його худе вугласте обличчя і кругле личко дівчинки були запрокинуті догори. Дивлячись в безхмарне небо, вони з щирою просьбою молилися страшному божеству, з яким вони стояли віч-на-віч. А два голоси — один тонкий і ясний, другий густий і хрипкий — злилися в благанні милосердя і прощення. Молитва скінчилась, і вони знову посідали в тіні валуна. Дитя заснуло, пригорнувшись до широких грудей свого захисника. Він якийсь час охороняв її сон, поки й самого не зморило. Три дні і три ночі не дозволяв собі ні задрімати, ні відпочити. Поволі його повіки спадали на втомлені очі, сива борода закрила золоті кучері його супутниці. Обоє заснули глибоким сном без сновидінь. Якби мандрівник не заснув ще з півгодини, він побачив би незвичайне видовище. Вдалині, край солоної рівнини, піднявся невеликий клубок пилу. Спочатку він ледве проступав крізь млу на обрії, а потім усе більше ріс угору і вшир, поки не перетворився на виразну густу хмару. Вона все збільшувалась, аж поки не стало ясно, що це була курява, яку підняли живі істоти. В родючих місцях можна було б подумати, що то наближається одне з тих великих стад бізонів, які пасуться в преріях. Але ж це було неможливо тут, у сухій пустелі. Коли вихор пилу підкотився ближче до самотньої скелі, де відпочивали обоє знедолених, крізь пелену куряви почали виділятися вкриті парусиною навіси фургонів і фігури озброєних людей. Куряву піднімав великий караван, що йшов на захід. Але що то за караван! Коли його голова досягла підніжжя гір, хвіст маячив ще на обрії. Через безкраю пустелю сунула розпорошена валка возів і людей — кінних та піших. Юрби жінок ішли, хитаючись під ношею, діти пленталися поруч возів або визирали з-під білих тентів. Це, очевидно, була не звичайна група іммігрантів, а скоріше якесь кочове плем'я, під тиском обставин змушене шукати нових земель. Серед ясної тиші було чути гомін багатьох людських голосів, скрип коліс та іржання коней. Але весь цей гамір не міг збудити двох стомлених мандрівників, що спали вгорі на скелі.

На чолі колони їхало десятків зо два поважніших вершників із суворими обличчями, одягнутих в домотканий темний одяг і озброєних рушницями. Під'їхавши до самої скелі, вони спинились і почали тримати раду.

— Джерела праворуч, браття, сказав один, чисто виголений, з жорсткою рисою рота і з сивиною на голові.

— Праворуч від Сієрра-Бланки, отже, ми досягнемо Ріо-Гранде, — відгукнувся інший.

— За воду не турбуйтеся, — вигукнув третій. — Той, хто міг добути її з скелі, не покине тепер свого народу.

— Амінь! Амінь! — відгукнулися всі.

Вони готові були знову рушити в дорогу, коли один з наймолодших і найбільш бистрооких скрикнув і вказав рукою на зубчасту скелю над ними. Там, на самій вершині; майорів яскраворожевий клапоть матерії, добре помітний на сірому фоні скелі. Побачивши його, всі спинили коней і скинули рушниці. Тим часом нові вершники під'їхали галопом на допомогу авангардові. Слово "червоношкірі" було у кожного на вустах.

— Тут не може бути індійців, — сказав літній чоловік, який мав вигляд ватажка. — Ми проминули Поні, а інші племена можна зустріти тільки за великими горами.

— Піти мені поглянути, брате Стенгерсон? — спитав один із групи.

— І я! І я! — обізвалося ще кілька голосів.

— Лишіть коней внизу, а ми почекаємо тут, — звелів ватажок.

В одну мить молоді хлопці скочили з сідла, прив'язали коней і почали підніматися вгору по схилу до того, що збудило їх цікавість. Вони наближалися швидко й безшумно, з упевненістю і вправністю досвідчених розвідників. Знизу було видно, як вони перестрибували з каменя на камінь, поки їх постаті не вималювалися на фоні неба. Вів їх юнак, який першим подав сигнал тривоги. Раптом ті, що йшли позаду, помітили, як він підняв руки догори, ніби приголомшений якимось дивом. Наблизившись, вони так само були вражені тим, що побачили.

На маленькому плоскогір'ї, яке увінчувало голий сухий горб, лежав великий самотній-валун, а під ним простягся високий чоловік з довгою бородою і гострими рисами обличчя. Спокійне обличчя і розмірене дихання свідчили, що він міцно спав. Біля чоловіка примостилася дитина, обнявши білими рученятами його жилаву засмаглу шию; золотоволоса голівка спочивала на його грудях, покритих оксамитовою курткою. Рожеві губки дівчинки були розкриті, з-під них виднілася правильна лінія сніжнобілих зубів, на личку вигравала лагідна посмішка. Пухкі ніжки в білих шкарпетках, взуті в елегантні черевички з блискучими пряжками, і довгі зморщені ноги чоловіка були дивним контрастом. Край скелі над цією незвичайною парою урочисто сиділи три канюки. Побачивши новоприбулих, вони видали хрипкі зойки розчарування і неохоче відлетіли геть.

Крик цих бридких птахів розбудив бідолах, і вони збентежено озирались. Чоловік, хитаючись, звівся на ноги і поглянув униз, на рівнину, ще недавно таку безлюдну, а тепер повну людей і худоби. Він не вірив своїм очам.

— Це, мабуть, і є те, що звуть маренням, — пробурмотів він.

Дівчинка стояла поруч, тримаючись за полу його піджака, і не говорила нічого, а тільки озирала все навколо здивованими і допитливими очима.

Рятівники скоро переконали обох нещасних, що це не видіння. Один із них схопив маленьку дівчинку і підняв її на плече, а два інших підтримували її худого товариша і допомагали йому йти до возів.

— Мене звуть Джон Фер'є, — пояснив мандрівник. — Я і ця мала — все, що лишилося від двадцяти одного чоловіка. Решта вимерли від спраги й голоду на півдні.

— То ваша дитина? — спитав хтось.

— Я думаю, тепер вона моя, — вигукнув він задирливо. — Вона моя, бо я врятував її. Ніхто не забере її від мене. Від цього дня вона Люсі Фер'є. Однак хто ви такі? — продовжував він, позираючи з цікавістю на своїх дужих засмаглих рятівників. — Здається, вас тут сила-силенна.

— Близько десяти тисяч, — відповів один юнак. — Ми переслідувані божі діти — обранці ангела Мерони.

— Ніколи не чув про такого, — сказав мандрівник. — А він вас набрав чимало.

— Не смійся з того, що священне, — сказав інший суворо. — Ми ті, хто вірить у святе писання, накреслене єгипетськими літерами на пластинках кутого золота, що були вручені святому Джозефу Сміту в Пальмірі. Ми прийшли з Нову, із штату Іллінойс, де заснували наш храм. Шукаємо захисту від насильників та безбожників, хоч би в самому серці пустелі.

Назва Нову, очевидно, щось нагадала Джонові Фер'є.

— Розумію, — сказав він. — Ви мормони.

— Ми мормони, — відповіли вони в один голос.

— А куди ви йдете?

— Не знаємо. Рука бога веде нас в особі нашого пророка. Ти мусиш стати перед ним. Він скаже, що робити з вами.

Тим часом вони спустилися з гори. Внизу їх оточила, юрба пілігримів — блідих і скромних на вигляд жінок, здорових, веселих дітей і заклопотаних чоловіків. Вигуки здивування та співчуття зустріли малу дитину і виснаженого старого чоловіка. Та їх ескорт не спинився, а просувався вперед у супроводі великого натовпу мормонів, аж поки вони не дійшли до фургона, що відрізнявся від інших великим розміром і пишною зовнішністю. Шестеро коней були запряжені в нього, тоді як в інших — по двоє і щонайбільше — четверо. Крім візника, там сидів чоловік, на вигляд не старший тридцяти років, його велика голова і владний вираз обличчя ясно говорили, що це ватажок. Він читав книжку в коричньовій оправі, а коли юрба наблизилась, відклав її і уважно вислухав розповідь про пригоду. Потім повернувся до прибулих.

— Ми можемо взяти вас до себе, — сказав він урочисто, — тільки в тому разі, коли ви приймете нашу віру. Тримати вовків у себе в кошарі ми не можемо. Краще хай ваші кості біліють у цій пустелі, ніж допустити, щоб ви стали у нас тією плямою гнилі, від якої з часом зіпсується весь овоч. Пристаєш до нас на цих умовах?

— Я гадаю, що пристану до вас на будь-яких умовах, — відповів Фер'є з таким запалом, що суворі старійшини не могли стриматися від посмішки. Тільки їхній ватажок лишився таким же суворим і поважним.

— Візьми його, брате Стенгерсон, — промовив він, — дай йому їсти й пити, і дитині також.