Поезії (збірка) - Сторінка 2
- Рудакі -
Нелегко це збагнуть:
Велику він лишив позаду путь.
Безцінну душу батькові віддав,
А тіло згасле матері несуть.
Що ангельське — до ангелів пішло,
Те ожило, що люди смертним звуть.
Це не полова, що вітрець розніс,
Це не вода, що холоди скують.
Не гребінець, що в кучерях зломивсь,
I не зерно, що в полі приорють.
Він щирим злотом серед праху був,
Він бачив двох світів ячмінну суть.
Такі, як він, скидають прах у прах,
А душу й розум небу віддають.
Свій дух очистивши, незнаний нам,
Туди підносять, де святі живуть.
Він чистий був на дні діжі з вином
I сплив наверх, минувши каламуть.
О друже, уяви, що реєць, курд,
Румієць, мервець разом вийшли в путь.
Додому різно вернуться вони:
Атлас бо й дерга вкупі не живуть.
Мовчи ж! Бо ангел в аркушах буття
Й твоє ім'я вже встиг перечеркнуть.
Мати вина
Спочатку треба вбити молодицю,
Тоді дитину вкинуть у темницю.
Коли не вб'єм, не стопчемо ногами,
Як ми дитину візьмемо у мами?
Хто ж немовля од нені одлучає,
Коли воно ще пазухи шукає?
Бо молоком до осені дитина
Сім місяців живитися повинна.
А після того по закону й праву
Дитя — в тюрму, а матір — на розправу.
Дитя, потрапивши в кубло тюремне,
Сім днів лежатиме безживне, темне.
Та час настане — і воно прочнеться,
Застогне з туги, затремтить, заб'ється!
То підіймається, то опадає,
Мов порятунку од біди шукає.
Як ллється злото на вогонь кипляче,
Воно хоч і кипить, а так не плаче.
Я б порівняв його з верблюдом п'яним,
Що гнівно піниться й стає шайтаном.
Ту піну добре підбирати треба,
Щоб сяяло вино ясніш од неба.
Коли ж нарешті кидатись покине,
Хай за надійним засувом спочине.
Відстоявшись у затишку, помалу
Приймає колір яхонту й коралу,
То бадахшанським виблисне рубіном,
То сердоліком йеменським промінним.
А як нахилишся, війне в обличчя
Троянда, мускус, амбра таємнича.
Тепер у жбан його, і хай у жбані
Воно очікує на дні весняні.
Тоді вночі його відкрить годиться —
I бризне сонця золота криниця!
I ти промовиш, глянувши на нього:
— Це самоцвіт в руці Муси святого!
Несміливого робить він хоробрим,
Рум'яним — жовтого, а злого — добрим.
Хто келих вип'є, забуває зразу
Найтяжче горе, кривду і образу.
Пхне за Танжер журбу десятилітню,
А з Рея радість викличе новітню.
З таким вином, що вже не перше літо
Стоїть у схованці, живи відкрито.
Поміж трояндами, серед жасмину
Опоряди бенкет на всю країну.
Розсип розкоші райські розмаїті,
Яких не бачено ніде на світі.
Хай будуть в холодку м'які сидіння,
Хай квітнуть килими, блищать одіння.
I щоб музики сил не шкодували,
Щоб чанг, і флейта, і барбат лунали.
Дай місце Балламі навпроти трону,
Дай гідне місце Пірові й Харону.
Найвище ж місце і найбільшу шану
Обійме гордий владар Хорасану.
Без ліку турків стане біля тебе,
Осяйніших од місяця у небі,
Заквітчаних зеленими вінками,
З рум'яними, як це вино, щоками.
Між ними — чашник, красень з рівним станом,
Народжений туркенею й хаканом *.
З обличчям пері, ніжний, чорноокий,
У буйних кучерях, ставний, високий.
Наблизивсь — і вино у кубки ллється,
I владар світу радісно сміється.
Із кубка п'є вологу пожадану
I згадує владику Сеїстану.
З ним п'ють вельможі й кажуть, як годиться:
— Хто з нами п'є, хай серцем звеселиться!
Вітаємо Абу-Джафар-Ахмада!
Його земля іранська славить рада.
Він сонцем справедливості нам сяє,
Народ свій гріє, землю оживляє!
З часів Адама не було такого,
Як і не буде більше після нього!
Він — тінь Творця, що впала над Іраном,
I власть його освячена Кораном.
Що люди? Прах, вода, вогонь і вітер.
А він — як сонце, він — Сасана витвір!
Він тьму прогнав із рідної країни —
I райським садом розцвіли руїни.
Хваліть його, хто словом володіє!
Хвалу читайте, хто читати вміє!
А хто у мудрість хоче заглибuться,
Нехай до нього йде, у нього вчиться!
Давно вже ясно стало для громади,
Що він — Сократ, що він — Платон Еллади.
Коли ж зайнятись хочеш ти законом,
Для тебе стане він новим Суфйоном.
З його речей не пропусти нічого,
Немов Лукмана слухаєш самого.
Ученому він мудрості добавить,
А мудрого на шлях науки справить.
Як хочеш бачить ангела ясного,
Воротаря небес, поглянь на нього.
Лише поглянь, як сяє він промінно,-
I ці слова ти ствердиш неодмінно.
Він чистотою зваблює своєю,
Він благородний тілом і душею.
Хто йтиме стежкою його — не збочить,
Тому й Сатурн зловмисний не наврочить.
Ти думаєш, поглянувши на нього,
Що Соломона бачиш ти самого.
Він їздить добрим огирем гарячим,
Якого й Сам уславлений не бачив.
Побачили б його на полі бою,
Коли у панцирі, із булавою,
Слонам важким, розпаленим до сказу,
Він страх уміє навівать одразу!
А що, якби він стрів Ісфандіара?
Настигла б злого неминуча кара.
Але зате в спокійну, мирну пору
Він схожий на Сійям, незрушну гору.
Запеклий ворог, що на нього встане
Драконом лютим,— наче віск, розтане.
Самого Марса зміг би він збороти,
Якби той зваживсь виступить навпроти.
Коли за келих повний він береться,
Весняна злива щедро так не ллється.
Весняна злива — то вода, та й годі,
А він купає всіх в шовках і злоті.
Од злив, що з рук його могутніх ллються,
Казки потопу жартами здаються.
Такий він щедрий, що в усій країні
Хвала йому — в ціні, скарби — безцінні.
Поет-бідняк од владаря приносить
Добра усякого і злота досить.
Він мудреців запрошує на раду,
Але й співців не держить він позаду.
I справедливістю собі по праву
Здобув між мусульман одвічну славу.
Чи худосилий звернеться, чи сильний,
До кожного він добрий і прихильний.
Він добрістю всю землю обіймає,
Всіх пам'ятає, зайвого немає.
Утомному спочинок він дарує,
А хворого покоїть і лікує.
Прощати всіх — цим правилом предивним
Скрутив себе, мов путом нерозривним...
Вину дарує, каяття приймає,
Не знає гніву, тільки ласку знає.
Сліпучим сонцем сяє він довкола!
Він — хорт швидкий, а ворог — сарна квола!
Великий Амр живе в ньому сьогодні,
I дух його, і вчинки — благородні.
Ім'я Рустама слава вічна вкрила,
Тій славі він дає сьогодні крила.
О Рудакі, спіши гостей прославить!
Прослав його, тобі він ласку явить!
І хоч ти сил усіх докласти схочеш,
I терпугом свій ум як слід відточиш,
I будуть в тебе ангелів дружини,
I бистрі соколи, й химерні джини,
Боюся, що й тоді ти сам признаєш,
Що надто мало ти уміння маєш.
Оце думки мої, що на дозвіллі
В слова я вклав, хороші й зрозумілі.
Якби я мав легкий язик Джаріра,
Я б тільки прославляв свого еміра,
Що славиться один у всьому світі,
Що всім дарує блага розмаїті.
Але боюся здатись недолугим,
Хоч буду в слові я Сабханом другим.
Що, склавши похвалу свою, без страху
В хвилину слушну виголосив шаху.
Не можна без кінця хвалить нікого.
Така хвала звучить лише для нього.
Тож і не дивно, що, таке величчя
Узрівши, Рудакі схилив обличчя.
Якби мені Омарову готовність!
Якби Аднана славного промовність!
Сказав би я уголос, а не нишком,
Що Бог цю землю дав йому підніжком.
Якби не був слабим, не був я кволим,
Якби владика наш мені дозволив,
Я сам би в образі гінця швидкого
Із піснею в устах прибув до нього.
Хай не вразить його моя одмова,
Нехай пробачить він, цінитель слова,
Що раб його, обтяжений літами,
Сам не спромігся стати біля брами.
Нехай же сила славного зростає,
А ворогів його — підупадає!
Нехай чолом сягає аж під зорі,
А вороги — хай топляться у морі!
Хай красним сонцем сяє в кожну хату,
Нехай стоїть міцніш од Арарату!
----------------
* Заложник з числа тюркських кочовиків.
Скарга на старість
Всі зуби стерлися мої, всі випали — о ні,
Не зуби — полум'я живе, світильники ясні!
Суцільне срібло дороге, корали і перлини,
Блискучі зорі світові, легкі дощу краплини!
Хоч би один одним зоставсь! Немає анігич!
Що ж це за лихо? Звідкіля? Чи не Сатурна бич?
Ні, це не старості тягар і не Сатурн ворожий.
Звідкіль це лихо — я скажу: такий був допуст божий.
Вирує світ, як джерело, що безнастанно б'є,
Він обертається весь час, такий він був і є.
Що вчора ліками було, сьогодні труїть тіло,
I знову ліками стає, що вчора нас труїло.
I старіється новина в коловороті літ,
I оновляється старе, і оновляє світ.
Де красувалися сади, стає пустиня гола,
I де нічого не було, цвітуть сади довкола.
Звідкіль же ти, моя любов, довідатись могла б,
Як у минулі роки жив, розкошував твій раб?
Красою кучерів своїх ти звабила старого,
Але не знаєш ти, які вони були у нього!
Минулася весна його, що на виду цвіла,
Минулася весна його — і кучерів смола!
Тоді приймали скрізь його, дивуючись на вроду,
Але тепер у жоден дім йому немає ходу.
Він диво в погляді красунь тоді читати міг —
I дивувався завжди сам на дивну вроду їх.
Тоді так радісно було на серденьку у нього!
Тоді він тішився життям і не боявсь нічого!
Він міг усе собі купить, шукаючи забав!
Туркеням з пишними грудьми він срібло дарував!
З рабинь гарненьких не одна з ним зустрічі бажала
I серед ночі крадькома до нього поспішала.
Бо вдень зустрітися із ним не важилась вона,
Бо був страшний володар їй, була й тюрма страшна.
Не знав ціни я ні красі, ні пінному напою,
Щонайдорожча річ була мені дешевиною.
Носив я в серці дивний скарб — мої дзвінкі слова,
I був тоді для мене вірш — як стяг і булава.
Щодня радів я і не знав, яке буває горе,
I поле втіх моїх було, як всесвіт, неозоре.
Як часто віршем запальним і голосом співця
Я перетворював на шовк і кам'яні серця!
Мій погляд вабили тоді красуні чорноброві,
А слухом стежив я за тим, хто знається на слові.
Не мав ні жінки, ні дітей, ні дому, ні сім'ї.
Я вільно жив, і без турбот минали дні мої.
Тепер на сивого співця ти дивишся, красуне.
Якби ти бачила тоді його обличчя юне!
Якби ти бачити могла його у кращі дні,
Коли потоком весняним текли його пісні!
Минулася пора його, минулась дружба щира,
Минув той час, коли він був найпершим у еміра!
Ти знайдеш вірші Рудакі на шахському столі,
Бо в ті часи любили їх всі владарі землі.
Минув той час, як віддавав йому весь світ пошану!
Минув той час, коли він був поетом Хорасану!
До всіх великих, що були у нашому краю,
Бувало, сміло входжу в дім, у них і їм, і п'ю.
Звідкіль би хто не діставав багатство в нагороду,
А я завдячував усе Самановому роду.
Дав сорок тисяч золотих мені мій володар,
П'ять тисяч і емір Мокон мені прислав у дар.
Ще вісім тисяч притекло від шахового дому,
I весело мені жилось тоді в добрі такому.
Шах справедливо зміркував високу ціну слів,
I двір його мені додав, що сам він повелів.
Змінився світ, і я змінивсь — такий талан людини.
Дай палицю! Прийшла пора для палиці й торбини!
Короткі вірші
Глянь навкруги розумним оком,
Не так, як досі ти дивився.
Світ — море: тож будуй свій човен
Із добрих діл, щоб не розбився.
* * *
Для квітів розуму ти — осінь,
Для серця — теплий вітерець.
Ти у коханні — тільки вісник,
Зате в красі — сам Бог-творець.
* * *
Як жаль, що діти нерозумні
У мудрих родяться батьків
I що ніхто знання й освіти
Успадкувати не зумів!
* * *
Доки ти скупих коритимеш
Їх нагарбаним добром?
Сам не гарбай — і дізнаешся,
Скільки щедрості кругом!
* * *
Цей світ для тебе — дорога обнова,
Ти для похвал йому не знайдеш слова.
Цей світ — змія.
Велику він лишив позаду путь.
Безцінну душу батькові віддав,
А тіло згасле матері несуть.
Що ангельське — до ангелів пішло,
Те ожило, що люди смертним звуть.
Це не полова, що вітрець розніс,
Це не вода, що холоди скують.
Не гребінець, що в кучерях зломивсь,
I не зерно, що в полі приорють.
Він щирим злотом серед праху був,
Він бачив двох світів ячмінну суть.
Такі, як він, скидають прах у прах,
А душу й розум небу віддають.
Свій дух очистивши, незнаний нам,
Туди підносять, де святі живуть.
Він чистий був на дні діжі з вином
I сплив наверх, минувши каламуть.
О друже, уяви, що реєць, курд,
Румієць, мервець разом вийшли в путь.
Додому різно вернуться вони:
Атлас бо й дерга вкупі не живуть.
Мовчи ж! Бо ангел в аркушах буття
Й твоє ім'я вже встиг перечеркнуть.
Мати вина
Спочатку треба вбити молодицю,
Тоді дитину вкинуть у темницю.
Коли не вб'єм, не стопчемо ногами,
Як ми дитину візьмемо у мами?
Хто ж немовля од нені одлучає,
Коли воно ще пазухи шукає?
Бо молоком до осені дитина
Сім місяців живитися повинна.
А після того по закону й праву
Дитя — в тюрму, а матір — на розправу.
Дитя, потрапивши в кубло тюремне,
Сім днів лежатиме безживне, темне.
Та час настане — і воно прочнеться,
Застогне з туги, затремтить, заб'ється!
То підіймається, то опадає,
Мов порятунку од біди шукає.
Як ллється злото на вогонь кипляче,
Воно хоч і кипить, а так не плаче.
Я б порівняв його з верблюдом п'яним,
Що гнівно піниться й стає шайтаном.
Ту піну добре підбирати треба,
Щоб сяяло вино ясніш од неба.
Коли ж нарешті кидатись покине,
Хай за надійним засувом спочине.
Відстоявшись у затишку, помалу
Приймає колір яхонту й коралу,
То бадахшанським виблисне рубіном,
То сердоліком йеменським промінним.
А як нахилишся, війне в обличчя
Троянда, мускус, амбра таємнича.
Тепер у жбан його, і хай у жбані
Воно очікує на дні весняні.
Тоді вночі його відкрить годиться —
I бризне сонця золота криниця!
I ти промовиш, глянувши на нього:
— Це самоцвіт в руці Муси святого!
Несміливого робить він хоробрим,
Рум'яним — жовтого, а злого — добрим.
Хто келих вип'є, забуває зразу
Найтяжче горе, кривду і образу.
Пхне за Танжер журбу десятилітню,
А з Рея радість викличе новітню.
З таким вином, що вже не перше літо
Стоїть у схованці, живи відкрито.
Поміж трояндами, серед жасмину
Опоряди бенкет на всю країну.
Розсип розкоші райські розмаїті,
Яких не бачено ніде на світі.
Хай будуть в холодку м'які сидіння,
Хай квітнуть килими, блищать одіння.
I щоб музики сил не шкодували,
Щоб чанг, і флейта, і барбат лунали.
Дай місце Балламі навпроти трону,
Дай гідне місце Пірові й Харону.
Найвище ж місце і найбільшу шану
Обійме гордий владар Хорасану.
Без ліку турків стане біля тебе,
Осяйніших од місяця у небі,
Заквітчаних зеленими вінками,
З рум'яними, як це вино, щоками.
Між ними — чашник, красень з рівним станом,
Народжений туркенею й хаканом *.
З обличчям пері, ніжний, чорноокий,
У буйних кучерях, ставний, високий.
Наблизивсь — і вино у кубки ллється,
I владар світу радісно сміється.
Із кубка п'є вологу пожадану
I згадує владику Сеїстану.
З ним п'ють вельможі й кажуть, як годиться:
— Хто з нами п'є, хай серцем звеселиться!
Вітаємо Абу-Джафар-Ахмада!
Його земля іранська славить рада.
Він сонцем справедливості нам сяє,
Народ свій гріє, землю оживляє!
З часів Адама не було такого,
Як і не буде більше після нього!
Він — тінь Творця, що впала над Іраном,
I власть його освячена Кораном.
Що люди? Прах, вода, вогонь і вітер.
А він — як сонце, він — Сасана витвір!
Він тьму прогнав із рідної країни —
I райським садом розцвіли руїни.
Хваліть його, хто словом володіє!
Хвалу читайте, хто читати вміє!
А хто у мудрість хоче заглибuться,
Нехай до нього йде, у нього вчиться!
Давно вже ясно стало для громади,
Що він — Сократ, що він — Платон Еллади.
Коли ж зайнятись хочеш ти законом,
Для тебе стане він новим Суфйоном.
З його речей не пропусти нічого,
Немов Лукмана слухаєш самого.
Ученому він мудрості добавить,
А мудрого на шлях науки справить.
Як хочеш бачить ангела ясного,
Воротаря небес, поглянь на нього.
Лише поглянь, як сяє він промінно,-
I ці слова ти ствердиш неодмінно.
Він чистотою зваблює своєю,
Він благородний тілом і душею.
Хто йтиме стежкою його — не збочить,
Тому й Сатурн зловмисний не наврочить.
Ти думаєш, поглянувши на нього,
Що Соломона бачиш ти самого.
Він їздить добрим огирем гарячим,
Якого й Сам уславлений не бачив.
Побачили б його на полі бою,
Коли у панцирі, із булавою,
Слонам важким, розпаленим до сказу,
Він страх уміє навівать одразу!
А що, якби він стрів Ісфандіара?
Настигла б злого неминуча кара.
Але зате в спокійну, мирну пору
Він схожий на Сійям, незрушну гору.
Запеклий ворог, що на нього встане
Драконом лютим,— наче віск, розтане.
Самого Марса зміг би він збороти,
Якби той зваживсь виступить навпроти.
Коли за келих повний він береться,
Весняна злива щедро так не ллється.
Весняна злива — то вода, та й годі,
А він купає всіх в шовках і злоті.
Од злив, що з рук його могутніх ллються,
Казки потопу жартами здаються.
Такий він щедрий, що в усій країні
Хвала йому — в ціні, скарби — безцінні.
Поет-бідняк од владаря приносить
Добра усякого і злота досить.
Він мудреців запрошує на раду,
Але й співців не держить він позаду.
I справедливістю собі по праву
Здобув між мусульман одвічну славу.
Чи худосилий звернеться, чи сильний,
До кожного він добрий і прихильний.
Він добрістю всю землю обіймає,
Всіх пам'ятає, зайвого немає.
Утомному спочинок він дарує,
А хворого покоїть і лікує.
Прощати всіх — цим правилом предивним
Скрутив себе, мов путом нерозривним...
Вину дарує, каяття приймає,
Не знає гніву, тільки ласку знає.
Сліпучим сонцем сяє він довкола!
Він — хорт швидкий, а ворог — сарна квола!
Великий Амр живе в ньому сьогодні,
I дух його, і вчинки — благородні.
Ім'я Рустама слава вічна вкрила,
Тій славі він дає сьогодні крила.
О Рудакі, спіши гостей прославить!
Прослав його, тобі він ласку явить!
І хоч ти сил усіх докласти схочеш,
I терпугом свій ум як слід відточиш,
I будуть в тебе ангелів дружини,
I бистрі соколи, й химерні джини,
Боюся, що й тоді ти сам признаєш,
Що надто мало ти уміння маєш.
Оце думки мої, що на дозвіллі
В слова я вклав, хороші й зрозумілі.
Якби я мав легкий язик Джаріра,
Я б тільки прославляв свого еміра,
Що славиться один у всьому світі,
Що всім дарує блага розмаїті.
Але боюся здатись недолугим,
Хоч буду в слові я Сабханом другим.
Що, склавши похвалу свою, без страху
В хвилину слушну виголосив шаху.
Не можна без кінця хвалить нікого.
Така хвала звучить лише для нього.
Тож і не дивно, що, таке величчя
Узрівши, Рудакі схилив обличчя.
Якби мені Омарову готовність!
Якби Аднана славного промовність!
Сказав би я уголос, а не нишком,
Що Бог цю землю дав йому підніжком.
Якби не був слабим, не був я кволим,
Якби владика наш мені дозволив,
Я сам би в образі гінця швидкого
Із піснею в устах прибув до нього.
Хай не вразить його моя одмова,
Нехай пробачить він, цінитель слова,
Що раб його, обтяжений літами,
Сам не спромігся стати біля брами.
Нехай же сила славного зростає,
А ворогів його — підупадає!
Нехай чолом сягає аж під зорі,
А вороги — хай топляться у морі!
Хай красним сонцем сяє в кожну хату,
Нехай стоїть міцніш од Арарату!
----------------
* Заложник з числа тюркських кочовиків.
Скарга на старість
Всі зуби стерлися мої, всі випали — о ні,
Не зуби — полум'я живе, світильники ясні!
Суцільне срібло дороге, корали і перлини,
Блискучі зорі світові, легкі дощу краплини!
Хоч би один одним зоставсь! Немає анігич!
Що ж це за лихо? Звідкіля? Чи не Сатурна бич?
Ні, це не старості тягар і не Сатурн ворожий.
Звідкіль це лихо — я скажу: такий був допуст божий.
Вирує світ, як джерело, що безнастанно б'є,
Він обертається весь час, такий він був і є.
Що вчора ліками було, сьогодні труїть тіло,
I знову ліками стає, що вчора нас труїло.
I старіється новина в коловороті літ,
I оновляється старе, і оновляє світ.
Де красувалися сади, стає пустиня гола,
I де нічого не було, цвітуть сади довкола.
Звідкіль же ти, моя любов, довідатись могла б,
Як у минулі роки жив, розкошував твій раб?
Красою кучерів своїх ти звабила старого,
Але не знаєш ти, які вони були у нього!
Минулася весна його, що на виду цвіла,
Минулася весна його — і кучерів смола!
Тоді приймали скрізь його, дивуючись на вроду,
Але тепер у жоден дім йому немає ходу.
Він диво в погляді красунь тоді читати міг —
I дивувався завжди сам на дивну вроду їх.
Тоді так радісно було на серденьку у нього!
Тоді він тішився життям і не боявсь нічого!
Він міг усе собі купить, шукаючи забав!
Туркеням з пишними грудьми він срібло дарував!
З рабинь гарненьких не одна з ним зустрічі бажала
I серед ночі крадькома до нього поспішала.
Бо вдень зустрітися із ним не важилась вона,
Бо був страшний володар їй, була й тюрма страшна.
Не знав ціни я ні красі, ні пінному напою,
Щонайдорожча річ була мені дешевиною.
Носив я в серці дивний скарб — мої дзвінкі слова,
I був тоді для мене вірш — як стяг і булава.
Щодня радів я і не знав, яке буває горе,
I поле втіх моїх було, як всесвіт, неозоре.
Як часто віршем запальним і голосом співця
Я перетворював на шовк і кам'яні серця!
Мій погляд вабили тоді красуні чорноброві,
А слухом стежив я за тим, хто знається на слові.
Не мав ні жінки, ні дітей, ні дому, ні сім'ї.
Я вільно жив, і без турбот минали дні мої.
Тепер на сивого співця ти дивишся, красуне.
Якби ти бачила тоді його обличчя юне!
Якби ти бачити могла його у кращі дні,
Коли потоком весняним текли його пісні!
Минулася пора його, минулась дружба щира,
Минув той час, коли він був найпершим у еміра!
Ти знайдеш вірші Рудакі на шахському столі,
Бо в ті часи любили їх всі владарі землі.
Минув той час, як віддавав йому весь світ пошану!
Минув той час, коли він був поетом Хорасану!
До всіх великих, що були у нашому краю,
Бувало, сміло входжу в дім, у них і їм, і п'ю.
Звідкіль би хто не діставав багатство в нагороду,
А я завдячував усе Самановому роду.
Дав сорок тисяч золотих мені мій володар,
П'ять тисяч і емір Мокон мені прислав у дар.
Ще вісім тисяч притекло від шахового дому,
I весело мені жилось тоді в добрі такому.
Шах справедливо зміркував високу ціну слів,
I двір його мені додав, що сам він повелів.
Змінився світ, і я змінивсь — такий талан людини.
Дай палицю! Прийшла пора для палиці й торбини!
Короткі вірші
Глянь навкруги розумним оком,
Не так, як досі ти дивився.
Світ — море: тож будуй свій човен
Із добрих діл, щоб не розбився.
* * *
Для квітів розуму ти — осінь,
Для серця — теплий вітерець.
Ти у коханні — тільки вісник,
Зате в красі — сам Бог-творець.
* * *
Як жаль, що діти нерозумні
У мудрих родяться батьків
I що ніхто знання й освіти
Успадкувати не зумів!
* * *
Доки ти скупих коритимеш
Їх нагарбаним добром?
Сам не гарбай — і дізнаешся,
Скільки щедрості кругом!
* * *
Цей світ для тебе — дорога обнова,
Ти для похвал йому не знайдеш слова.
Цей світ — змія.