Поезії (збірка) - Сторінка 3

- Рудакі -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

За ним ти уганяєш?
Так знай: змія вбиває змієлова.

* * *

Та доки ж, доки ти мене стріватимеш?
Холодну крицю доки ти куватимеш?

Пшонинку-серце жорнами кохання
Безжалісно на пил перетиратимеш?

Ти можеш тіло без душі зустріти,
Коли спіткання з Рудакі шукатимеш!

* * *

Із келихом і чангом завітай,
Вина мені іскристого налий!

Такого, щоб, одбившись у ньому,
Рубіном став і камінь шляховий.

* * *

Найбільша радість на земному крузі —
Це знов побачити обличчя друзів.

Немае гіршого уболівання,
Як із прекрасним другом розставання.

* * *

Щоб розгадалась кожна таємниця,
Очима серця треба подивиться.

Звичайне поглядом окинь звичайним,
А в тайне зазирай і оком тайним.

* * *

Барвистий всесвіту халат так забруднився, хлопче,
Що нині прачка у воді його полоще й топче.

Злиняли барви, закрутивсь він і сюди й туди,-
I я очікую тепер, що ж вирине з води.

* * *

О, як тут весело колись текло моє життя!
Я й перед владарем землі не нахиляв чола.

Усе таке, як і було,— і місто, й дім, і я,-
Чому ж ті радощі тепер журба перемогла?

* * *

Бджола, що повертає з медобрання,
Нагадує моє оповідання.

Почувши пахощі, одна бджола
Квітучий лотос на ріці знайшла.

Не знала, що в ньому вода ховалась,
Пірнула в неї — та й бджолою звалась.

* * *

Карайся від неї, серце,
У кігтях орла-погонця!

Я згасну без тебе, мила,
Як іскра гасне без сонця!

* * *

Такий віддавна світ, такий він був,
Такий він є, такі його дороги:

Дає корону, трон і булаву,
У шахіншахові веде чертоги,

А потім, безпорадного, тебе
Турляє в борозну, волам під ноги.

Бейти

* * *

До тебе прагне вся краса земна,
Як до провалля прагне бистрина.

* * *

Годі жаліти, що мовить посмів я!
Годі радіти, що змовчать зумів я!

* * *

Як попрямує на левиний рик,
На кладовище прийде мандрівник.

* * *

Не одяг — саван випряв для себе шовкопряд,
Бо шовк душі своєї він тратив на халат.

* * *

Хто мудрих слухає, у того мир на думці.
Війною й чварами втішаються безумці.

* * *

Покрила воду риза кришталева.
Як зачаровані, стоять дерева.

* * *

Знання — це скарб, йому й ціни не зложиш.
Визбируй же його, де тільки можеш!

* * *

"Що доброго сказав той гість хазяїнові дому?"
"Якщо собі не хочеш зла, то не роби нікому!"

* * *

Хвали весняну хмару, що сльози проливає
I що своїм риданням цю землю звеселяє!

* * *

Одна душа, єдине тіло, але знанню немає дна.
Скажи, о дивний, ти людина — чи океанська глибина?

* * *

За недотепу ситий голодного вважає,
Бо на чуже страждання в нас відгуку немає.

* * *

Без діла не дармуй, життя свого не гай,
Живи роботою, за неї вболівай!

* * *

На кожне слово з поспіхом глупця
Мені в долоні плещеш без кінця.

* * *

Коли мовчу-німую, тоді мені здається,
Що дика повитиця круг тіла в мене в'ється.

* * *

У час розлуки я горю на вогнищі твоїм.
Навіщо ж деревом тобі опалювати дім?

* * *

Щоденно музикою тішиться твій слух,
Тяжкого стогону не чуючи навкруг.

* * *

Цей світ — як вітер, він усе забуде.
Неси вино! Хай буде те, що буде!

* * *

Дай один цілунок, тільки хай він тягнеться години.
Нащо борг такий, кохана, розбивати на частини?

Рубаї

* * *

Цьому хисткому світу не радій:
Він тільки дурить, хитрий лицедій.
Добро його — за казочку вважай,
А зло його — витримувать умій.

* * *

Ти звеліла — і покинув я мечеті для церков.
Ради тебе у невірстві я всі ступені пройшов.
Після тисячі поклонів, що поклав на твій поріг,
Як далеко від Кааби опинився я, любов!

* * *

Як над гадюкою не клопочись,
А вкусить і тебе вона колись.
Хто підлий — теж гадючої удачі.
Зустрінешся із підлим — одвернись.

* * *

Ім'я твоє славне схоже з прапором ранку вогненним,
А чаша, з якої п'єш ти, — з молодиком одноденним,
Швидкий і рішучий крок твій — із кроком Долі самої,
З Фортуною — ті дарунки, що ти роздаєш нужденним.

* * *

Ніхто не прийде до мене, хіба нужда зажене.
Одна пропасниця тільки не забуває мене.
А спрага уста опалить — одна надія напитись
Із річки, що ненароком з очей у мене лине.

* * *

Мандрівче! В саду земному плодів не шукай!
Цей рай із двома дверима — вербовий, нікчемний рай.
Не смій і хвильку прогаять, бо твій садівник — за тобою.
Побувши прахом у світі, тепер, як дим, одлітай!

* * *

З кохання до тебе — така в мене щемінь!
Терпець мій урвався, в думках моїх темінь.
Це горе — не горе, тяжка Каф-гора,
А серце у тебе — не серце, а кремінь.

* * *

Гнівну красуню шукали ми скрізь по країні,
Світ обійшли, знемагали в журбі й нетерпінні,
Руки набили собі і намуляли ноги:
Руки — об голову, ноги — йдучи по камінні.

* * *

Бачив я пітьму кучерів прекрасних
З полум'ям троянд — світочів незгасних.
В кожнім завитку — тисяча сердець,
В кожному кільці — тисяча нещасних.

* * *

Ти ще жорстокістю душі собі не вдовольнила,
На муки глянувши мої,— жалю не появила.
I все ж дорожча ти мені од серця і душі,
Хоч гірш од ворога мене ненавидиш ти, мила.

* * *

Чотири речі нам потрібні, щоб невеселих збуться дум:
Здорове тіло, добра вдача, ім'я хороше, світлий ум.
Кого Всевишній обдарує цими дарами чотирма,
Той завжди радуватись має і проганять од себе сум.

* * *

Вже й караван Шахіда нас минає.
А скільки ж то пішло за ним, хто знає?
Очима лічиш — одного не стало,
А розум каже: "Багатьох немає".

* * *

На нас полює сила необорна.
Ми — наче миші, смерть — пантера чорна.
Надходить час — і одживає цвіт,
I смерть бере його й кладе під жорна.

* * *

Ти на Юсуфа схожа! Мене в'ялить любов.
Як з пальців єгиптянок, струмить із серця кров.
Цілунком оп'янивши, навіщо хочеш знов,
Щоб од гіркої муки я місця не знайшов?

* * *

Ти в червоної троянди барву й запах однімаєш —
I напахчуєш волосся, і рум'янцями палаєш.
Рожевіє та водичка, де ти личко умиваєш,
Пахне мускусом садочок, де ти коси розплітаєш.

* * *

— Прийшла.— Хто? —Дорогa.-Коли? —Як день зайнявся.
— Чого ж боялася? —Щоб батько не дізнався.
— Я цілував її.— В лице? — О ні, в уста.
— В уста? — Ні, в сердолік.— I що ж? — Він цукром здався.

* * *

Кому рядно своє недоля в оселі смутку розстилає?
Нам.
Кому вогню, що тліє в серці, і море сліз не заливає?
Нам.
Насильник з'явиться — кому він ярмо на шию надіває?
Нам.
Кому, кому на білім світі ніколи просвітку немає?
Нам.

* * *

Коли убитого мене побачиш ти, любов,
Уста розтулені мої і вид, що захолов,
Сядь в узголів'ячку моїм, засмійся і промов:
"Як жаль, що вбила я тебе, що ти не встанеш знов!"

* * *

Себе в руках весь час тримати — от справжнє благородство.
Глухих, сліпих не ображати — от справжнє благородство.
Не благородство — наступити на груди бідному, що впав,
Ні, руку впалому подати — от справжне благородство!

* * *

Фортуна мудрому готує тільки втрати.
Не спи, не жалуй сил і доробляйся плати.
Сам їж і іншим дай! Легка душа у того,
Хто їсть і роздає все, що зумів зібрати.

* * *

Ні, я чорню свій волос не для того,
Щоб удавати з себе молодого
I знов грішити! Це — печалі знак,
Це траур старості — і більш нічого.

* * *

Журба мене гнітила, згинаючи, мов лука,
Та брала гору радість, що це від тебе мука.
Щоночі сам до себе я промовляв: "О Боже!
Яка ж то буде зустріч, коли така розлука!"

* * *

Ей, Рудакі, од кайданів печалі звільнись!
Завжди веселий, вперед безтурботно дивись!
Думаєш, тільки тобі одному так погано?
В цілому світі не краще! Живи й не журись!

* * *

Без личка твого і всесяйного сонця не треба!
Не видно тебе — хай і місяць не дивиться з неба!
Нехай біля тебе й мене, грубіяна, не буде!
Хай згасне той день, що його перебув я без тебе!

* * *

Малим задовольняйсь, душею не криви,
Будь вільний, нахилять не квапся голови.
В добрі — забудь себе і не вдавайся в тугу,
В нужді — про себе дбай і весело живи!

* * *

Знов, насміявшись із людських надій,
Десь покотився перстень-чародій.
Минув наш вечір, закінчилась казка —
I знову порожньо в руці моїй.

* * *

Ім'я твоє почувши, всім серцем я радію,
Твоїм живу я щастям, тобою молодію.
А як почую звістку, й та звістка не від тебе,-
Тоді втрачаю раптом і радість, і надію.

* * *

Чи бачив світ коли твою подобу —
Таку зажерливість гидотну й злобу?
Абулькасим від сорому за тебе
В день воскресіння не зведеться з гробу!

* * *

Скинь, лежебоко, лінощів кирею!
Нас Бог для праці витворив із глею.
Твоє життя — твій скарб, тож не барися
Його примножить працею своєю!

* * *

Ти убивав, щоб менш було запеклих ворогів,
Ти роздавав, щоб менш було нещасних бідняків.
У цих і м'ясо, й марципан — все дорога їда,
А той і ячного коржа ще досхочу не їв.

* * *

Знов на грядках замайоріли квіти,
Прийшла пора для парості й для віти.
Минулася пора вогню жаркого —
Тепер тюльпанам тільки пломеніти.

* * *

Вік твій — кінь. Як загнуздаєш, стане птахом під тобою.
Вік твій — м'яч. Як добре вдариш, будеш тішитися грою.
Хоч яка ти незрівнянна, музикантова рука,
Але завжди тій, що пише, будь покірною рабою!

* * *

Красуні місяцевиді, вино кипуче, рум'яне.
Впаде у колодязь ангел, коли мимохідь погляне!
Куди ж я свій погляд кину? Щоб тільки друга побачить,
Він замість трави нарцисом із праху мого постане!

* * *

Я на широкий шлях до тебе іще не встиг ступить ногою,
Іще я серця не потішив твоєю дивною красою,
А голос неба, голос долі уже почувсь над головою:
"Налий вина собі у келих, розлуки глек — перед тобою!"