Поезії (збірка)

Джон Кітс
Вірші

Перекладач: Василь Мисик

Присвята Лі Гантові

Краса і слава залишили світ.
Під нашим поглядом у ранню пору
Не в'ється фіміам вінками вгору,
Туди, де радісно сміється схід.
Ніжноголосі німфи серед віт
Своїми грищами не тішать зору
I не кладуть на гроб, що криє Флору,
Колосся з кошиків і майський цвіт.

Та є незгірші радощі й у нас,
I славити наш вік я не покину,
Що в дні, як вівтар у гаю погас,
Мені надію дав: хоч на годину
Цим подарунком бідним, без прикрас,
Потішити таку, як ти, людину.

До Надії

Коли сиджу біля свого вогню,
Поринувши в думки тяжкі, гнітючі,
I не про видива чудові сню,
А про пустелі, про каміння й кручі,—
Надіє, усміхнись душі моїй
I крилами чоло мені обвій!

Коли блукаю ввечері в гаю,
Де гасне в листі місячне проміння,
I враз у душу злякану мою
Загляне Розпач, як страшне видіння,
Ти сяйвом місяця мене стрічай
I з серця геть жени німий Одчай.

Коли Зневіра дух беззбройний мій
Для Розпачу, свого хмурного сина,
Що хмарою звисає, на забій
Безжально віддає,— о ти, єдина,
Засяй і шлях перепини йому,
Збори його, як сонце боре тьму!

Коли почую, що в біді тяжкій
Змагаються мої найближчі друзі,
Надіє світлоока, розпач мій
Геть прожени, не дай змарніти в тузі,
Пошли згори живущий промінь свій
I крилами чоло мені обвій!

Як нехіть милої чи суд батьків
Приборкають моє палке кохання,
Дай вірити, що я не марно влив
В сонетний лад мої нічні зітхання!
Надіє, прожени мій сум-одчай
I крилами згори мені засяй!

Хай серця не страшить будучина,
Хай честь вітчизни не темнять незгоди
I хай, незламна в замірах, вона
Хранить Свободу, а не тінь Свободи!
Свята Надіє, дух підтримай мій
I сяйвом крил чоло мені обвій!

Не допусти побачити мені,
Як спадщина героя-патріота —
Свобода, пишна й в сірому вбранні,
Чоло похилить під вагою злота,—
А дай побачити, як сяйвом крил
Ти посріблиш високий небосхил!

Мов зірка, що взолочує ясну
Верхівку хмари й срібне сяйво сіє
В півзапнуту небесну глибину,
Так ти осяй мене, свята Надіє!
Глянь з висоти у дух померклий мій
I крилами чоло мені обвій!

До мого брата Джорджа

Багато днів мене журба томила,
Мій мозок мерк, і темрява немила
Гнітила дух, і думалось мені,
Що марно я в блакитній глибині,
У сполохах, аж сліпнучи з одчаю,
Мелодії небесної шукаю;
Що, лігши навзнак у м'яку траву,
Даремно в мріях до зірок пливу;
Що вже не вчую пісні Аполлона,
Хоч небо квітне і зоря червона
Два промені прослала в висоту,
Нагадуючи ліру золоту;
Що я в бджоли, яка летить на рожу,
Сільського ладу перейнять не зможу;
Що скісний погляд із-під темних вій
Не зможе наспів окрилити мій
I не запалить у моєму серці
Слів про кохання та про давні герці.

Та часом той, що все про славу снить,
Скидає сум, і йде в поля, в блакить,
I, вітру вільному відкривши груди,
Саму поезію вбачає всюди.
Недаром кажуть, любий Джордже мій
(Так Вільнодумцю й Спенсер-чародій
Не раз мовляв), що в ті чудесні хвилі
В очах поета грають коні білі
I рицарі в одежі святковій,
Жартуючи, розпочинають бій.
А блисне сполох, він одразу знає:
То величезну браму відчиняє
Осяяний небесний вартовий,
Дмучи в ріжок, що на землі чутний
Лише поетові. Ось у ворота
Пливе квапливо казкова кіннота —
I бачить він за нею залів ряд,
У срібло й злото прибраних для свят,
I лиця дам, що світлими очима
Вщасливити могли б і серафима,
I повних кубків, як планет навкруг
Ясного сонця, безнастанний рух,—
I струм вина, що нахильці поллється,
Дощем летючих зір йому здається.
А далі ще — немов у млі, сади,
Земним очам заказані: туди
Лише впусти поета, Аполлоне,
I до троянд він миттю прохолоне.
I в тім глибу блаженнім тільки й знать,
Як, сплесками цілуючись, киплять
Фонтани — й ллється течія промінна,
Мов срібні смуги на плавцях дельфіна,
Коли з коралових підводних міст
Він вирне, вигнувши грайливо хвіст.

Такі дива лише для того звичні,
Хто поринає в нетрі поетичні.
Коли надвечір він гуляє сам,
З чолом відкритим, чи ж його очам
Тоді доступна тільки темно-синя
З тремтячими алмазами пустиня?
Та ясно-білі кучері хмарин,
Та місяць поміж них, що сам-один,
Убравшися у ризи великодні,
Іде все вище, в світові безодні?
О ні! Багато добачає там
Він дивних див! Якби моїм очам
Відкрилися ті потаємні схови,
Ти остовпів би від моєї мови.

Так за життя п'є радощі поет,
Але думок його захмарний лет —
В майбутньому. Про що поет шепоче,
Коли навік змикає горді очі?
"Хоч я покину цей недобрий світ,
Але мій дух і через грані літ
Обізветься — і патріоти-внуки,
Почувши клич мій, схоплять зброю в руки
Або рядками, що давно я склав,
Князів пробудять для великих справ.
I мудрий у своїй повчальній мові
Мої повторить речення готові —
I я тоді, схилившись із-за хмар,
Живитиму його промови жар.
Пісні мої, по смерті зацілілі,
Співатимуть дівчата на весіллі.

Буває, в травні молодість сільська,
Втомившися розвагами, кружка
Обсяде біло десь на оболоні
Свою царівну обрану, в короні,
Де всяке зілля, різні квіти є,
I кожне має значення своє
(В лілеї й рожі чути їм зітхання
Нещасного, що гине від кохання);
Поміж грудей, де жар іще й не тлів,—
Пучок фіалок повних, дар полів,
Спокійно спить; вона бере з шкатули
Маленьку книжку — й кожне серце чуле
Від радості тріпоче; скрики, стиск
Рук молодих, очей гарячий блиск:
Бо дівчина надумала читати
Оповідання про надії й втрати,
Що юним я злеліяв; перлів град
Із-під повік до ямочок-принад
Покотиться. Дитячі очка сонні
Так солодко на матерньому лоні
Склеплять мої пісні. Прощай, прощай,
Прекрасний світе! Вже в очах розмай
Твій гасне. Крила я розняв орлині
I з низини лечу в простори сині,
Радіючи, що мій і далі спів
Томитиме твоїх прекрасних дів
I хлопців грітиме".
Мій брате й друже!
Якби мені, безумному, байдуже
Було до тих омріяних відрад,
З людьми й собою був би в мене лад.
Щоправда, день мій сходить веселіше,
Як світла думка мозок мій прониже:
Найбільший скарб, якби моїм він став,
Мені б такої радості не дав.
Мені приємно, що мої сонети
Читаєш ти, достойні, може, й Лети.
Недавно — теж — я розкоші зазнав,
Коли, простягшись на траві, складав
Для тебе вірші (найдорожча втіха),
Коли вітрець мені обличчя стиха
Приємно гладив. Я лежу в цю мить
На пригорі квітучій, що стримить
З морського глибу; трав і квітів тіні
Мережать зошит мій, тремтливо-змінні.
З одного боку похиливсь овес,
I серед нього мак піднявся, скрес,
Нагадуючи марною пихою
Тих, що народам не дають спокою.
А з другого свій розіп'яв жупан
Зелено-темно-синій океан;
Там видно парус і стягу перлову,
Що кучеряво обвиває прову.
Тут жайворонок падає в траву;
Там чаєчка морська — то на плаву
Танцює в морі, то над головою,—
Така ж невгавна, як і шум прибою.
Я знов на захід погляд оберну,
У сяєвом залиту далину...
Чому ж на захід? Щоб "прощай" сказати
I мій привіт палкий тобі послати!

На звільнення з тюрми Лі Ганта

За правду, сказану розбещеній державі,
Був Гант ув'язнений; але душею він
Був вільний кожну мить, як той співець долин,
Небесний жайворон, що знявсь на крила жваві.
О ти, що стережеш свої замки іржаві!
Ти думаєш, він знав лиш темний камінь стін,
Аж поки вчув ключа такий повільний дзвін?
Він вільно жив і там, найближчий родич славі!

В палацах Спенсера він таємничий цвіт
Збирав, гуляючи. В віддалення туманне
З одважним Мільтоном стремив одважний літ.
І в царство власних дум, йому самому дане,
Він заглядав не раз. Ні, не забуде світ
Його й тоді, як вас і ваших слуг не стане!

Сонет

О, скільки бардів рясно взолотило
Простори часу! Не один живив
Мій спраглий дух потоком дивних див,
Що так підносили і душу, й тіло.
I часто, як до рим я бравсь несміло,
Вони з'являлись із усіх боків,
Не грубий галас, а приємний спів
Мені даруючи, аж серце мліло.

Отак і звуки ті, що ніч навкруг
Поширює — дрімотний плеск прибою,
Далекий дзвін, як заклик до спокою.
I відгуки, що повнять поле й луг,
Знекровлені, прибиті далиною,—
Нам тільки тішать, а не ранять слух.

До дівчини

О, ця усмішка вниз і погляд скоса!
В яку ж ти, німфо, неповторну мить
Найчарівніша? Як розмови нить
Заводиш весело до закрутоса
Примхливого? Як раптом, безголоса,
В задумі йдеш? Як ранкову блакить
Зустрінути біжиш — і наступить
Боїшся на стебло, простоволоса?

Це щастя, як, уста рознявши, ти
Стоїш і слухаєш. Ти вийшла з лона
Принадності самої й простоти.
Яка ж найкраща в тебе оболона?
Якій із грацій удалось пройти
Доладніше під оком Аполлона?

Сонет про самотність

Самотносте! Якщо мені довіку
Лише з тобою розміряти крок,
Дай залишити цей тісний куток,
Зійти на гору, просторінь велику
Побачити, річок, долин без ліку,
В гай занести легкий тягар думок,
Де олень, перескочивши струмок,
З наперстянки зганяє бджілку дику.

Так любо нам удвох! Але стократ
Люблю я більше від твого привіту
Розмову друга тонко-розмаїту.
Для з'єднаних сердець, що б'ються влад,
Немає щастя, як, одбігши світу,
Сховатися в твій тихий вертоград.

До моїх братів

Гуляє вогник, тріскає в вугіллі,
I в наші думи річ його жива
Вповзає — так, мов хатні божества
Ведуть розмову з нами на дозвіллі.
Шукаю рим, а ви, мов скам'янілі,
Вдивляєтесь — не в книгу й не в слова,
А в мрії, в те, що в глибині єства,
Що завжди з нами у вечірні хвилі.

Це день твого народження, мій Томе,—
Як добре, що так тихо він погас!
Якби ж і далі вкупі, не окроме,
Нам слухати цей шепіт, поки нас
Закличе кинути усе знайоме,
Всі щирі втіхи нездоланний час!

Сонет

Тому, хто в місті жив, як у неволі,
Так любо вийти в тишу польову
I в височінь усміхнено-живу
Послать молитву небесам і долі.
Чи ж є де щастя, як у чистім полі,
Втомившися, присісти на траву,
Читати повість просту, не нову,
Про двох коханців та про їхні болі?

Вертаючись, він довго тішить зір
Хмарками в небі, слухає весняне
У лузі тьохкання — і шле докір
Дню, що так швидко пропадає, тане,
Немов сльоза, що в голубий ефір
Із ока ангела нічного кане.

Вперше прочитавши Гомера
в перекладі Чепмена

Багато золотих я обійшов країв,
Держав уславлених побачив я немало,
Об'їхав острови, де сонце западало,
Що їх сам Аполлон поетам заповів.
Я чув про обшири, де править од віків
Глибокодумному Гомерові припало,
Та в душу ясністю ще так не повівало,
Аж поки Чепмена почув я вільний спів.

Я тішився, як той, хто вперше серед зір
Планету вистежив — нову, ще безіменну;
Я чувся Кортесом, що кинув орлій зір
На Тихий океан,— і, здогадку шалену
В душі ховаючи, його вояцький збір
Зглядався, стоячи над кручами Дар'єну.

Сонет до Гейдона

Дух благородний, відданість добру,
Любов до слави ватага народу
Живуть і між людей низького роду
В шумному місті, в дикому бору.
I там, де зло веде одвічну гру,
Таку незламну виявлять незгоду,
Що пройме душу соромом до споду
Загрузлому в неправді гендляру.

Яка краса — залюбленість у справу
Того, хто світить ясно, без одмін!
А що, як Заздрість і Злобу лукаву
Одважний лицар зажене в загін?
Мільйони душ йому співають славу,
Коли в очах країни стане він!

Про коника та цвіркуна

Поезія землі не вмре ніколи.
Опівдні, як мовчать серед гілок
Птахи в гаю, невтомний голосок
Обнизує покоси й частоколи.
Це коник, він поймає гори й доли,
На стернях довгий ведучи танок,
А стомиться — стихає на часок
У затінку стебла або стодоли.

Поезія землі не оніміє:
Коли зима в мовчання крижане
Поля заковує, цвіркун у хаті
Заводить пісню, що в теплі міцніє,
Нагадуючи всім, хто задрімне,
Спів коника в траві на сіножаті.

До Костюшка

Врожай високих дум, як повних грон,
В твоїм, Костюшку, криється іменні.
Воно ввіходить в наші справи денні,
Звучить могутньо всім громам у тон
I каже нам, що зрушать хмар кордон
I музикою в далі нескінченні
Пливтимуть вічно імена священні,
В облогу взявши кожний срібний трон.

Воно віщує той щасливий день,
Як добрий дух на нашу землю ступить
I разом із твоїм багато ймень
Героїв давніх об'єднає-скупить
В один громохкий гімн, що попливе
В найвищі сфери, де Творець живе.

Сонет

Щаслива Англія! Я вік би свій
Збув радо на її зеленім лоні,
Я б легіт пив, що дише в кожній кроні
Її дібров, де стільки згадок-мрій.
Та часом бачаться душі смутній
Італії високості бездонні;
Я б сів там на горі, немов на троні,
Забувши світ і блазнів гордих рій.

Щаслива ти, твої дівчата — милі,
Люблю їх риси прості, чарівні,
I рук біленьких їх легке стискання.
Та часто-часто мріється мені
I врода глибша, й моря колихання,
I голоси дзвінкі на теплій хвилі.

Гімн Панові з "Ендіміона"

О ти, чий гордий дах висить на дужих
Шершавих стовбурах і сіє тінь
У безліч просторів, у тьму цвітінь,
У вічний шепт і шерх, у злети й спади;
Що стежить любиш, як гамадріади
В ліщині чешуться, і цілі дні
Наслухуєш мелодії смутні
Сопілки, стуленої з очерету,
На мочарах, де з трав'яного сплету
Болиголов дудчастий розбуявсь;
І згадуєш, як ти даремно гнавсь
За Сірінкс любою! Лице кохане
Згадай на час!
Ті хащі збурені згадай, о Пане,
I обернись до нас!

Тобі на втіху — так, тобі самому —
Туркочуть горлиці в гаю старому,
Коли надвечір сунеш у луги,
Що сонячно красіють навкруги
Твоєї обімшілої держави!
О ти, для кого всі дерева й трави,
Кому плоди, напівдостиглі вже,
Широколиста смоква береже,
Для кого бджілка в жовтім поясочку
Щільник будує, а в сільськім садочку
Найкращим цвітом зацвітає біб
І в полі маками рясніє хліб,
Для кого й коноплянка сокориста
П'ятьох співців годує; тонколиста
Суниця стигне близько від землі,
I в сповитку пишніють мотилі,
Для кого вся ця врода.