Поезії (збірка) - Сторінка 4

Що ж подіять?
Біля печі сівши, мріять,
Поки в ній не стухне жар,
Зимової казки чар,
Поки в полі мла дрімає
I плугатар оббиває
Черевики мерзлі, й Ніч
З темним Небом віч у віч
Укладає чорну змову
Погасить зорю зимову.

Сядь же, хмизу підклади
Й животрепетно сліди,
Як небесно-величава
Лине в даль твоя Уява.
Квап її — у неї слуг
Є доволі; хай навкруг
Все, що холодом убито,
Воскрешає: красне Літо,
Першу квіточку Весни,
Перші грона восени,
Що важніють коло стріхи,
Й тайкома ці три утіхи,
Наче добрі три вина,
Хай віллє в келих — пий до дна!
I в ту мить тобі присниться,
Як співає в полі жниця,
I дзвенять серпи в житах,
I вітає сонце птах;
I разом з тим до вух прилине
Перекликання журавлине
I весняна метушня
Галоччя та вороння;
З'являться, не знати звідки,
I стокротки, і нагідки,
I лілеї пізній цвіт,
I найперший первоцвіт;
Запишаються в діброві
Гіацинти сапфірові,
I впаде на ці дива
Перша крапля дощова!
Глянь: з-за голого обніжка
Виглядає сонна мишка;
Тут гадюка на піску
Шкірку скинула слизьку:
Там, на глоді, із гніздечка
Дивляться рябі яєчка
Із-під теплого крила,
Що пташка-мати розп'яла;
Вчуєш літньою порою
У дуплянці гомін рою,
I як жолуді падуть,
I як білі бурі дмуть.

Хай же мчить у світ Уява!
Все вбиває звичка млява!
Де той вид, що не втрача
Новизни? Яке дівча
Зберегти принаду в силі?
Де ті очі сині, милі,
Що не втомлюють? Де сміх,
Щоб і завтра тішить міг?
Де такі уста рум'яні,
Що довіку нам жадані?

Наші втіхи молоді,
Наче бульби на воді,
Пропадають! Лиш в Уяві
Знайдуться уста ласкаві
До душі тобі; струнка
Лада, гарна, як дочка
Плодоносної Цецери,
Що в Аїдові печери
В мертвий скрилася туман:
В неї буде Геби стан
I таке ж біленьке тіло,
Як тоді, коли струміло
З неї вбрання, як вона,
Розстебнувшися, вина
Кубок повний подавала
I як на Зевса млость напала.

Розірви шовкову нить —
I тоді Уява вмить
До твоєї хати-стріхи
Принесе незгірші втіхи.

Вільний лет Уяві дай!
Дома втіхи не шукай!

Барди радості й жаги

Барди радості й жаги!
Ваші душі в ці луги
I понині заглядають,
Хоч давно вгорі витають.

Там тепер в одному хорі
З вами сонце, місяць, зорі;
Там громи й потоки; там
Під омріяним гіллям,
Посідавши-злігши, друзі
Гомонять із вами в лузі,
Тільки оленям богів
Не заказанім; де звів
Дзвоник синє напинало;
Де в троянди перебрало
Зілля пахощі, а та
Пахне так, як за літа
На землі найкращі квіти
Не навчилися пахтіти;
Там співають солов'ї
Не пестушки майові,
А божественно-довічні
Речення філософічні,
Давню казку золоту
Про захмарну висоту.
Ви — в раю, і разом з тим —
На землі, і нам, земним,
Ваші душі позосталі
Стежку вказують у далі,
В пристановище святе,
Де ви в щасті живете;
I нагадують щоденно,
Як недовго, як нужденно
Ми на світі живемо
I яке несем ярмо
Темних пристрастей і злоби,
Слави, сорому, жадоби;
Кажуть нам, чим дужі ми
Й щó нам гірше від чуми.
Так ви роните й відсутні
Нам поради незабутні.

Барди радості й жаги!
Ваші душі в ці луги
I понині заглядають,
Хоч давно вгорі витають.

Робін Гуд

(Другові)

Ні! Ті дні вже пролетіли,
Ті й години посивіли,
I хвилини ті давно
Вкрило втоптане рядно
Листопадів незчисленних,
I немало зим шалених,
Суховіїв східних, бур
У зелений бились мур
Відтоді, як води Тренту
Ще не знали про оренду.

Ні, не гряне рогу гук,
I тугий не свисне лук.
Глухо в вересі густому,
I не вчується нікому
Серед лісу голосна
Пісня, і дзвінка луна
Не віддасть у цій пустелі
Голоси стрільців веселі.

Як захочеш, сам сюди
Серед літа надійди,
Сім зірок у провід взявши,—
Та, гілля важке рознявши,
Вже тебе не стріне тут
Ані Джон, ні Робін Гуд;
Ані жоден із ватаги,
В дно порожньої баклаги
Барабанячи під крок,
Не майне поміж гілок,
Спів шлючи хазяйці хмелю
Посланцем по мірку елю.

Вже не чути грищ гучних;
Гамеліна спів затих.
Стягши стан, сайдак на спині,
Тут ніхто не пройде нині —
Все поглинув часу пруд!
I якби сам Робін Гуд
Із трави, з могили звівся
I з Мар'яною з'явився,
В неї вид би посмутнів,
А його обняв би гнів:
Бо дуби, що їм кивали,
Під сокирами упали
I згнили в воді морській,
I бджолиний кожен рій
Опинився в огорожі,
Й продається мед за гроші.

Заспіваймо ж ми, живі,
Славу луку й тятиві,
Славу рогові дзвінкому,
Славу лісові густому,
Славу добрій опанчі
На стрілецькому плечі,
Славу Джонові Малому
I коню його швидкому,
Славу ватагові їх,
Що в Шервудську землю ліг,
Славу дівчині Мар'яні
Й кожному в Шервудськім клані!

Хоч давно той час пробіг,
Знову й знову славмо їх!

До осені

Пора туману й повняви в садах,
Старого сонця подруго порадна
У клопотах, щоб гронами на дах
Злягала важче парість виноградна,
Щоб гнулись яблуні старі, як гай,
Щоб яблукам солодшати і спіти,
Щоб тиква пухла, в лісовій пустелі
Ядернішав горіх, а пізні квіти
Манили бджіл у свій новий розмай,
Аж поки здасться їм, що через край
Тектимуть вічно їх липкі оселі.

Хто не стрівав тебе в твоїм кутку?
Хто схоче, вбачить — стежка недалека,—
Як ти сидиш безпечно на току
I вітер волос підвіває злегка;
Чи, маком одурманена, в обід
Спиш у снопах на недожатім полі,
I марно збіжжя й квіти леза ждуть;
Чи з колосками кошик через брід
На голові несеш, гнучка, поволі;
Терпляче наглядаєш у стодолі,
Як рештки сидру з нагніту течуть.

Де співи весняні? Ах, де той чар?
Забудь про них — у тебе власні співи:
Як надвечір заквітнуть смуги хмар,
Рожево тінячи спустілі ниви,
Тоді журливо комарі дзвенять,
Гойдаючись у вітерці легкому
Над верболозом, де бринить струмок;
З кошари дужчі голоси ягнят;
Спів цвіркуна у бур'яні сухому;
Тонкий вільшанки посвист із-за дому,
I в небі зграйний щебіт ластівок.

Про печаль

Ні, ні, не йди до Лети, у напій
З віхи гіркої не впускай краплини,
Не дай чола торкнути тьмі нічній,
Рубіновому грону Прозерпіни;
Із ягід тису чоток не роби,
Нехай тобі Псіхеєю смутною
Метелик-смерть не буде, крик совиний
Хай не зове тебе у храм журби;
Бо тіні тільки сон несуть з собою
I присипляють біль душі невпинний.

А як журба тебе в раптовій силі
Окутає, мов хмара дощова,
Що росяно живить квітки похилі
I зелень квітня в мертвій млі хова,—
Тоді заглянься на троянди ранку,
На райдугу на мілині морській,
На рожі, що росою налилися;
Чи, як обійме пишний гнів коханку,
За ніжну руку йми, дай волю їй
I в глибині очей ясних живися.

Вона — в красі, в красі, що в'яне, в тих
Відрадощах, що тулять руку завше
До уст, прощаючись; поміж утіх,
Що труять мед, бджолі допить не давши;
Ба й в храмі захвату царить вона.
Для того лиш одслонена богиня,
Хто гроно радості пружніш притисне
Й розчавить об чутливе піднебіння:
Підкориться душа його смутна
I між її трофеїв мерклих звисне.

Гіперіон

III

Це чергування бешкету й знемоги
До краю спантеличило Титанів.
Облиш їх, Музо! Хай вони горюють!
Ні, не для тебе ці страшні події,
Ти надто квола: більше б до лиця
Тобі співати про самотній смуток.
Облиш їх, Музо! Глянь навколо — скільки
Старих богів повержених даремно
Бентежними блукає берегами!
Торкнися трепетно дельфійських струн —
I щебетом дорійської сопілки
Усі вітри небес тобі озвуться.
Бо це ж для батька всіх у світі віршів
Усе черлене квітне. Хай троянда
Рясніш палає, теплячи повітря;
Хай надвечірні й вранішні хмарки
Над пагорбами руняться заласно;
Хай б'є джерельно-холодно в бокалі
Вино червоне; в'ялогубим мушлям
I на піску, і в темній глибині
Всі прожилки хай багряніють; раптом
Хай зашаріється дівча, немовби
Від несподіваного поцілунку.
Радій, о Делосе, найголовніша
Окрасо затишних Кіклад, зелені
Оливки, явори, тінисті пальми,
Найбільш ошумлені зефіром буки,
Ліщинові темно-стеблисті хащі!
Знов золотий нам сяє Аполлон!

А де ж він був, як сонячний Гігант
Палав серед журби собі подібних?
Лишивши матір і сестру-близницю,
Що спали в затишку, він до світання
У мандри вирушив: над шелюгою
Струмка виткого йшов по кісточки
У ліліях долини. Соловей
Змовк, угорі останні зорі гасли,
I дрізд розпочинав спокійну пісню.
Усі печери, всі кутки, весь острів
Сповняв невгавний гомін хвиль, що глухнув
Хіба в зелених застумах дібров.

Прислухався, заплакав — і прозорі
По золотому луку бігли сльози.
Так він стояв, примкнувши повні очі.
Тим часом із-за віт, що висли поряд,
Виходила врочистою ходою
Страшна богиня. Прагнучи її
Значущий погляд розгадати, він
В замішанні озвався мелодійно:
"Як ти пройшла над морем, де ніхто
Ще не ходив? Чи до цієї миті
Твоя ошатна старовічна постать
Навколо мене рухалась незримо?
А певно, чув я, сидячи у хащі,
Як волоклися мантії омети
По жовклім листі. Певне, помічав,
Як шелестіли коло мене поли
На тихих галявах, як підіймались
Услід за шепотом голівки квітів.
Богине! Я дивився вже в ці очі,
У їх одвічний спокій, в це обличчя,
Або ж я спав".
"Так,— мовила висока,—
Ти снив про мене. А коли прокинувсь,
Побачив близько щирозлотну ліру.
Ти доторкнувся струн — і все безмірне
Невтомне вухо всесвіту, в якому
Із мукою мішалась насолода,
Вслухалося в народження тієї
Чудової гармонії. Це дивно,
Що ти, такий талановитий, плачеш!
За чим ти тужиш? Розкажи, юначе!
Ти так смутиш мене плачем! Відкрийся
Перед тією, що твій сон колись
Покоїла на острові відлюднім,
Що все була з тобою — від години,
Коли рука твоя дитяча вперше
Зірвала безтурботно квітку кволу,
I поки спромоглася лук зігнути,
Що вславився навік. Сердечну тайну
Відкрий же силі древній, що зреклася
Старих священних тронів для пророцтва
Про твій прихід, заради самоти
Новонародженої".
Аполлон
З раптово пильним прояснілим зором
Їй відповів — і біле, мелодійне
Від звуків горло задвигтіло в нього:
"О Мнемозіно! Це ж твоє ім'я
Було на язиці моїм! Навіщо
Розповідать про явне? Намагатись
Те появить, що на твоїх устах
Не залишиться тайною? Безвидна
Тяжка непам'ять погляд мій замкнула.
Я так силкуюсь осягти свій біль,
Аж весь дубію від зусилля — й потім
Сідаю на траві й стогну, як той,
Що міг літать колись. Чому ж я гнуся
I запиняюсь, хоч повітря вільне
Скоряється моїй ході навальній?
Чому спротивилась ногам земля?
Ласкава Владарко, відкрий незнане:
Щó острів цей? Чи він один у світі?
А що зірки? А є ж і сонце, сонце!
I місячне, таке терпляче, сяйво!
I тисячі зірок. Вкажи мені
До найпрекраснішої з них дорогу —
I з лірою я полечу до неї —
I срібний блиск її заб'ється щастям.
Я чув небесний грім: де він живе?
Чия рука, чий дух, якого бога,
Стихії розтривожує, тим часом
Як я дозвільно слухаю його
В невіданні безпечнім і болючім?
Скажи мені, богине одинока,
В ім'я твоєї арфи, що квилить
Увечері й удосвіта, скажи,
Чом я бушую так у цих дібровах?
Німі, німі уста твої! I все ж
Я на виду твоїм безмновнім можу
Собі урок предивний прочитати:
Мене обожествить знання безмежне!
Легенди сиві, імена, страшні
Перевороти, заколоти, муки,
Престолів славу, творення й руїну,
Державні голоси — все заразом
Улий в широкі порожнечі мозку
I богом учини мене, щоб я
Безсмертним став, немовби скуштувавши
Щасливого вина чи еліксиру
Чудовного!"
Так мовив бог, тим часом
Як очі вогняні його спокійно
I мерехтливо-ясно поглядали
На Мнемозіну.
Незабаром люто
Все тіло в нього збурилось і вся
Зрум'янилась краса його безсмертна,
Немов боровся він у брамі смерті
Чи покидав бліду безсмертну смерть —
I з мукою раптовою, що палить
Однаково, як смертна холодить,
У корчах смерті віднайшов життя.

Так юний Аполлон терзався.