Поезії (збірка) - Сторінка 3
- Джон Кітс -
Порфіро, млій!
Це ангел, до небесного житла
Готовий відлетіть, земного чуждий зла.
26
Він ожививсь, коли вона з колін
Звелася й сітку з голови зняла,
I перел теплих ледве вчувся дзвін,
I станик розстебнувсь, і спроквола
Розкішна сукня їй до ніг спливла,
I, як русалка серед мокрих трав,
Вона в задумі погляд підвела,
Красу Агнеси бачачи уяв,
Убік не глядячи, щоб довше чар тривав.
27
Вся тремтячи, в холодний шовк лягла,
Свідомо в млосний тонучи туман,
I сонні маки хвилями тепла
Їй душу обняли й знемоглий стан,
I всю її взяли в блаженний бран,
У добру гавань, у надійний схов,
Згорнули, як псалтир серед поган
У капищі. Вона тьмяніла, мов
Троянда, що в бутон вернутись хоче знов.
28
В той рай укравшись, наче в забутті
Він дивиться на сукню у ногах
I подих слухає, і в хвилі ті,
Як ласка чулась на її устах,
Він оживав, як у польоті птах
І дихав сам. А далі спотайна
Зі схову вийшов і ступив — сам страх —
На тихий килим. Тиша — як струна.
За полог зазирнув... Як міцно спить вона!
29
На килимок, що місяць посріблив,
Він — аж слабий від кожного ступня —
Поставив стіл і скатертю накрив
Червоно-жовто-чорного ткання.
О, де воно, Морфеєве дання!
Зненацька вчувся гомін, гук — і ось
Литаврів брязк, північних труб грання
Жахнули слух. I тихо знов. Мов хтось
Ворота причинив — і все те уйнялось.
30
А Маделіна спала райським сном
На білому, пахкому полотні.
I він зі схованки носив тайком
Їй сливи, груші, айви медяні,
Драглі прозорі, соки, довгі дні
Настояні в льохах на цинамон,
I фініки із Феца запашні —
Все, що дали з своїх розкішних лон
Шовковий Самарканд і пальмовий Цейлон.
31
У кошики з ажурного срібла,
На блюда золоті він клав мерщій
Плоди чудові. Пишно процвіла
Їх повнява в пустельності нічній,
Легеньким пахом сповнивши покій.
"Тепер прокинься, люба, добра! Ти —
Для мене небо, я — прочанин твій!
Ім'ям Агнесиної доброти
Благаю — глянь, не дай мені з ума зійти!"
32
Так шепчучи, рукою млосно він
В її подушку вгруз. В тіні запон
Вона лежала. Як замерзлий гін
Струмка гірського, був міцним той сон.
Блищали блюда, місяць з оболон
На килим клав рясний малюнок свій.
О доки, доки, доки цей полон
Змикатиме незрушно очі їй?
Завмер, піддавшися непевній владі мрій.
33
Прочнувшись, лютню ухопив дзвінку —
І пісеньку, що вже забули всі
Її в Провансі (знану співаку
Під назвою "La belle dame sans merci" *),
Заграв на вухо дівчині-красі.
Почувши стогін тихий, перестав.
Вона задихала. I враз — о ці
Блакитні очі, що їх жах розняв!
Блідий, мов статуя, він на коліна впав!
------------------------------
* Прекрасна дама без милосердя (фр.).
34
Вона поглянула. Та, мабуть, їй
I досі сонні бачились дива.
Змітала болісно, як буревій,
її блаженні сни страшна ява —
I дівчина, у плач хибкі слова
Мішаючи, в обличчя юнаку
Все дивиться, очей не одрива,
А він застиг, укляк на килимку,
Щоб не вразить її, замріяну й тремку.
35
"Це ти? — спитала.— Тільки що вві сні
Твій любий голос темряву німу
Озвучував присягою мені,
Твій погляд сяяв, і була в ньому
Небесна ясність. А тепер — чому
Ти так змінився, зблід і похолов?
Озвись, осяй очима ночі тьму,
Не покидай мене, хоч слово мов,
Бо де подінусь я, коли ти вмреш, любов?"
36
Надлюдським захватом її слова
Порфіро пройняли. Підвівся, весь
Як зірка, що тремтить, легка й жива,
В сапфіровій пустельності небес,
I в сон ввійшов їй — так у полі десь
Єднають пахощі в вечірній час
Фіалка і троянда. Раптом скрес
Морозний вітер і вікно потряс,
Мов знак подаючи: Агнесин місяць гас.
37
"Темніє. Шквальний дощ у шиби б'є.
О Маделіно, це не сон, а яв!"
"Темніє. Буря. Горенько моє!
Хто любий сон, мій рай у мене взяв?
Мене ти кинеш для нових забав,
Жорстокий! Хто ж твою направив хіть?
Я не кляну, бо серце ти з'єднав
Своє з моїм. Я спіймана у сіть,
Я вже приборкана — й не маю сил злетіть".
38
"О наречена, мрійнице моя!
Я буду твій щасливий паладин,
Твоєї вроди щит! Я за життя
В святині рук твоїх знайду спочин
Од довгих пошуків, лихих годин!
Голодний пілігрим, не знав я сну —
I от гніздо знайшов, але з пташин
Я заберу одну, тебе одну!
Я не безвірник, ні, і храм твій не схитну.
39
Стривай: ця буря — буря чарівна,
Страшна для інших, нам — як тепловій.
Вставай, вставай! Світліє далина!
Гулякам не до нас, вони ще свій
Бенкет кінчають. Швидше-бо, мерщій!
Їм вуха й очі хміль затамував,
Їх присипляє солодко напій.
Зведись, ходім у вересковий плав:
На Півдні захист я тобі приготував".
40
Вона схопилась, на його слова
Жахаючись, бо там дрімала скрізь
Драконами сторожа замкова,
I кожен, мабуть, мав готовий спис.
По темних сходах поспішили вниз,
Де лампу над дверми держав ланцюг,
Де на шпалерах протяг м'яв і тис
Без ліку псів, птахів, мисливців, слуг —
I довгі килими погойдував навкруг.
41
У двір зійшли, подібні до примар,—
Там під чавунним ганком на посту
Скоцюрблений валявся воротар,
Пустивши з рук посудину пусту.
Розумний пес підвівся, шерсть густу
Струснув, але впізнав і знову ліг.
Запори подались — і в темноту
Вони ступили за старий поріг,
I брама стогоном випроводжала їх.
42
I геть пішли. Так, так, віки тому
Сліди коханих дощ бурхливий змив.
Барон заснув, і снилося йому
I всім гостям його багато див —
Трун, упирів, відьом. Кошмар гнітив
Їх довго. Анджелу стару спіткав
Параліч — і лице їй одмінив.
Чернець після своїх молінь, відправ
У згаслім попелі, всіма забутий, спав.
До солов'я
Тріпоче серце, сонне оніміння
Мене гнітить, як після дурману,
Мов випив я напою із коріння
Отруйного — і в небуття тону,
Не заздрячи твоїй щасливій долі,
А тільки щастям сповнений твоїм,
Твоєю піснею, легка Дріадо,
Що десь в лункім околі,
В тремтінні тіней у гаю густім
Солодке літо уславляєш радо.
О як би я хотів вина, вина,
Що давністю льохів холоне в склянці,
В якому присмак Флори і луна
Пісень Провансу, смаглий сміх і танці!
О келих би, де Півдня теплий пах,
Де грає Іппокрена огнецвітно,
Де п'яна піна плеще через край
I липне на устах!
Щоб випив я, і щезнув непомітно,
Й потуманів з тобою в темний гай.
Розтанути б, забути людську долю,
Таку далеку від твоїх пісень,
Цей світ, де стільки втоми, туги, болю,
Де чути тільки стогін день у день.
Де сиві дні параліч докінчає,
Де молодість марніє і згаса,
Де думка обливає серце кров'ю
I в розпач затопляє!
Де швидко меркне осяйна Краса,
Покинута вчорашньою Любов'ю.
Геть звідси, геть! Не з Бахусом хмільним,
Що леопардів хижих поганяє,
Ні, на крилі поезії легкім,
Хоч млявий мозок слабне й забаряє!
Вже коло тебе! Лагідна півтьма.
На щастя, й місяць на своєму троні
Пишається у колі фей-зірок,—
Та світла тут нема,
Хіба розхилить легіт віти сонні
Над темним зіллям галяв і стежок.
Що там цвіте внизу, я не помітив,
Мені не видно ні кущів, ні трав;
Я тільки з пахощів незримих квітів
Пізнав дари, що травень розіслав
На галяви, кущі й дерева гаю:
Шипшину пасторальну, білий глід,
Недовговічний цвіт фіалки в листі
Й найстаршу доньку Маю,
Троянду між її колючих віт —
Притулок мух у вечори росисті.
У пітьмі слухаю. Не раз мені
З тобою й смерть відрадною ставала:
До неї я звертав свої пісні,
Щоб тихий подих мій вона забрала.
Іще жаданіша вона в цю мить,—
Без муки вмерти б у годину пізню,
Коли з душі твоєї щирий спів
Так захватно дзвенить!
Ти все б співав собі, а я під пісню,
Під, реквієм би твій в землі німів.
Безсмертний голосе! Тебе довіку
Крок поколінь голодних не приб'є!
Тут потішало і раба, й владику
У давні ночі тьохкання твоє.
Те саме, що скорботою сповняло
У Руфі серце, як вона про дім
В сльозах згадала на чужому лані,
Що часто чарувало
Казкові вікна у краю чужім,
У спіненім, безвіснім океані.
Безвіснім! Слово це — як дзвін, що враз
Мене до стежки повернув моєї.
Прощай! Я бачу, що дурити нас
Не вистачає сил Уяві-феї.
Прощай, прощай! Твій жалісливий спів
Потанув десь у луг, по той бік гаю,
I потім заховався в глибині
За низкою горбів.
Чи це був сон, чи привид? Я не знаю.
Завмерла музика. Я сплю чи ні?
До грецької урни
Іще незаймана коханко рясту,
Пестунко тиші й забарних віків!
Ніхто з поетів казочку квітчасту
Розповісти так любо не зумів.
Що за легенда на тобі натхненна?
Про кого? Про людей чи про богів?
На Темпі чи в Аркадії це зілля?
Що то за купка неласкавих дів?
Що за погоня, боротьба шалена,
Сопілки й бубни? Що за божевілля?
Чутнá веснянка люба, нечутна ж —
Іще любіша. Грайте ж, як і досі!
Не вухо, але дух чаруйте наш,
Музики дорогі, хоч безголосі!
Повік не стихне пісня юнака;
Ніколи осінь не оголить гаю;
Коханче сміливий, ніколи юнку
Не поцілуєш ти, хоч так близька
Твоя мета: дарма— й без поцілунку
Тобі любить, а їй цвісти без краю!
Щасливі квіти, ах, щасливі квіти!
Весна ніколи не покине вас.
Щасливий мелодист, не застаріти
Його пісням, вони живі весь час!
Щасливі любощі, весь час жадані,
Весь час у сподіванні, у бігу,
Весь час задихані у юнім герці!
Ви нашим пристрастям людським незнані,
Що залишають нехоті смагу,
Вогонь у скронях і пустиню в серці.
Що то за натовп на офіру йде?
Куди то жрець телицю пишнобоку,
Гірляндами заквітчану, веде,
Що мукає у небо, крок по кроку?
Яке містечко в березі морськім
Чи в горах, де спокійно спить фортеця,
Людської позбулося суєти?
Містечку, вічно вулицям твоїм
Пустіти — і ніхто в них не озветься,
Не вернеться, щоб нам розповісти.
Аттічний витворе! Стрункі постави
Дів, хлопців з мармуру, ряса окрас,
Густе гілля дерев, прим'яті трави!
Безмовна формо! Ти чаруєш нас,
Томúш, як вічність. О холодна втіхо!
Як зітне і мене часý коса,
Ти муки інших будеш гамувати,
Людині друг, якій ти кажеш тихо:
Краса є правда, правда є краса —
Це все, що знаєш ти й що треба знати.
До Псіхеї
Незграйну пісню вислухай, богине,
Думок і згадок дорогий трофей!
Прости, що з тайнами твоїми лине
Вона до різьблених твоїх ушей!
Чи снилося мені, чи справді бачив
Тебе я з крилами? Поміж кущів
Бездумно в лісі я блукав-маячив —
I, з дива мліючи, в траві уздрів,
У заростях, два осяйні створіння,
Що спали поряд під зеленим дахом
Тремтячих віт, де пелюстки рясні,
Струмка в траві бриніння,
Де з прохолодного ростуть коріння
Квітки червоні, сині, вогняні.
Вони дрімали у траві прим'ятій,
Руками сплівшись, і крило з крилом,
Уста не вкупі, та й не різно: сном
Легким роз'єднані, щоб зірка рання
Розвидненого в поглядах кохання
Помножила цілунки без кінця.
Хлоп'я, пізнав тебе я!
А хто ж вона, щаслива юнка ця?
Твоя Псіхея!
О, наймолодша в олімпійській вірі
I наймиліша, хоч давно побляк
Твій рід! Щó Фебина зоря в сапфірі?
Щó Весперів закоханий світляк?
Ти — краща, хоч тобі незнані храми
Й гірлянди олтарів;
Дівочий хор тобі не ніс ночами
Тужливо-ніжний спів.
Де струни, голоси, димки пахучі
Кадильниць золотих?
Де гай, оракул, де уста пекучі
Провісників блідих?
О найсвітліша! Не застала в світі
Ти лір античних, димних олтарів,
Коли таїлись божества у вітті
Освячених офірами гаїв;
Але й в ці дні, такі далекі тіням
Жерців щасливих, трепет крил твоїх
Між олімпійців бачу я блідих
I спів підношу, натхнутий видінням.
Я буду хор твій і почну ночами
Тужливо-ніжний спів;
Я буду й струни, і димки пахучі
Кадильниць золотих,
Твій гай, оракул і уста пекучі
Провісників блідих!
Твій жрець, я храм тобі зведу на рясті
В незайманім кутку душі, де плід
Солодких мук — нові думки гіллясті
Шумітимуть замість соснових віт;
А ген, кругом, гаїв тінисті шати
Укриють схили гір, за спадом спад,
Де птиці й бджоли будуть присипляти
Понишклих у траві легких дріад.
I тут у височінь безмежно-синю
Рожеву я зведу тобі святиню
З рясним трельяжем мозку, що весь вік
Працює, де зірки, дзвіночки, рожі,
Всі квіти, що Уява-садівник
Невтомно творить, все нові й несхожі;
Там жде тебе відрадно-тиха річ,
Тінистих дум надбання,
I світоч, і вікно відкрите в ніч
Для теплого кохання!
Уява
Вільний лет Уяві дай,
Дома Втіхи не шукай:
Пропадає Втіха дома,
Наче бульбашка зникома.
Дай Уяві вільний лет,
Думку виславши вперед;
Відчини у серці грати
I пусти до хмар шугати!
Линь, Уяво люба, линь!
Дома меркне Літа синь;
Задоволення весняне
З пелюстками вкупі в'яне;
Потім Осені дари
Всі жадання до пори
Притупляють.
Це ангел, до небесного житла
Готовий відлетіть, земного чуждий зла.
26
Він ожививсь, коли вона з колін
Звелася й сітку з голови зняла,
I перел теплих ледве вчувся дзвін,
I станик розстебнувсь, і спроквола
Розкішна сукня їй до ніг спливла,
I, як русалка серед мокрих трав,
Вона в задумі погляд підвела,
Красу Агнеси бачачи уяв,
Убік не глядячи, щоб довше чар тривав.
27
Вся тремтячи, в холодний шовк лягла,
Свідомо в млосний тонучи туман,
I сонні маки хвилями тепла
Їй душу обняли й знемоглий стан,
I всю її взяли в блаженний бран,
У добру гавань, у надійний схов,
Згорнули, як псалтир серед поган
У капищі. Вона тьмяніла, мов
Троянда, що в бутон вернутись хоче знов.
28
В той рай укравшись, наче в забутті
Він дивиться на сукню у ногах
I подих слухає, і в хвилі ті,
Як ласка чулась на її устах,
Він оживав, як у польоті птах
І дихав сам. А далі спотайна
Зі схову вийшов і ступив — сам страх —
На тихий килим. Тиша — як струна.
За полог зазирнув... Як міцно спить вона!
29
На килимок, що місяць посріблив,
Він — аж слабий від кожного ступня —
Поставив стіл і скатертю накрив
Червоно-жовто-чорного ткання.
О, де воно, Морфеєве дання!
Зненацька вчувся гомін, гук — і ось
Литаврів брязк, північних труб грання
Жахнули слух. I тихо знов. Мов хтось
Ворота причинив — і все те уйнялось.
30
А Маделіна спала райським сном
На білому, пахкому полотні.
I він зі схованки носив тайком
Їй сливи, груші, айви медяні,
Драглі прозорі, соки, довгі дні
Настояні в льохах на цинамон,
I фініки із Феца запашні —
Все, що дали з своїх розкішних лон
Шовковий Самарканд і пальмовий Цейлон.
31
У кошики з ажурного срібла,
На блюда золоті він клав мерщій
Плоди чудові. Пишно процвіла
Їх повнява в пустельності нічній,
Легеньким пахом сповнивши покій.
"Тепер прокинься, люба, добра! Ти —
Для мене небо, я — прочанин твій!
Ім'ям Агнесиної доброти
Благаю — глянь, не дай мені з ума зійти!"
32
Так шепчучи, рукою млосно він
В її подушку вгруз. В тіні запон
Вона лежала. Як замерзлий гін
Струмка гірського, був міцним той сон.
Блищали блюда, місяць з оболон
На килим клав рясний малюнок свій.
О доки, доки, доки цей полон
Змикатиме незрушно очі їй?
Завмер, піддавшися непевній владі мрій.
33
Прочнувшись, лютню ухопив дзвінку —
І пісеньку, що вже забули всі
Її в Провансі (знану співаку
Під назвою "La belle dame sans merci" *),
Заграв на вухо дівчині-красі.
Почувши стогін тихий, перестав.
Вона задихала. I враз — о ці
Блакитні очі, що їх жах розняв!
Блідий, мов статуя, він на коліна впав!
------------------------------
* Прекрасна дама без милосердя (фр.).
34
Вона поглянула. Та, мабуть, їй
I досі сонні бачились дива.
Змітала болісно, як буревій,
її блаженні сни страшна ява —
I дівчина, у плач хибкі слова
Мішаючи, в обличчя юнаку
Все дивиться, очей не одрива,
А він застиг, укляк на килимку,
Щоб не вразить її, замріяну й тремку.
35
"Це ти? — спитала.— Тільки що вві сні
Твій любий голос темряву німу
Озвучував присягою мені,
Твій погляд сяяв, і була в ньому
Небесна ясність. А тепер — чому
Ти так змінився, зблід і похолов?
Озвись, осяй очима ночі тьму,
Не покидай мене, хоч слово мов,
Бо де подінусь я, коли ти вмреш, любов?"
36
Надлюдським захватом її слова
Порфіро пройняли. Підвівся, весь
Як зірка, що тремтить, легка й жива,
В сапфіровій пустельності небес,
I в сон ввійшов їй — так у полі десь
Єднають пахощі в вечірній час
Фіалка і троянда. Раптом скрес
Морозний вітер і вікно потряс,
Мов знак подаючи: Агнесин місяць гас.
37
"Темніє. Шквальний дощ у шиби б'є.
О Маделіно, це не сон, а яв!"
"Темніє. Буря. Горенько моє!
Хто любий сон, мій рай у мене взяв?
Мене ти кинеш для нових забав,
Жорстокий! Хто ж твою направив хіть?
Я не кляну, бо серце ти з'єднав
Своє з моїм. Я спіймана у сіть,
Я вже приборкана — й не маю сил злетіть".
38
"О наречена, мрійнице моя!
Я буду твій щасливий паладин,
Твоєї вроди щит! Я за життя
В святині рук твоїх знайду спочин
Од довгих пошуків, лихих годин!
Голодний пілігрим, не знав я сну —
I от гніздо знайшов, але з пташин
Я заберу одну, тебе одну!
Я не безвірник, ні, і храм твій не схитну.
39
Стривай: ця буря — буря чарівна,
Страшна для інших, нам — як тепловій.
Вставай, вставай! Світліє далина!
Гулякам не до нас, вони ще свій
Бенкет кінчають. Швидше-бо, мерщій!
Їм вуха й очі хміль затамував,
Їх присипляє солодко напій.
Зведись, ходім у вересковий плав:
На Півдні захист я тобі приготував".
40
Вона схопилась, на його слова
Жахаючись, бо там дрімала скрізь
Драконами сторожа замкова,
I кожен, мабуть, мав готовий спис.
По темних сходах поспішили вниз,
Де лампу над дверми держав ланцюг,
Де на шпалерах протяг м'яв і тис
Без ліку псів, птахів, мисливців, слуг —
I довгі килими погойдував навкруг.
41
У двір зійшли, подібні до примар,—
Там під чавунним ганком на посту
Скоцюрблений валявся воротар,
Пустивши з рук посудину пусту.
Розумний пес підвівся, шерсть густу
Струснув, але впізнав і знову ліг.
Запори подались — і в темноту
Вони ступили за старий поріг,
I брама стогоном випроводжала їх.
42
I геть пішли. Так, так, віки тому
Сліди коханих дощ бурхливий змив.
Барон заснув, і снилося йому
I всім гостям його багато див —
Трун, упирів, відьом. Кошмар гнітив
Їх довго. Анджелу стару спіткав
Параліч — і лице їй одмінив.
Чернець після своїх молінь, відправ
У згаслім попелі, всіма забутий, спав.
До солов'я
Тріпоче серце, сонне оніміння
Мене гнітить, як після дурману,
Мов випив я напою із коріння
Отруйного — і в небуття тону,
Не заздрячи твоїй щасливій долі,
А тільки щастям сповнений твоїм,
Твоєю піснею, легка Дріадо,
Що десь в лункім околі,
В тремтінні тіней у гаю густім
Солодке літо уславляєш радо.
О як би я хотів вина, вина,
Що давністю льохів холоне в склянці,
В якому присмак Флори і луна
Пісень Провансу, смаглий сміх і танці!
О келих би, де Півдня теплий пах,
Де грає Іппокрена огнецвітно,
Де п'яна піна плеще через край
I липне на устах!
Щоб випив я, і щезнув непомітно,
Й потуманів з тобою в темний гай.
Розтанути б, забути людську долю,
Таку далеку від твоїх пісень,
Цей світ, де стільки втоми, туги, болю,
Де чути тільки стогін день у день.
Де сиві дні параліч докінчає,
Де молодість марніє і згаса,
Де думка обливає серце кров'ю
I в розпач затопляє!
Де швидко меркне осяйна Краса,
Покинута вчорашньою Любов'ю.
Геть звідси, геть! Не з Бахусом хмільним,
Що леопардів хижих поганяє,
Ні, на крилі поезії легкім,
Хоч млявий мозок слабне й забаряє!
Вже коло тебе! Лагідна півтьма.
На щастя, й місяць на своєму троні
Пишається у колі фей-зірок,—
Та світла тут нема,
Хіба розхилить легіт віти сонні
Над темним зіллям галяв і стежок.
Що там цвіте внизу, я не помітив,
Мені не видно ні кущів, ні трав;
Я тільки з пахощів незримих квітів
Пізнав дари, що травень розіслав
На галяви, кущі й дерева гаю:
Шипшину пасторальну, білий глід,
Недовговічний цвіт фіалки в листі
Й найстаршу доньку Маю,
Троянду між її колючих віт —
Притулок мух у вечори росисті.
У пітьмі слухаю. Не раз мені
З тобою й смерть відрадною ставала:
До неї я звертав свої пісні,
Щоб тихий подих мій вона забрала.
Іще жаданіша вона в цю мить,—
Без муки вмерти б у годину пізню,
Коли з душі твоєї щирий спів
Так захватно дзвенить!
Ти все б співав собі, а я під пісню,
Під, реквієм би твій в землі німів.
Безсмертний голосе! Тебе довіку
Крок поколінь голодних не приб'є!
Тут потішало і раба, й владику
У давні ночі тьохкання твоє.
Те саме, що скорботою сповняло
У Руфі серце, як вона про дім
В сльозах згадала на чужому лані,
Що часто чарувало
Казкові вікна у краю чужім,
У спіненім, безвіснім океані.
Безвіснім! Слово це — як дзвін, що враз
Мене до стежки повернув моєї.
Прощай! Я бачу, що дурити нас
Не вистачає сил Уяві-феї.
Прощай, прощай! Твій жалісливий спів
Потанув десь у луг, по той бік гаю,
I потім заховався в глибині
За низкою горбів.
Чи це був сон, чи привид? Я не знаю.
Завмерла музика. Я сплю чи ні?
До грецької урни
Іще незаймана коханко рясту,
Пестунко тиші й забарних віків!
Ніхто з поетів казочку квітчасту
Розповісти так любо не зумів.
Що за легенда на тобі натхненна?
Про кого? Про людей чи про богів?
На Темпі чи в Аркадії це зілля?
Що то за купка неласкавих дів?
Що за погоня, боротьба шалена,
Сопілки й бубни? Що за божевілля?
Чутнá веснянка люба, нечутна ж —
Іще любіша. Грайте ж, як і досі!
Не вухо, але дух чаруйте наш,
Музики дорогі, хоч безголосі!
Повік не стихне пісня юнака;
Ніколи осінь не оголить гаю;
Коханче сміливий, ніколи юнку
Не поцілуєш ти, хоч так близька
Твоя мета: дарма— й без поцілунку
Тобі любить, а їй цвісти без краю!
Щасливі квіти, ах, щасливі квіти!
Весна ніколи не покине вас.
Щасливий мелодист, не застаріти
Його пісням, вони живі весь час!
Щасливі любощі, весь час жадані,
Весь час у сподіванні, у бігу,
Весь час задихані у юнім герці!
Ви нашим пристрастям людським незнані,
Що залишають нехоті смагу,
Вогонь у скронях і пустиню в серці.
Що то за натовп на офіру йде?
Куди то жрець телицю пишнобоку,
Гірляндами заквітчану, веде,
Що мукає у небо, крок по кроку?
Яке містечко в березі морськім
Чи в горах, де спокійно спить фортеця,
Людської позбулося суєти?
Містечку, вічно вулицям твоїм
Пустіти — і ніхто в них не озветься,
Не вернеться, щоб нам розповісти.
Аттічний витворе! Стрункі постави
Дів, хлопців з мармуру, ряса окрас,
Густе гілля дерев, прим'яті трави!
Безмовна формо! Ти чаруєш нас,
Томúш, як вічність. О холодна втіхо!
Як зітне і мене часý коса,
Ти муки інших будеш гамувати,
Людині друг, якій ти кажеш тихо:
Краса є правда, правда є краса —
Це все, що знаєш ти й що треба знати.
До Псіхеї
Незграйну пісню вислухай, богине,
Думок і згадок дорогий трофей!
Прости, що з тайнами твоїми лине
Вона до різьблених твоїх ушей!
Чи снилося мені, чи справді бачив
Тебе я з крилами? Поміж кущів
Бездумно в лісі я блукав-маячив —
I, з дива мліючи, в траві уздрів,
У заростях, два осяйні створіння,
Що спали поряд під зеленим дахом
Тремтячих віт, де пелюстки рясні,
Струмка в траві бриніння,
Де з прохолодного ростуть коріння
Квітки червоні, сині, вогняні.
Вони дрімали у траві прим'ятій,
Руками сплівшись, і крило з крилом,
Уста не вкупі, та й не різно: сном
Легким роз'єднані, щоб зірка рання
Розвидненого в поглядах кохання
Помножила цілунки без кінця.
Хлоп'я, пізнав тебе я!
А хто ж вона, щаслива юнка ця?
Твоя Псіхея!
О, наймолодша в олімпійській вірі
I наймиліша, хоч давно побляк
Твій рід! Щó Фебина зоря в сапфірі?
Щó Весперів закоханий світляк?
Ти — краща, хоч тобі незнані храми
Й гірлянди олтарів;
Дівочий хор тобі не ніс ночами
Тужливо-ніжний спів.
Де струни, голоси, димки пахучі
Кадильниць золотих?
Де гай, оракул, де уста пекучі
Провісників блідих?
О найсвітліша! Не застала в світі
Ти лір античних, димних олтарів,
Коли таїлись божества у вітті
Освячених офірами гаїв;
Але й в ці дні, такі далекі тіням
Жерців щасливих, трепет крил твоїх
Між олімпійців бачу я блідих
I спів підношу, натхнутий видінням.
Я буду хор твій і почну ночами
Тужливо-ніжний спів;
Я буду й струни, і димки пахучі
Кадильниць золотих,
Твій гай, оракул і уста пекучі
Провісників блідих!
Твій жрець, я храм тобі зведу на рясті
В незайманім кутку душі, де плід
Солодких мук — нові думки гіллясті
Шумітимуть замість соснових віт;
А ген, кругом, гаїв тінисті шати
Укриють схили гір, за спадом спад,
Де птиці й бджоли будуть присипляти
Понишклих у траві легких дріад.
I тут у височінь безмежно-синю
Рожеву я зведу тобі святиню
З рясним трельяжем мозку, що весь вік
Працює, де зірки, дзвіночки, рожі,
Всі квіти, що Уява-садівник
Невтомно творить, все нові й несхожі;
Там жде тебе відрадно-тиха річ,
Тінистих дум надбання,
I світоч, і вікно відкрите в ніч
Для теплого кохання!
Уява
Вільний лет Уяві дай,
Дома Втіхи не шукай:
Пропадає Втіха дома,
Наче бульбашка зникома.
Дай Уяві вільний лет,
Думку виславши вперед;
Відчини у серці грати
I пусти до хмар шугати!
Линь, Уяво люба, линь!
Дома меркне Літа синь;
Задоволення весняне
З пелюстками вкупі в'яне;
Потім Осені дари
Всі жадання до пори
Притупляють.