Погоня за вівцею - Сторінка 10

Я сполоснув обличчя водою в туалеті, але дрімота нітрохи не пройшла. Спускаючись ліфтом униз, я тричі позіхнув. Позіхнув так, ніби звертався до когось з якимось проханням, та насправді я звертався сам до себе.

Велетенський автомобіль стояв перед входом до будинку, скидаючись на підводний човен, який сплив на поверхню моря. Під дахом цього велетня могла розміститися скромна сім'я з усіма пожитками. Через його темно-синє скло не було видно нічого всередині. Корпус автомобіля був пофарбований чорною фарбою, ніде — від бампера до ковпаків на колесах — не було жодної плямочки.

Поряд з автомобілем напоготові стояв водій середніх літ з жовтогарячою краваткою поверх чистісінької білої сорочки. Справжній водій. Як тільки я наблизився до автомобіля, він без жодного слова відчинив дверцята і, простеживши очима за тим, щоб я належним чином вмостився на сидінні, зачинив їх. Від початку до кінця все це супроводжувалося звуком, не більшим за шурхіт перетасовуваних нових карт. В автомобілі панувала така тиша, що здавалося, ніби сидиш на дні озера із затичками у вухах. Мій п'ятнадцятирічний "жучок" — фольксваґен, перекуплений від товариша, не витримував жодного порівняння з ним щодо цього.

Інтер'єр автомобіля, безсумнівно, теж був на високому рівні, хоча не можна було сказати, що всі аксесуари підбирав хтось з великим смаком, як це робиться у більшості випадків під час облаштування таких лімузинів. Посередині просторого заднього сидіння тонув шикарний кнопковий телефон, а поряд лежала попільниця, сигаретниця і запальничка — всі з чистого срібла. У спинці сидіння водія були вмонтовані відкидний столик і секретер для письмового приладдя, щоб дати змогу пасажиру перекусити і робити записи. Кондиціонер подавав свіже повітря тихо і ненав'язливо, підлогу встелював м'який килимок.

Я навіть незчувся, як автомобіль уже рушив. Здавалося, ніби у металевій балії я ковзаю по поверхні ртутного озера. Я спробував оцінити, в яку суму грошей обійшовся цей автомобіль, та не зміг цього зробити — все виходило за межі моєї уяви.

— Може, увімкнути вам якусь музику? — запитав водій.

— Бажано щось заколисливе… — відповів я.

— Будь ласка.

Водій видобув з-під сидіння касету, вставив у магнітофон і натиснув кнопку. З невідомо де ретельно захованих динаміків полилася соната для віолончелі без жодного супроводу. Бездоганна мелодія, ідеальний звук.

— Ви завжди на цьому автомобілі привозите і відвозите гостей? — наважився я запитати.

— Так, — обережно відповів водій. — Останнім часом — постійно.

— Он як… — вимовив я.

— Власне, цей автомобіль призначався особисто для Шефа, — вів далі водій після короткої паузи. Очевидно, він був набагато привітнішим, ніж здавалося, судячи з його вигляду. — Та от цієї весни Шеф занедужав і тепер з дому не виїжджає, тож не годиться, щоб автомобіль стояв без діла. А крім того, — як вам, гадаю, відомо, — технічні дані автомобіля знижуються, якщо ним регулярно не користуються.

— Правду кажете, — погодився я. Виходить, що хвороба Шефа — ніяка не таємниця. Я вийняв сигарету із сигаретниці й оглянув її з усіх боків. Виготовлена на замовлення невідомо якою фірмою, вона нагадувала запахом російський тютюн. Якийсь час я вагався, закурити її чи засунути в кишеню, але передумав і поклав її на старе місце. В центрі запальнички та сигаретниці був викарбуваний герб з вишуканим візерунком. Герб із зображенням вівці.

Вівця?

Мені здалося, що напружувати мозок — марна річ, а тому я потряс головою і заплющив очі. З того полудня, коли я вперше побачив фотографію тих вух, багато що стало для мене непосильним.

— Нам ще довго їхати? — спитав я.

— Хвилин тридцять-сорок… залежно від того, як буде забита дорога.

— Ну, тоді, якщо можна, зменшіть подачу холодного повітря. Я хотів би додивитися обідній сон…

— Будь ласка.

Водій налаштував кондиціонер і натиснув якусь кнопку на щитку управління. Грубезне скло, плавно піднявшись, відділило сидіння водія від пасажирського салону. І якби не музика Баха, то можна було б сказати, що салон заповнила цілковита тиша. Однак у цей час мене вже ніщо не дивувало. Зануривши голову в сидіння, я спав міцним сном.

Уві сні я побачив корову. Порівняно охайну, але певною мірою виснажену. Ми з нею зіткнулися на широкому мості. Ласкаве літнє сонце стояло на вечірньому прузі. В одній ратиці корова тримала старий вентилятор і запитала, чи не хотів би я його за півціни купити. "Грошей нема", — відповів я. Грошей і справді-таки не було.

"Ну, тоді, може, на обценьки поміняємо?" — сказала корова. Спокуслива пропозиція. Я разом з коровою повернувся додому і, перевернувши там усе догори ногами, довго шукав обценьки. Та їх ніде не було.

"Дивно, — промовив я. — А ще вчора вони справді були!.."

Тієї миті, коли я приніс стілець, щоб глянути на верх шафи, водій розбудив мене, плеснувши рукою по плечу.

— Прибули! — повідомив він коротко.

Двері відчинилися, і літнє надвечірнє сонце мене осліпило. Тисячі цикад тріскотали так, наче хтось накручував пружину годинника. Пахло землею.

Я вибрався з автомобіля, випростав спину і глибоко вдихнув повітря. А потім помолився богам, щоб мій сон не виявився символічним.

6. Що таке Всесвіт черв'яків?

Бувають символічні сни, які символізують реальність. Або навпаки, буває символічна реальність, яка символізує сон. Символ — це, так би мовити, почесний мер міста у Всесвіті черв'яків. Ніхто в такому Всесвіті не дивуватиметься, якщо корова шукатиме обценьки. Рано чи пізно вона, напевне, їх дістане. Та це мене не обходить…

Зовсім інша річ, якщо корова намагається придбати обценьки, використовуючи мене. Тоді я потрапляю у Всесвіт альтернативного способу мислення. Найприкріше в такому Всесвіті — довгі розмови. Я питаю корову: "Навіщо тобі обценьки?". "Дуже їсти хочу", — відповідає корова. "А навіщо тобі обценьки, коли їсти хочеш?" — запитую я. Корова відповідає: "Прив'яжу до гілки персикового дерева". "Чому персикового?" — питаю я. "Хіба не тому я помінялася вентилятором з тобою?". І так без кінця. Через такі нескінченні розмови я починаю ненавидіти корову, а вона — мене. Оце і є Всесвіт черв'яків. Щоб вирватися з нього, немає іншого способу, як дивитися інший символічний сон.

Так от, того пополудня у вересні 1978 року велетенський автомобіль привіз мене в центр саме такого Всесвіту черв'яків. А це означає, що боги знехтували моїми молитвами.

Я оглянувся навколо й мимоволі зітхнув. Бо мені нічого не залишалось, як зітхати.

Автомобіль зупинився на вершині невисокого пагорба. Мощена гравієм дорога, якою, видно, ми добралися сюди, примхливо звиваючись у різні боки, збігала вниз до помітних удалині воріт. По її обидва боки тяглися ряди криптомерій і ртутних ліхтарів, схожих на олівці, розставлені на однаковій відстані між собою. Неквапливою ходою до воріт можна було б дійти за хвилин п'ятнадцять. Незчисленна кількість цикад, з усіх сил причепившись до стовбурів дерев, тріскотіли так, наче наближався кінець світу.

На дбайливо підстрижених газонах по обох боках алеї криптомерій уздовж цього косогору безладно росли кущі азалії, гортензії та інші невідомі мені породи рослинного світу. Зграйка шпаків, пурхаючи по газону зліва направо, скидалася на купку рухливого сипучого піску.

Схилом пагорба спускалися кам'яні сходи: праворуч — до японського саду із ставком та кам'яними світильниками, ліворуч — до невеликого поля для гольфу. На одному боці поля видніла альтанка для відпочинку, пофарбована під колір морозива з родзинками, на другому — кам'яна статуя за мотивами грецької міфології. Позаду статуї височів велетенський гараж, а біля нього ще один водій поливав водою із шланга ще один автомобіль. Марку автомобіля я не розібрав, але був певен, що це не старий фольксваґен.

Схрестивши руки на грудях, я ще раз обвів поглядом садибу. До неї годі було присікатися, але голова трохи заболіла.

— А де поштова скринька? — запитав я на всякий випадок. Бо мене трохи зацікавило, хто ж це вранці і ввечері ходить до воріт по газети.

— Поштова скринька на задніх воротах, — відповів водій. Це ж природно. Звісно, мають бути і задні ворота.

Оглянувши двір, я перевів погляд прямо на височенний будинок.

То була — як би це краще сказати? — страшно самотня будівля. Спробую пояснити, що я маю на увазі. Скажімо, є якесь твердження. У цього твердження, звісно, є невеличкі винятки. Однак з плином часу їхня кількість збільшується, як розміри чорнильної плями на папері, і врешті-решт початкове твердження перетворюється на щось зовсім інше. А потім у нового твердження з'являються свої невеличкі винятки… Одним словом, саме таке враження справляла на мене ця споруда. Вона здавалася доісторичною істотою, яка шляхом сліпої еволюції набула потім несподіваного вигляду.

Спочатку це, очевидно, була двоповерхова будівля європейського типу в епоху Мейдзі[5] — кремового кольору з високим класичним портиком, старомодними вузькими вікнами з подвійними рамами, неодноразово перефарбована, з мідною покрівлею та ринвами, спорудженими так ґрунтовно, як римські акведуки. Загалом вона була непогана. Безперечно, в ній відчувалося благородство старих добрих часів.

Однак праворуч від головного корпусу якийсь дотепний архітектор прибудував крило — начебто такого ж стилю та кольору. Сам собою задум був непоганий, але прибудова зовсім не гармонувала з головним корпусом. Враження складалося таке, ніби хтось подав гостям на срібному тарелі шербет разом із цвітною капустою. У такому стані будинок простояв не один десяток років до того часу, поки поруч з ним не з'явилося щось схоже на кам'яну башту. На її вершечку прикріпили декоративний громовідвід. І це була велика недоречність. Бо від першого ж попадання блискавки вся будівля могла згоріти.

Величавий критий перехід вів прямо від башти до ще одного крила. Воно теж було чудернацьким, але в ньому принаймні відчувалася тематична послідовність, яку можна було назвати також "ідейною спорідненістю". Над усім цим висів своєрідний смуток: як тоді, коли віслюк стояв перед двома однаковими в'язками сіна і, вагаючись, з якої починати їсти, вмирав з голоду.

Ліворуч від головного корпусу, різко контрастуючи з раніше побаченим, тяглися стіни одноповерхового будинку в японському стилі.