Погоня за вівцею - Сторінка 11

З живоплотом, дбайливо доглянутими соснами та чудовими верандами — прямими й довгими, як доріжки для гри в кеглі.

В усякому разі, увесь цей краєвид з будинком на пагорбі скидався на три частини кінофільму впереміш з анонсами майбутніх розваг. Якщо припустити, що його знімали продумано упродовж багатьох років для того, щоб прогнати від глядача дрімоту і хміль, то, напевно, можна було б сказати, що мету успішно досягнуто. Однак для такого припущення, звісно, немає підстав. Подібний краєвид виникає тоді, коли різні посередності, народжені в різні епохи, мають доступ до великих грошей.

Я досить-таки довго оглядав садибу, а коли похопився, то побачив, що водій стоїть біля мене й позирає на годинник. В його поведінці було щось завчене. Мабуть, кожен гість, якого він сюди привозив, завмирав на цьому ж місці й так само ошелешено поглядав на навколишній краєвид.

— Якщо маєте бажання дивитися — будь ласка, можете не квапитися, — промовив водій. — У нашому розпорядженні ще вісім хвилин.

— Яка просторінь! — сказав я. На думку сплили лише такі слова.

— Три тисячі двісті п'ятдесят цубо[6], — пояснив водій.

— Не завадило б мати тут і вулкан, чи не так? — спробував я пожартувати. Однак, ясна річ, водій обійшов мій жарт мовчанням. Тут не заведено жартувати.

Так минуло ще вісім хвилин.

Мене провели в кабінет європейського стилю на вісім дзьо[7] — праворуч, відразу за входом. Навдивовижу висока стеля, на межі між стелею та стінами — фігурне ліплення. З меблів — антикварного вигляду диван і стіл. На стіні висів натюрморт, який можна було б назвати навіть вершиною реалізму. Яблука, ваза для квітів і розрізувальний ніж. Можливо, була думка розколювати вазою яблука, а ножем зчищати з них шкурку. Огризки і зернята — викидати в ту ж вазу. Розсунута штора з грубої тканини і тюль по обох боках вікна були підв'язані шнурками. У вікні між ними видніла порівняно краща частина саду. Дубова підлога переливалася приємними кольорами. На старому збляклому килимі, що застеляв половину підлоги, все ще стирчав твердий ворс.

Непогана кімната. Зовсім непогана.

Зайшла середніх літ покоївка, поставила на стіл склянку з виноградним соком і мовчки вийшла. Двері за нею тихенько зачинилися, і навколо запанувала мертва тиша.

На столі я помітив сигаретницю, попільничку і запальничку — всі з чистого срібла. Точнісінько такі, як в автомобілі. Як і раніше, на них було викарбовано герб з вівцею. Я вийняв з кишені власні сигарети з фільтром, прикурив від срібної запальнички і випустив клубок диму в бік високої стелі. Потім взявся пити виноградний сік.

Через десять хвилин знову двері відчинилися і до кімнати зайшов високий чоловік у чорному костюмі. Він не сказав нічого — ні "ласкаво просимо", ні "вибачте, що затримав вас". А мовчки сів навпроти мене і, трохи нахиливши голову вбік, розглядав мене так, наче оцінював якийсь товар. Як і казав мій компаньйон, на обличчі того чоловіка не було жодного виразу.

Так минув ще якийсь час.

РОЗДІЛ 5

Листи від Пацюка і наступні події

1. Перший лист від Пацюка (проштемпельований 21 грудня 1977 року)

Ну, як поживаєш?

Здається, я дуже давно з тобою не бачився. Цікаво, скільки років минуло? Коли ж це було?

Я поступово втрачаю відчуття часу. Здається, ніби мені над головою лопотить крильми якийсь плоский чорний птах, і я не в змозі порахувати більше, ніж до трьох. Вибач, але я хотів би, щоб ти сам це зробив.

Мабуть, я завдав тобі клопоту тим, що, нікому нічого не сказавши, виїхав з міста. Напевне, я тебе образив тим, що перед від'їздом і тобі нічого не сказав. Я декілька разів збирався перед тобою виправдатися, та не зміг. Написав силу-силенну листів — і всі пошматував. І це природно: хіба можна комусь пояснити те, чого не вдається як слід пояснити самому собі?

Навряд, чи не так?

Я ніколи не вмів доладно написати листа. То порядок думок ставив догори ногами, то помилково вживав слова прямо протилежного змісту. І писанням листа тільки ще більше себе заплутував. Мені бракувало гумору, а тому написаним текстом я наганяв на себе нудьгу.

А втім, людині, здатній як слід написати листа, немає потреби це робити. Бо вона може жити цілком задовільно у власному контексті. Та це лише моя особиста думка. Може, насправді життя у власному контексті — річ неможлива.

Зараз страшна холоднеча, аж руки заклякли. Здається, наче вони не мої. І мозок — теж ніби не мій. Падає сніг. Сніг, схожий на чийсь мозок. Сніг, що лягає щораз товстішим шаром на землю, як чийсь мозок… (Що за нісенітниця?)

Якби не холод, життя моє було б цілком нормальним. А твоє там як? Я не повідомляю тобі моєї адреси, але ти не ображайся. Причина не в тому, що я хочу щось приховати. Я тебе прошу: зрозумій мене. Це для мене дуже делікатне питання. Мені здається, що в ту мить, коли я повідомив би тобі свою адресу, в мені щось змінилося б. Не вмію як слід пояснити…

Мені здається, що ти завжди добре розумів те, що мені не вдавалося докладно пояснити. Однак чим краще ти мене розумів, тим важче мені ставало висловити свою думку. Напевне, в мене від народження якась вада.

Ясна річ, у всіх є свої вади.

Однак найбільша моя вада полягає в тому, що мої вроджені вади щороку розростаються. Інакше кажучи, враження таке, ніби в мені живе курочка. Курочка несе яєчко, яєчко стає курочкою і ця курочка, у свою чергу, несе нове яєчко… Тож хіба людина може жити з такою вадою? У тому-то й річ, що може.

Так чи інакше, я все-таки не дам тобі моєї адреси. Певен, що так буде краще. І для мене, і для тебе, чи не так?

Мабуть, нам треба було народитися в Росії дев'ятнадцятого століття. Мені — князем, тобі — графом. Ми удвох полювали б, стрілялися б на дуелі, були б суперниками в коханні, страждали б метафізичними муками, пили б пиво, милуючись вечірньою загравою над Чорним морем. А на схилі літ уплуталися б у якусь змову, були б удвох заслані в Сибір, де і померли б… Ти не вважаєш, що це було б чудово? Гадаю, що і я писав би набагато кращі романи, якби народився в дев'ятнадцятому столітті. Може, не так, як Достоєвський, але, напевне, став би у другий ряд за ним. Цікаво, ким би ти був? Мабуть, просто графом. Бути просто графом — теж непогано. Цілком у дусі дев'ятнадцятого століття.

Але годі! Повернімося у двадцяте століття.

Поговорімо про маленькі містечка.

Не про ті, де ми народилися, а про всі інші.

На світі справді є багато різноманітних містечок. І в кожному з них — чимало такого, що мене приваблювало. А тому упродовж останніх років я побував не в одному з них.

Сідав на поїзд, сходив на першій-ліпшій станції і на маленькому кільцевому роз'їзді опинявся перед щитом з планом містечка й торговим кварталом. Усюди, куди я потрапляв, я бачив те саме. Навіть собаки мали однаковий вигляд. Передусім я обходив торговий квартал, а потім прямував до агентства з продажу та оренди нерухомості, щоб підшукати собі пансіон за помірну плату. Звісно, я був усюди чужаком, а тому в маленькому містечку, де з підозрою до них ставляться, я не міг відразу здобути довіру. Та, як ти знаєш, я вмію добре обходитися з людьми, отож через хвилин п'ятнадцять встановлював дружні стосунки майже з будь-ким. Швидко ладнав справу з житлом і роздобував різноманітну потрібну інформацію про містечко.

Після того шукав роботу. І цього разу все починалося із знайомства з різними людьми. Тобі, гадаю, було б нудно до цього братися (як, до речі, й мені), адже йшлося про перебування в містечку не довше, ніж чотири місяці. Заприязнитися з ким-небудь було неважко. Передусім я знаходив кафетерій або забігайлівку, де збиралася тамтешня молодь (у кожному містечку є таке місце, так би мовити, його пуп), ставав його завсідником і через нових знайомих діставав роботу. Ясна річ, я видумував собі підходяще ім'я та історію свого життя. Ти навіть не уявляєш собі, скільки таких імен і біографій ще досі зберігає моя пам'ять! Стільки, що іноді я навіть забуваю, ким я був насправді.

І робота попадалася різна. Здебільшого нудна, однак я працював із задоволенням. Найчастіше на бензоколонці. Потім — буфетником у закусочній. Був і сторожем книгарні, і працівником радіостанції. Копав землю і продавав косметику. Заслужив собі доброї слави як комівояжер… І, звичайно, спав з різними дівчатами. Зізнаюсь: зовсім непогано переспати з жінками кожного разу як людина з іншим іменем та біографією.

Загалом ось так усе крутилося.

І от мені сповнилося двадцять дев'ять. А через дев'ять місяців буде тридцять.

Я все ще не збагнув, чи таке життя мені підходить. Не знаю, чи охота до мандрів — універсальна властивість. Як хтось писав, для тривалого мандрівного життя людині потрібна хоч би одна з трьох схильностей — релігійна, мистецька або розумова. Мовляв, без однієї з них про нього не може бути й мови. Однак я не думаю, що котрась із них відповідає моїй вдачі. Якщо вже питати, котра… а втім, не варто.

А можливо, я помилково відчинив не ті двері і зайшов надто далеко, щоб назад повернутися. Однак коли вже відчинив, то нічого не залишається, як гідно йти до кінця. Адже не годиться вічно купувати в кредит.

Ось такі справи.

Як я вже раніше казав (справді казав?), я боюсь про тебе думати. Напевне, тому що ти нагадуєш мені про той час, коли я був ще більш-менш нормальною людиною.

P. S. Водночас надсилаю тобі свій роман. Для мене він уже не становить жодної цінності, а тому розпорядися ним на свій розсуд.

Цього листа надсилаю тобі терміновою поштою — щоб доставили до 24 грудня. Добре, якщо вчасно дійде…

В усякому разі, вітаю з днем народження.

І з Різдвом!

Лист Пацюка прийшов до мене під кінець року — 27 грудня, його конверта, вкрай зім'ятого, просунули мені в поштову скриньку. На ньому були дві наліпки з проханням переслати за новою адресою. Листа Пацюк вислав за дуже старою. Нічого не вдієш — я ж не повідомив йому, де проживаю тепер.

Я тричі перечитав чотири аркуші листа на блідо-зеленому папері, написаного густим почерком, і, взявши в руку конверт, заходився розглядати напівзбляклий штемпель. Про місто з такою назвою я ніколи не чув. Я вийняв з книжкової шафи географічний атлас і спробував знайти місто на карті. З деяких фраз Пацюкового листа в мене склалося враження, що йдеться про північні околиці Хонсю.