Поклик пращурів - Сторінка 10

Хел і Чарльз цього не знали. Вони все прорахували на папері: така-то кількість собак, така-то кількість корму на собаку, така-то кількість днів дороги, – разом… Олівець гуляв по папері, а Мерседес зазирала через чоловікове плече та з авторитетним виглядом кивала головою – все просто і зрозуміло.

Наступного пізнього ранку Бек повів довгу собачу запряжку по вулиці Скагуея. Жодна із собак не виявляла жвавості й енергії. Вони вирушали в дорогу страшенно втомлені. Бек уже чотири рази долав шлях між Солоною Водою й Доусоном, і його розлютило, що йому, стомленому, заїждженому, знову слід вирушати в таку виснажливу дорогу. Не до вподоби воно було йому, не до вподоби й іншим собакам. Нові собаки всього боялися, а старі досвідчені не довіряли своїм нинішнім хазяям.

Бек розумів, що на цих двох чоловіків і жінку не можна покластися. Вони нічого не вміли, і з кожним днем ставало дедалі очевидніше, що вони нічому не навчаться. Вони все робили абияк, не дотримували порядку й дисципліни. Піввечора вони сяк-так лаштувалися на ніч, півранку збирались у дорогу, нарти вони так недбало навантажували, що потім цілий день раз у раз доводилося зупинятися й перекладати багаж. Були дні, коли вони не проходили й десяти миль, а бувало й так, що зовсім не могли зрушити з місця. Не було жодного дня, щоб вони подолали бодай половину середньої норми північних мандрівників, коли ті розраховують запаси їжі для собак.

Від початку було зрозуміло, що Хелу й Чарльзові не вистачить харчів для собак. До того ж вони перегодовували їх і тим самим наближали катастрофу. Собаки-новачки, не привчені до хронічного голодування, були страшенно ненажерні. Місцеві пси вкрай охляли від утоми, йшли повільно, а тому Хел вирішив, що звичайна норма харчування недостатня, і подвоїв її. До того ж Мерседес зі слізьми в гарних очах тремтливим голосом благала його дати собакам більше, а коли Хел не слухався, вона цупила з мішків рибу й крадькома підгодовувала їх. Та Бек і його товариші потерпали не від браку їжі, а від страшенної втоми. І хоча вони бігли не швидко, вага вантажу, котрий вони тягли, підточувала їхні сили.

А потім настав голод. Якось Хел зробив відкриття, що половину харчів для собак уже з'їдено, тоді як вони подолали тільки чверть шляху, а дістати в цих місцях їжу неможливо ні за які гроші. Тоді він урізав денну пайку нижче норми й вирішив, що треба їхати швидше. Сестра й зять погодилися з ним. Але нічого путнього з цього не вийшло: надто вже перевантажені були нарти й занадто недосвідчені люди. Найпростіше було давати собакам менше їжі, а от змусити їх бігти швидше вони не могли. Через невправність хазяїв вони гаяли багато часу, адже пізно вирушали в дорогу. Ці люди не вміли підтягти собак, не вміли підтягтися й самі.

Першим звалився Даб. Безталанний злодюжка, котрий завжди попадався на гарячому й отримував прочухана, був сумлінним працівником. Йому так і не вправили вивихнуте плече, не давали йому перепочинку, тож йому дедалі гіршало. Зрештою Хел пристрілив його зі свого великого кольта. На Півночі всі знають, що привозні собаки часто гинуть од голоду, адже їм, нетренованим, катастрофічно бракує пайки місцевих лайок. А Хел і цю пайку врізав наполовину, тож усі шість чужих собак у Бековій запряжці неминуче повинні були загинути. Першим здох ньюфаундленд, за ним – усі три пойнтери. Найзатятіше за життя чіплялися дві дворняги, але й вони зрештою загинули.

До цього часу мандрівники втратили всю м'якість і ввічливість жителів півдня. Розвіявся романтичний чар арктичної подорожі, дійсність виявилася надто суворою. Мерседес перестала плакати від жалю до собак, – тепер вона плакала тільки від жалю до себе. Її поглинули сварки з чоловіком і братом. Сваритися вони ніколи не втомлювалися. Дратівливість, породжена негараздами, зростала разом із цими негараздами, а згодом значно випередила їх. Ці двоє чоловіків і жінка не відкрили в собі того надзвичайного терпіння, якому Велика Північна Стежка вчить людей і яке допомагає їм у роботі й страшенних злигоднях залишатися добрими та привітними. У нових Бекових хазяїв не було й крихти такого терпіння. Вони мерзли, в них усе боліло: боліли м'язи, кістки, серце. І тому вони стали сварливими, і від ранку до ночі образи та кпини не сходили з їхніх язиків.

Щойно Мерседес давала спокій Чарльзові й Хелу, вони починали сварки між собою. Кожен був глибоко переконаний, що він виконує більшу частину роботи, і при кожній зручній нагоді заявляв про це. А Мерседес ставала на бік то чоловіка, то брата, – і починалися нескінченні сімейні чвари. Заведуть, наприклад, суперечку, кому із двох, Чарльзові або Хелу, нарубати дров для багаття, – і давай вони згадувати всю рідню, батьків, матерів, дядьків, двоюрідних братів і сестер, людей, які перебувають за тисячі миль, і навіть тих, хто давно в могилі. Було зовсім незрозуміло, який стосунок до рубання дров мають, наприклад, Хелові погляди на мистецтво або п'єси, які писав його дядько по материній лінії. Втім, до суперечки все це припліталося так само часто, як і Чарльзові політичні переконання. А який зв'язок між довгим язиком Чарльзової сестри й розпалюванням багаття на Юконі, було відомо самій лише Мерседес, котра вибухала потоком коментарів стосовно цієї теми. Тим часом багаття так і не розводилося, до ночівлі ніхто не готувався, собаки лягали спати голодними.

Мерседес мала особливий привід для невдоволення – суто жіночі претензії. Вона була гарна й розпещена увагою чоловіків, котрі по-рицарському дбали про неї. А зараз годі було й говорити про рицарське ставлення до неї з боку чоловіка й брата. Мерседес звикла завжди посилатися на свою жіночу безпорадність. Чарльза й Хела це обурювало. Але вона протестувала проти будь-яких зазіхань на те, що вважала основним привілеєм своєї статі, а тому повсякчас отруювала їм життя. Вона стомилася, почувалась хворою, тож весь час їхала на нартах, більше не шкодуючи собак. Однак це слабке й чарівне створіння важило сто двадцять фунтів – досить солідний додаток до важкого багажу, котрий доводилося тягти охлялим собакам. Мерседес цілими днями не злазила з нарт – аж поки собаки не падали без сил і нарти не зупинялися. Чарльз і Хел умовляли її злізти і йти на лижах, просили, благали, а вона тільки плакала і скаржилась на жорстоке ставлення до неї.

Раз чоловіки силоміць зсадили її з нарт, але скоро вони пошкодували про це й вирішили більше такого не робити. Мерседес, як примхлива дитина, почала навмисно кульгати й сіла на дорозі. Чоловіки рушили далі, а вона – ані руш. Пройшовши три милі, вони змушені були повернутися за нею, зняти частину вантажу й знову силоміць посадовити її на нарти.

Власні страждання робили цих трьох людей байдужими до страждань собак. Хел уважав, що загартування – річ необхідна, але цю свою теорію застосовував до інших. Спершу він пробував проповідувати сестрі й зятеві, але, зазнавши невдачі, почав кийком тлумачити її собакам. На той час як вони дійшли до П'яти Пальців, запаси собачого провіанту скінчилися, і якась беззуба баба-індіянка погодилася дати їм кілька фунтів мороженої кінської шкури в обмін на кольт, що разом з довгим мисливським ножем прикрашав пояс Хела. Шкура, здерта півроку тому із коня, котрий здох із голоду, була досить жалюгідним сурогатом їжі. Від морозу вона стала як листове залізо, собаки насилу ковтали шматок, котрий не мав ніякої харчової поживності і лише каменем лягав у шлунку.

Бек зносив усі ці муки ніби у страшному сні. Він плентався на чолі запряжки, тяг нарти, наскільки вистачало сил, а коли сили полишали його, то падав і лежав, поки на ноги його не піднімав кийок чи батіг. Його чудова довга шерсть утратила всю густоту й блиск. Вона стала ковтунуватою й брудною. Там, де по шкурі пройшовся Хелів кийок, запеклася кров. М'язи його перетворилися в якісь вузлуваті волокна, і він так схуд, що під шкірою, яка висіла складками, різко виступали всі ребра й кістки. Це могло надірвати будь-яке серце, але серце в Бека було залізне, це давно довела людина в червоному светрі.

Решта собак були не в кращому стані. Вони перетворилися на ходячі кістяки. Разом із Беком їх залишилося семеро. Вони були такі змучені, що вже стали нечутливі до ударів батога і кийка. Вони відчували тупий біль від побоїв, усе бачили й чули немов здалеку. Це були вже напівмертві істоти, мішки із кістками, в яких ледь жевріло життя. На зупинках вони падали без сил раніше, ніж їх розпряжуть просто на дорозі; і здавалося, що остання іскорка життя в них згасла. Коли ж на них обрушувалися удари кийка чи батога, ця іскра починала жевріти, й вони, насилу звівшись на ноги, брели далі.

Настав день, коли й добряк Біллі впав і більше не зміг підвестися. Револьвера в Хела більше не було, і він порішив Біллі ударом сокири по голові, потім зняв із трупа упряж і відтягнув його вбік від дороги. Бек та решта собак усе це бачили. Вони розуміли, що незабаром так само вчинять і з ними. Наступного дня здохла Куна. Їх залишилося п'ятеро: змучений до краю Джо, котрий навіть не міг огризатися; кульгавий каліка Пайк, що втратив всю свою шахраюватість; усе ще відданий справі одноокий Соллекс, котрого також вкрай змучила робота і він не мав сил тягти нарти; Тік, який ще ніколи не ходив так далеко і якого били частіше й дужче, тому що він був найбільш недосвідчений з-поміж усіх; Бек, який ще посідав місце ватажка, але вже не здатен був підтримувати дисципліну, ба навіть не намагався це робити. Знесилений, він брів, як сліпий, і бачив усе довкола, немов крізь туман. Він не збивався із стежки лише тому, що ноги намацували дорогу.

Була чудова весна, але ні люди, ні собаки не помічали її. З кожним днем сонце вставало раніше й пізніше йшло на спочинок. О третій годині вже світало, а сутінки вкривали сувору землю тільки о дев'ятій годині вечора. І весь довгий день сліпуче сяяло сонце. Примарну зимову тишу змінив весняний шум пробудження життя. Земля, сповнена радості відродження, заговорила. Усе довкола ожило й почало рухатися. У соснах, мов кров, почав шумувати сік. На вербах та осиках розпускалися бруньки. Кущі вкривалися свіжою зеленню. Ночами сюрчали цвіркуни, а вдень у сонячному проміні кишіло все, що плазує й бігає по землі.