"Покохай мене солдатику" - Сторінка 9

"Смершівець" розщібнув тонку планшетку, що завжди теліпалася на його заді, щось коротко позначив на папірчині, в яку зазирнув і комбат. Що вони там записували, і що він усе копав між людей, цей невтомний борець зі шпигунами? Цікаво, чи бачив він хоч одного з них у своєму житті? Я подумав, що, коли комбат залишиться один, підійду до нього, спитаю. Та не встиг. Пролунала команда "По місцях!", і я поспішив збігти з дороги.

Нарешті якось невпевнено, з зупинками, рушили розбитою вулицею містечка у бік недалекої передової. Поки я виглядав "смершівця", в кабіну мого "студора" вліз пасажир — наш полковий пропагандист, майор з мудрованим прізвищем, яке ніяк було запам'ятати. Я змушений був приткнутися на плескатому крилі біля фари, як нерідко їздив на передовій. Теплою порою тут почувалося не гірше, ніж у кабіні, та й зручніше було при несподіваному обстрілі зіскочити на землю. Належало тільки триматись.

Перед тим як рушити, ніхто з командирів не сказав нічого, але коли потягнулися відкрито, значить, німці не чинили опору. Вони зникли. За дощенту розбитими будинками околиці переїхали лінію окопів нашої піхоти, якої вже там не було, відтак і німецьку лінію. Німецькі окопи виглядали, як при поспішному відступі, — скрізь валялося військове майно, зброя, скриньки боєприпасів; упоперек бруствера на сошках стояв наготований до бою кулемет з обвислою в окіп стрічкою, повною патронів. Але солдатів ніде не було видко — ні живих, ні вбитих. Здається, вчора, розстрілявши частково боєкомплект, вони подалися на захід. На зустріч з американцями. З нами вони зустрічатися не захотіли.

Вже добре розвидніло, хоч сонце з-за гір ще не показалось, і в гірській долині панував прохолодний затінок. Ми нешвидко їхали по асфальтовому шосе на захід, проминули перше не зачеплене війною містечко з дбайливо доглянутими будиночками в стилі фахверку обабіч вузеньких вуличок, з темною кірхою серед купки розложистих дерев. Людей було майже не видно, але скрізь з балконів і вікон звисали білі простирадла — знаки капітуляції. Потім стали траплятись і люди — старі, діти й жінки; з розчинених вікон вони махали нам і посміхалися. А дехто плакав — бачили й таке. Солдати з кузовів махали у відповідь, вигукували найзрозуміліше тепер "Гітлер капут!" чи ще щось — веселе й пустотливе. Всім було весело і радісно — війні нарешті кінець.

За тим містечком дорога повернула вгору, почалися повороти — то праворуч, то ліворуч. Несподівано колона спинилася: попереду за повороткою почулися гарматні вибухи, всі насторожилися. Я зіскочив з крила, думав, зараз буде якась команда, може, доведеться відчіплювати гармати. Але жодної команди не подавали. Офіцери повилазили з машин, поставали на узбіччі, вглядалися в далечінь. Декотрі йшли далі, де було начальство і звідки пролунали ці неждані вибухи. Що там відбувалося, було невідомо. Я також пройшов трохи вдовж батарейних машин і вгледів попереду свого комбата. Разом з командиром першої батареї вони все вдивлялися в голову колони, мабуть, так само чекали якогось сигналу. Ці два офіцери, два капітани з вигляду були дуже різні — маленький худорлявий комбат-1 і циганської подоби, кремезний комбат-2. З їхньї тихої розмови було зрозуміло, що нас обстріляла німецька самохідка, яка, одначе, змовкла. Екіпаж її, певно, дав драла. Тож не варто хвилюватися, зараз поїдемо. І справді, невдовзі з голови колони пролунала команда "По машинах!" Командир першої батареї побіг до свого "сгудебекера", а мій трохи затримався, все вглядаючися наперед.

— Капітане, хочу спитати.

— Що? — повернув до мене незадоволене обличчя комбат.

— Що це тут особист ранком вистежував?

— А ти не знаєш, що? — командир батареї встромився в мене недобрим позирком. — Не відчуваєш?

— Не відчуваю, — сказав я, починаючи, втім, здогадуватись.

— З якою це ти землячкою там знюхався?

На хвилю я онімів — так воно й виявлялося, як я міркував. Я мовчки чекав, що ще скаже комбат, але він також змовк, мабуть, пошкодувавши, що й без того сказав забагато.

— Знов же, батьки твої де? На окупованій території проживали?

— Проживали. То й що?

— От тобі й що! — непевно скінчив комбат і круто повернувся до своєї машини. Спереду вже загарчали мотори, здається, колона рушила.

Я підбігцем повернувся до машин свого взводу і знову заскочив на широке крило "студебекера". Ось тобі й радість: зустрів, як кажуть, землячку. Та ще й батьки на окупованій території. Але де ті батьки, що я про них знав? Думав, приїду після війни, буду шукати. Хтось же повинен знати, як і де вони пропали торік під Ушачою. Були в партизанах, та зникли. Можливо, під час прориву з німецького оточення. Може, загинули, а може... Те "може" діймало мене вже з півроку. Шкода, на порозі миру ламалися загалом нормальні стосунки з комбатом, який помітно злився на мене, мабуть, з подачі особиста. Хоча з його подачі як не загнівишся? Тут не на жарт сполохатись можна.

Колона рушила далі, і невдовзі ми вбачили ту самохідку, що обстріляла нашу колону. Екіпажу її там уже не було, самохідка стояла покинута за річкою на схилі. Врешті, шкоди вона нам не вчинила. А на другім повороті під обривом лежала в річці наша перекулена "тридцятьчетвірка", і гірський потік булькотав біля її гарматної башти. Здається, там зостались і танкісти, — мабуть, сердеги, надто поспішали до перемоги.

Ми знову з'їхали в долину, на рівніше, машини прискорили швидкість. Я все сидів на крилі, тримаючись за гратування фари. І раптом ми побачили німців. Чимала колона їхньої піхоти марширувала обіч дороги, зважливо пропускаючи наші автомобілі, — зморені, схудлі, оброслі щетиною обличчя, — безладний, притомлений стрій. Усі обвішані шинелями, ковдрами, торбинами з похідним майном, але без зброї. Вже роззброїлися. Ніби полонені. Чи підготувалися в полон. Офіцерів було мало видно — де-не-де обіч колони тупав байдужий до всього лейтенант чи обер-лейтенант з однією-двома бобками на коротких погонах. Наші солдати свавільно кричали їм "Гітлер капут!", явно виказуючи тим самим і радість, і глум, і зловтіху. Німці майже не відповідали, тільки застережливо позирали на своїх учорашніх ворогів і линули собі далі. Тоді солдати, по-дурному жартуючи, почали кричати звикле для німців "Хайль Гітлер!", скидуючи руку вгору. І декотрі з німців стримано цідили своє "хайль", невпевнено рухаючи рукою. Коли на зап'ясті когось помічали ремінець від годинника, наші стукали згори в кабіну "Стій!", шофер зупиняв машину, хтось стрибав на дорогу і кидався в німецький натовп. Незабаром з'являвся звідти з годинником, а то й двома в руках, вже на ходу чіплявся за борт "студебекера". Командири нині стали на диво добрі і дивилися на те поблажливо, декотрі й самі вискакували з кабін. Мій майор-пропагандист також разів зо два вилазив на дорогу. Одного разу, вернувшись, кинув на сидіння новий, сталевого кольору офіцерський плащ, а вдруге, мабуть, так само розжився годинником. Взагалі мені ставало сумно...

Так ми доїхали до чергового містечка і спинилися на його околиці. Далі було не пробитись, та, втім, уже й не було потреби кудись пробиватися. Всі вулиці, центр і довкілля були повні військ: піхоти, артилерії, кілька 76-міліметрових самохідок, вантажівок, "віллісів" і "доджів" начальства. Начальство, де на машинах, а де піхтурою, вперто пробивалося на берег ріки, де раніше за нас з'явилися американці. На чорному шикарному "хорьху", суціль сигналячи, щоб дали дорогу, хутко проїхав знайомий усмішливий майор, бригадний "смершівець". Тепер він, одначе, не всміхався, мав аж надто заклопотаний вигляд за вітровим склом автомобіля, — мабуть, спізнявся на зустріч. Або ще кудись. На мене він і не зирнув навіть, і я подумав: хоч би так і не завважив ніколи.

Наша колона трохи постояла на в'їзді в містечко, а затим хтось із начальства повернув її в боковий завулок. Незабаром ми опинилися на міській околиці, біля широкої надрічної луговини. Не встигли вирівняти в який-небудь порядок автомобілі з гарматами, як нас опанували веселі, радісні люди в небаченій, спортового крою формі, грубих громіздких гамашах, ще громіздкіших касках з чохлами. То були американці. Вони одразу кидалися в обійми з першим, хто їм траплявся назустріч, — солдат чи офіцер, гучно ляпали по плечах, щось на все горло кричали незрозумілою мовою. Трохи розумів по-англійськи лише мій пасажир-майор, і вони після перших його слів з радісним криком почали підкидати його вгору, мов найбільшого радянського героя. Наші солдати спершу якось нерішуче піддавались їх веселості, після почали сміливіше й охочіше, гучно здоровкались і так само по-своєму кричали, мов для глухих. Декотрі з гостей уже повилазили на наші машини, звідкись появились бутельки та солдатські фляжки, вже наливали в кварти, а то і жлуктили по черзі з бутельок. Луговина вмить перетворилася в гомінкий безладний ярмарок, замість возів заставлений величезними "студебекерами" з гарматами на причепі. Ніхто не командував, не старався навести порядок. Тут були тільки молодші офіцери, комбати і взводні, старші командири кудись позникали, мабуть, туди, де був міст через ріку і де тепер відбувалася головна зустріч.

Але нам і тут ставало радості. Кілька американців, здається, вже добре напідпитку, опинилися перед моєю машиною і вже весело горланили, двоє обіймалися з телефоністом Мухою. Виявляється, ці розуміли по-польськи, так само, як і Муха, що попав у полк з польської армії. І вже там чутно було, як лунало "Бардзо проше", "Панє капрале", "германско бидло". Побачивши мене, Муха радісно розтлумачив:

— Товаришу лейтенанте, от диво! Земляки! їхні батьки з-під Познані. Ось ромом частують...

Один з тих земляків — розхристаний, плечистий здоровило вже совав мені величезну бутельку, в якій ще щось плескалось, а Муха підохочував: "За перемогу, лейтенанте!" І я випив — без великої охоти кілька ковтків теплого смердючого пійла. Після мене поважно випив сержант Медведев. Затим звідкись з'явилась алюмінієва фляжка, жваво пішла по руках. Муха роздавав невідомо де взяті тверді шматки шоколаду — на закусь. Ми ще випили, і біля мене опинився здоровенний білозубий негр, увесь у хакі, почав безцеремонно мацати на грудях мою "червону зірку".

— Презент, сер офіцір? Єс, презент? Єс?

Я не розумів, що означає — презент? Чи не хоче він одержати в подарунок мій орден? Справді, мабуть так.