"Покохай мене солдатику" - Сторінка 11

Спізнилися, однак, на велику зустріч, треба було раніше.

У знайомому, безлюдному вчора містечку тепер панувало неабияке пожвавлення, справжній вуличний фест, з безліччю людей і, як я зрозумів, не тільки австрійців. Сюди зібралися, здається, з усього довкілля, з недалеких гірських поселень. На площі біля кірхи замайоріли прапори — французький трикольоровий, англійський і ще незнайомий якийсь. Це юрмились іноземці, зігнані Гітлером з усієї Європи для праці на військових заводах. Тепер вони вільні і прагнуть додому, кожний у своєму напрямку і під своїм стягом. Мені теж треба було додому, але моя черга ще не приспіла. Знову ж мене тут чекала вона.

Трохи від'їхавши від людної площі, ЗІС круто завернув на якесь просторе подвір'я і став. Веселий шофер сплигнув на брук.

— Приїхали! Тобі куди, лейтенанте?

— Мені далі.

— Що, в армійський тил? Ні, я туди не їду.

Заклопотаний, я озирався по боках. У дворі вже стояли два "студебекери" — порожній і чимсь навантажений. Але куди вони їдуть? І коли? Запитати не було в кого. Я обійшов їх з другого боку і під потинькованою стіною побачив ровер. Жовті, з дерева в ялинку двері, біля яких він стояв, були зачинені, ніхто звідти не виходив. Я обережно взяв ровер і розвернув його колом до вулиці. Ніхто мене не спинив, не кричав, і я покотив на асфальт.

Спершу мчав що є сили, шалено крутив педалі. Потім стишив хід. Усе ж за мною не гнались, мабуть, можна було і спокійніше. Зустрічні автомобілі здебільшого прямували по своєму боці і дуже не заважали. Тільки раз на повороті я ледве роз'їхався з шаленим "доджем", з якого чувся п'яний гомін — п'ятеро офіцерів з бутелькою святкували перемогу.

Окіл розстилався мальовничий ландшафт гірської долини з порослими сосняком схилами гір; де-не-де вдалечині на узлісках виднілися білі й сірі будівлі з широкими дахами; вулиці придорожніх поселень прикрашали строкаті фасади в стилі фахверку. З-за снігових вершин якось раптово викотило сонце і знов, як недавно, ударило в обличчя яскравим сліпучим промінням. Сонце зі сходу. Там була моя вітчизна — без гір і пишних забудов, зі своєю милою для мене зеленою красою. Тепер я повернуся туди. І не один.

Помалу оживши, цей намір мій зміцнювався дедалі більше, переростаючи в певну, непорушну мету. Як її здійснити, було не дуже зрозуміло. Але мета сформувалася і все більше проростала в свідомість, робилася невідчепною. Відчував, що відкладати не можна, задумане треба втілювати негайно. Та й чому ні? Війна ж скінчилася. Мені було трохи за двадцять літ, і я ще не пізнав кохання. Не було коли й не було кого покохати. Якось під Знам'янкою дуже сподобалася медсестра Нюра з фізкабінету. У неї розпрацьовували недоліковані руки-ноги, крутили "велосипед", стискали якісь пружисті "розкаряки". Раз посидів я з нею на чергуванні, поговорили, дуже вона здалася мені ласкавою. Вона й насправді була ласкава, та, на біду, не до мене одного. Якось вона дала мені рапіру і запропонувала пофехтувати з нею. Фехтувальник я виявився невдалий, вона легко і не раз уколола мене. Але з того фехтування я, здається, ладен був покохати її. Поки не побачив, як вона фехтує з пораненим у голову капітаном-льотчиком. Мабуть, той був спритнішим за мене у всіх відношеннях і, коли він виписався, сестричка поїхала з ним з госпіталю. В авіаційний полк. Я ж іще залишився доліковувати мою прострелену руку. Нюра була вправна спортивна дівка, у тому вся справа.

Я проминув іще одне невелике містечко в долині — купку білих і сірих будівель-котеджів. З вікон і балконів звисали й метлялися на вітрі білі простирадла, людей, одначе, видно було обмаль. У дворах і на узбіччі доріг де-не-де стояли військові автомобілі, біля них ворушився-снував військовий люд, тут уже влаштовувалися тили. Мене ніхто не спинив ні разу, не спитав, куди їду. Що значить — кінець війні! Коли вона тривала, хоч тут, за кордоном, чи на нашій землі, в тил за два-три кілометри поткнутися було неможливо. Скрізь заслони, шлагбауми, контроль і перевірка. Навіть пораненим треба було мати документ — картку передового району. Кривава рана ще нічого не значила. А тепер... Хоча все зрозуміло — війна ж скінчилася.

Ось, нарешті, і те наше містечко — вщент розбитою вулицею воно виникло з-за повороту. Я переїхав лінію німецьких окопів, затим своїх. Знайома вулиця, як і вчора, була густо закидана вже розтрощеним колами дріб'язком, а де й шматтям дахівки; відгонило гіркотою недогорілих згарищ. Містечку не пощастило, напослідок не вбереглося, як убереглися ті, що від нього на захід. Доля міст, мабуть, як і доля людей, особливо за війни. Але щастя, що вцілів знайомий котедж за річкою — з-за розбитого будинку на розі я відразу вбачив його під горою, і серце моє радісно заляскотіло в грудях.

Однак щось мене тривожно штурхонуло зсередини, коли я згледів з містка напіврозчинену хвіртку. Завжди вона була зачинена, і я перелазив її згори. Кинувши на землю ровер, я підтюпцем побіг до близьких дверей. Але двері... Що це? Чому весь низ їх виламаний, а кам'яна стіна поряд чорніє вогненною підпалиною? Ще не розуміючи, що це могло означати, я пхнув розламані двері ногою і ступив у знайомий, як і тоді темнуватий, вестибюль.

І відразу побачив її.

Її маленьке, мов у підлітка, тіло знерухоміло на слизьких плитках підлоги якраз на середині вестибюля, де вчора стояв круглий столик. З усієї одежі на ній зосталася лише розідрана на грудях кофтинка, коротке русяве волосся розметлялося окіл закинутої на підлогу голови, на гостренькім підборідді стік і запікся струмінчик сукровиці. Широко розплющені очі невидюще гляділи в морок високого підстілля.

Я не доторкнувся до неї, тільки опустився поряд навпочіпки і сидів так, дивився, оглядав її мертве личко і не знав, що мені робити — плакати чи, може, кричати? Дуже хотілося вити й кричати. Але хто міг почути мій крик, зрозуміти здичавілий мій біль? Страшенну несправедливість цієї погибелі? Війни чи життя загалом...

Коли трохи якось відпустило, я підвівся і вперше озирнувся навколо. У вестибюлі панував розгром. Усі двері шафи були розчинені, окіл на підлозі валялися книги. Легкі ослінчики лежали в різних місцях вестибюля, столика чомусь ніде не було видно. Два шкіряні крісла, що стояли біля стіни, були зсунуті зі своїх місць, з їх порізаних сидінь стримів витий дріт пружин.

Поволі відходячи від раптової прострації, я зазирнув крізь розчинені двері на кухню, де так само все було порозкидане, посуд побитий, меблі перекинуті. В наступному, більш просторому приміщенні, мабуть, була їдальня з довгим столом посередині та темними картинами на стінах. Пуста, оздоблена золотою ліпкою рама лежала на столі, крісла були перевернуті і безладно валялися по всьому приміщенні. А біля наступних дверей з-за стола висовувались на паркеті довгі ноги в чорних з темно-синіми лампасами штанах. Доктор Шарф був застрелений у голову, і калюжка крові розтеклася від нього до дверей. Я прочинив ті двері і відчув перешкоду, далі якої вони не відчинялися. Крізь щілину однак стала видна долі біленька, мов кульбабка, голівка фрау Сабіни. Вона також була нежива.

Я ходив серед цього дикунського розгрому, перебирав невидющим позирком розкидані, потоптані, попсовані речі, одежу, меблі і не розумів нічого. Я був здивований, приголомшений, знищений. Хто це скоїв? За віщо? Скінчилася ж війна, як же так? Це помста чи грабіжництво? Чи, може, політика? Знову вийшов до вестибюля. Байдужа до всього Франя тихенько лежала на колишньому місці. Так ось як їй судилося скінчити життя. І коли! Наприкінці війни. На порозі миру. Коли у мене народилося сподівання на життя. А їй саме в такий час випало померти. У свої вісімнадцять літ...

Я рівненько склав удовж тіла її маленькі руки, зімкнув разом її голі, скривавлені ноги. Виродки і гади! Гади й виродки! Хто б вони не були — наші чи німці! Більшовики чи фашисти. Чому не розверзнеться земля, не проглине їх? Я підняв поряд зібганий квітчастий обрус зі столика і рівненько накрив ним Франю. Але що мав робити далі?

Дуже боляче було дивитися на цей розгромний гармидер, бачити нерухомі скривавлені тіла. За війну я чимало надивився на забитих, пошматованих снарядами людей — своїх і німців. Але то були чоловіки і солдати. Тут же маленьке юне дівча, моє несподіване кохання.

Мені потрібна була допомога, хоч би якесь душевне опертя. Якби поряд були друзі чи хоч би мої хлопці зі взводу. Але їх не було, а що я міг один? Іти на дорогу, де снували автомобілі невідомих військових частин, просити офіцерів — хто з них зрозумів би мене?

Що-небудь тлумачити я не мав сили. Та й кому яке діло тут до цієї трагедії в багатому котеджі? З цими австріяками та їхньою служницею? Місцева влада? Де мені шукати її? Та й чи є вона тут, у цьому розбитому, вчора ще фронтовому містечку? Мабуть, тут панувало безладдя, і ця трагедія — насамперед наслідок того безладдя.

Може, треба було їхати в полк? Але полк був далеко, і я не міг покинути тут Франю та й цих нещасних її старих. Мабуть, треба було дати їм якоїсь ради. Останньої на цій землі.

Не знаючи ще певно, для чого, я побрів у містечко. Не тією зруйнованою вулицею, з якої я приїхав сюди — провулками понад річкою. Тут пошкоджених будинків траплялося менше, декотрі були з глухо зачиненими віконницями і здавалися покинутими. Де-не-де в городчиках, біля ганків червоніли весняні квітки і зацвітав бузок. За одним кущем біля фахверкової стіни я згледів людину. То був немолодий австріяк у капелюсі, він підмітав засмічене друзками подвір'я і здивовано знерухомів з мітлою в руках.

— Послухайте, там у котеджі забиті...

— Ніхтс ферштейн, — вислухавши, крутнув головою австріяк.

— Ну забиті, розумієте? Морд!

— Морд?

— Так, морд. Там, у котеджі...

— Найн, найн! — оскаженіло закрутив головою австріяк. — Іх цивіль, нейтраль менш. Найн...

Не прощаючись, я рушив далі. Лихий би його взяв, цього нейтрального менша. Чи він зрозумів мене, чи не захотів зрозуміти. Я перейшов на другий бік коротенької околичної вулички. Якраз на розі за невисокою цегляною огорожею розмовляли дві жінки, і я покликав їх з вулиці. Спершу до огорожі підійшла старіша, дебела жінка у фартусі, затим до неї застережливо наблизилася молодша — худа й кощава, в чоловічому вбранні та штанах.

— Прошу пробачити фрау.