Попо і Фіфіна, діти з Гаїті - Сторінка 6

- Ленгстон Х'юз -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Вітер розвівав його подерту сорочку, і вона тріпотіла, мов посічений кулями прапор. Голі руки й плечі татуся Жана вилискували в перших променях сонця, наче бронзові.

Попо знав, що татусь Жан пишається змієм не менше, німе вони з Фіфіиою. А чого ж би йому й справді не пишатися? Хіба не він сам його змайстрував?

Незабаром усі човники зникли вдалині. Бухта спорожніла. Мідно-червоний круг сонця поволі підіймався над обрієм.

— Ну як, тягне добре? — спитала Фіфіна.

— Добре,— відказав Попо.— Мабуть, там, нагорі, добрячий вітер.

— Гм. Мабуть що так. А гуде?

— Гуде?! — вигукнув Попо.— Що там "гуде"! Та цей змій просто співає!

— Дай-но послухати.

Попо підніс нитку до вуха сестри.

— Ну що, не співає, скажеш?

— Гарно. Дай мені трохи подерлсати.

Дітлахи рушили до води, туди, де кілька великих кам'яних брил виступали в море. Там вони сіли перепочити й по черзі тримали нитку, відчуваючи, як змій без упину поривається вгору, і прислухаючись до його басовитого дзижчання. То була чудова розвага.

Раптом Попо глянув угору і побачив, що в небі з'явився ще один змій. Коли ж це він піднявся? Хто його запустив? І що собі думає той незнайомець, пускаючи свого змія навперейми їхньому? Наче на березі немає іншого місця!..

А тим часом чужий змій — непривабне брудно-корич-иеве одоробло — набирав висоту так само хвацько, як перед тим змій Попо. При цьому він так несамовито сіпався й хилитався в повітрі, що Попо злякався: от-от зачепить його нитку і заплутається в ній! Дивлячись на цього змія, він мимоволі порівнював його з хижим шулікою, що полює на меншого птаха.

І в наступну ж мить сталася біда. Великий коричневий змій-шуліка налетів на нитку Попо й засіпався, захилитався ще дужче. Тепер Попо вже бачив хлопчиська, який його пускав. Було зрозуміло, що той дуже пишається своїм нахабним змієм-розбишакою. Хлопчисько смикав за свою нитку, відверто наміряючись перепиляти нитку Попо, щоб його змій обірвався. То була не нова витівка, і Попо теж знав, як це робиться. Отакі лихі хлопчиська часто обривали нитки в недосвідчених дітлахів, і змії цих бідолах гинули в морі. Але Попо вірив у змія, якого зробив йому татусь Жан. Він був певен, що його великий червоний змій-зірка встоїть перед будь-яким шулікою. І Попо заходився й собі щосили смикати за нитку: вгору-вниз, вгору-вниз. І раптом щось сталося. Серце Попо завмерло.

Нитка тріснула. Попо відчув, як вона послабла. Але то була не його нитка. Його змій тягнувся вгору і співав, як і раніше. Зате другий змій, шуліка, падав униз, наче лиховісний птах з перебитим крилом. Усе нижче... нижче... нижче... Ось іще мить — і він зник в океані. А велика червона зірка Попо гордо майоріла в небі, здобувши справедливу перемогу.

ПОПО ЙДЕ ПРАЦЮВАТИ

За кілька днів потому татусь Жан і матуся Анна сиділи ввечері біля порога, мирно попихкуючи люльками. Діти все ще були на березі — пускали змія. Ось улсе три-чотирн дні вони майнсе нічим іншим не займалися, крім отого змія, і матуся Анна дедалі частіше думала, що було б краще, якби вони хоч іноді посиділи вдома. їй раз у раз потрібна їхня допомога, та коли вона гукала, ніхто не озивався. Зрозумівши, що дітей у дворі немає, матуся Анна виходила з хатини й дивилася вгору. А побачивши в небі великого червоного змія, лише скрушно хитала головою. Це означало, що діти десь на березі, за добрих півмилі від дому, і хтозна-коли повернуться. Отлее, їй знову доведеться самій іти по воду до фонтана. Вечорами татусь Жан марно шукав кого-небудь з дітлахів, щоб той пішов з ним на базар і допоміг продавати рибу. Жодного з них і близько не було. Зате в небі завжди маячив великий, схожий на багряну зірку змій, якого він сам для них змайстрував.

Тим часом як батьки сиділи біля хатини й курили люльки, з-за шуму прибою нараз долинули голоси Попо й Фі-фіпи, а в наступну мить на стежці з'явились і вони самі — стомлені, сонні, голодні, але щасливі. Здавалось, їм ніколи не набридне пускати свого змія. От і сьогодні вони знов пропадали з ним допізна.

Наближаючись до хатини, Попо зачув голоси батьків. Ті розмовляли неголосно, дуже спокійно, але серед вечірньої тиші він виразно чув колене їхнє слово.

— Робота годує, а лінь марнує,— казав татусь Жан.

— Гм,— погодилась матуся Анна.— Давнє прислів'я, але дуже справедливе.

Попо зрозумів, про що йдеться, і враз згадав: ось уясе кілька днів він тільки те й робить, що грається, їсть і спить. Усі ці дні він почував себе таким щасливим! І навіть дума ги забув про якусь там роботу. Про неї нагадали слова батьків.

— Ну як? — звернувся до нього татусь Жан, швидко змінюючи тему розмови.— Ви й сьогодні пускали змія?

— Він що питає! — Попо аж сяяв від гордості.— Ска-жи-но йому, Фіфіно!

— Ми сьогодні розмотали всю нитку,— похвалилася Фіфіна.—Він злетів так високо, що став наче крихітна цяточка.

— Оце здорово,— мовив татусь Жан.

— Гм,— докинула матуся Анна.— Оце влсе запустили по-справжньому.

— А як він тягне! — вигукнув Попо.

— Ой, а як співає! — зойкнула Фіфіна.

— Все це дуже добре...— сказав татусь Жан.

— Дуже добре...— повторила матуся Анна.

— Але я оце думав...— татусь Жан потер підборіддя.

— Ми тут думали...— мовила й собі матуся Анна.

— Отож я подумав, що, може, досить вам поки що бавитися змієм. Може, не завадило б трошки й попрацювати.

— Гм,— підтвердила й матуся Анна.— Не завадило б трошки й попрацювати.

З хвилину всі мовчали. Попо сів на землю, освітлену місячним промінням, і поклав змія на коліна. Фіфіна примостилася поруч, тримаючи моток з ниткою. Внизу, на березі моря, хлюпали, розбиваючись об каміння, хвилі.

— Що треба робити? — покірливо спитала Фіфіна.— Ми любимо працювати й допомагати.

Попо не сказав нічого.

— Оце розумна дівчинка! — мовив татусь Жан.— Ну, а ти що скажеш, Попо?

— Авжеж,— квапливо озвався Попо.— Я теле люблю допомагати.

— От і чудово. Значить, завтра ми кладемо змія на полицю.

Попо змахнув з вій сльозинку.

— Гаразд, татусю Жане,— зітхнув він.

— Фіфіна допомагатиме матусі Анні по господарству. Ну, а Попо в нас росте швидко. По-моєму, час йому вже братися до справлшьої роботи.

Попо відчув, як сполохано закалатало в нього серце. Йо-ку й на думку не спадало, що доведеться отак зненацька іти працювати. Адже він гадав, що татусь Жан і матуся Анна говорять про якусь роботу коло дому.

— Ти візьмеш мене з собою в море? — вигукнув він.

— Ні, синку, поки що ні. Я відведу тебе до столярні дядечка Жака. Ти працюватимеш там і навчатимешся ремесла. Так воно буде краще, ніж ловити рибу. Цебто, ти знатимеш обидва діла. Рибалити навчишся згодом, коли схочеш. Цього я й сам тебе можу навчити.

Татусь Жан говорив, а матуся Анна тим часом згідливо кивала головою і мугикала: "Гм-гм... гм-гм...гм-гм..." Здавалося, ніби вона тихенько наспівує.

— Завтра тобі доведеться встати раненько,— сказав татусь Жан.— Я відведу тебе до столярні, перед тим як вирушати в море. Отож іди краще спати.

— Гаразд,— мовив Попо.

Вони з Фіфіною пішли до хатини. Слідом за ними зайшла матуся Анна й засвітила каганець, що сповнив кімнату тьмяним жовтавим світлом. Не минуло й хвилини, як обос вже лежали на своєму матрацику в кутку.

Наступного ранку Попо і татусь Жан вийшли з дому й попростували Приморською вулицею. Вони протюпали пішки майлсе цілу милю, аж поки спішились біля невеличкої столярної майстерні, звідки приємно пахло свіжими дошками. Всередині було кілька верстатів, великі пилки та багато різного столярного інструменту. Попід задньою стінкою лежала куиа запашної необробленої деревини.

Роботу в майстерні ще не починали, і там нікого не було, крім якогось благенького, зодягнутого в лахміття дідка. То був не дядечко Жак, а його помічник, старий Дюран. Висохлий, зігнутий віком і ревматизмом, він рухався так повільно, паче кульгав на обидві ноги.

Коли Попо і татусь Жан підійшли до дверей, старий Дюран, ясуючи беззубими яснами мундштук глиняної люльки, порався в майстерні, готуючись до роботи. Почувши, що хтось прийшов, дідок обернувся. Поводився він дуже привітно, і, коли всміхався, все його обличчя немовби розповзалось на шматки й починало скидатися на пиріг, по якому вдарили кулаком.

— Л брата ще нема? — спитав татусь Жан.

— Був тут,— відповів старий Дюран.— Оце пішов на хзшшпу додому випити чашечку кави.

— Я поспішаю,— сказав татусь Жан.— Мабуть, доведеться піти його покликати.

— Не турбуйтесь,— зупинив його старий Дюран.— Почекайте тут, я зараз же його приведу.

Bin вийшов з майстерні і пошкандибав вулицею. Сонце ще не зійшло, але над обрієм уже мріло перлисто-ролееве

сяйво. З вікон та невеличких коминів над деякими хатинами здіймався димок. У повітрі плинули п'янкі пахощі гарячої кави.

Незабаром старий Дюран, накульгуючи, повернувся до майстерні. За ним ішов високий кремезний чоловік, дуже* схожий з обличчя на татуся Жана. То був дядечко Жак. Позад нього дріботів маленький хлопчик — двоюрідний братик Попо Марсель.

Брати привіталися. Дядечко Жак був старший від татуся Жана, і вони більше скидалися на батька з сином, ніж на двох братів. Марсель і Попо стояли трохи осторонь, і кожен тримався ближче до свого батька. Хоч вони були двоюрідні братики й не раз чули один про одного, але побачилися вперше і тому ніяковіли.

— Я привів Попо, щоб приставити його до діла,— пояснив татусь Жан.— Досить уже хлопчині бити байдики, час йому опанувати ремесло.

— Дуже добре,— сказав дядечко Жак.— Мій Марсель теж оце недавно почав працювати. Нехай вчаться разом.. У мене було ще двоє учнів, але одного я відпустив на тому тижні, щоб звільнити місце для Марселя, а сьогодні, відпущу і другого. Треба ж подбати про родичів. Турбуватися один про одного — наш обов'язок.

— Спасибі, брате. Залишаю Попо на тебе. Приглядай тут за ним, щоб працював як слід і вчився ремесла. Поки не вивчиться всього, щоб заробляти гроші столярством" він — твій.

— Дуже добре! — сказав дядечко Жак і поклав руку на плече Попо.

— А тепер я мушу поспішати. Час уже піднімати вітрила й виходити в море.

— Не турбуйся, Жане. Попо буде тут як удома. Татусь Жан швидко рушив вулицею, і дядечко Жак помахав йому вслід.

З за обрію визирнуло сонце.

СТАРИЙ ДЮРАН

Попо стояв біля верстата і шліфував дошку, що мала стати частиною невеликого столика.