Попо і Фіфіна, діти з Гаїті - Сторінка 7

Дядечко Жак показав йому, як обгорнути наждачним папером дерев'яну колодку і орудувати нею, мов фуганком. Інструмент працював чудово. Він легко ковзав по шерехуватій дошці і залишав після себе за коленим разом гладшу поверхню. Попо був щасливий: адже він допомагав робити стіл. Подумати тільки — маленький Попо допомагає робити справжній стіл, що стоятиме у вітальні якогось міського багатія! І робота, яку він виконує, потрібна й важлива. Та й справді, що б то був за стіл без гладенької, блискучої верхньої дошки І

Він працював, заглибившись у ці свої думки, і майже не звертав уваги на хлопчика, який порався біля верстата просто в нього перед очима. Та за хвилину, коли Попо зупинився, щоб поміняти на колодці папір, він побачив, що той і собі припинив роботу. Марсель дивився на Попо з приязною усмішкою.

— Ну як, подобається, братику?

— Так, дуже,— відказав Попо.

— А проте столик, над яким ти працюєш, це дріб'язок. Стола кожен змайструє. А от робити справжні гарні речі — це вже діло куди веселіше.

Попо не сподобались Марселеві слова. Виходило так, ніби той зневажає прості, немудрящі речі, над якими може працювати він, Попо.

— Ну й нехай я поки що вмію тільки це,— сердито відказав він,— але скоро навчуся всього так само, як і ти. Нехай тільки мені покажуть — і я теж робитиму різні речі не гірше за інших.

Марсель добродушно засміявся:

— Авжеж, робитимеш, братику! Просто я хотів сказати, що попервах воно не дуже весело, коли тобі доручають лише такі дрібниці, як чистити дошки. Як на мене, марудне це діло.

— А мені здалося, що ти з мене глузуєш

17

— Що ти, братику! Ось іди-но сюди на хвилинку, я щось тобі покажу.

Попо підійшов до Марселевого верстата. Перед ним лежало чудове блюдо, вирізане з цілого куска дерева. Марсель трохи підняв його, щоб Попо міг краще розгледіти.

— Ой, яке гарне! — вигукнув Попо.

— Иу, це ще зовсім просте,— скромно мовив Марсель.— Розумієш, адже я й сам тут ще недавно. Це перша гарна річ, яку я спробував зробити.

— Ля теж робитиму такі?

— Ну звичайно, братику. Десь за тиле день-другий і ти зробиш таке блюдо. Це зовсім не валеко.

— А оці чудові штуки по краях і на дужках — робити їх, мабуть, страшенно важко?

— Так, це чи не найважче, але татусь Жак тобі допоможе, коли ти робитимеш перше блюдо. Мені він теж допомагав.

Попо не зводив очей з тонких візерунків, вирізьблених на дереві. Там були квіти, листя, стебельця. А навколо дужок немовби обкрутилися пагінці винограду.

— Мабуть, у дядечка Жака є ще одне, зовсім готове блюдо, і візерунки він різьбить з нього?

— Ні,— заперечив Марсель.— Блюда всі однакові, але візерунок на коленому різний. Робити той самий не годиться. Коли жінка купує блюдо, то не хоче, щоб воно було точнісінько таке ж, як і в сусідки. Отож на коленому має бути свій візерунок.

Попо вернувся до свого верстата й схилився над дошкою для стола.

Сонячне проміння заливало майстерню. Дядечко Жак. який працював поблизу дверей, мав дуже серйозний і повалений вигляд. Він раз у раз морщив лоба й нахилявся над якимись планками, що їх припасовував одну до одної. Попо чув, як дядечко Жак, працюючи, весь час щось насвистує або мугикає.

Старий Дюран без упину сновигав між верстатами, перекладаючи з місця на місце різні речі й попихкуючи люлькою. Він майстрував стільця. Але, як це властиво старим людям, Дюран був неуважний і кожного разу забував, де подів свої інструменти. Через те він весь час був дулее заклопотаний. А на кінець дня виявлялося, що зробив він менше, ніж дядечко Жак, хоча й був не гіршим за нього майстром.

Лише одного Попо не міг зрозуміти: як це можна різьбити блюдо, ие маючи готового візерунка? І як знаходять —новий візерунок для коленого блюда? То була для нього

справжня загадка. Йому дуже хотілось навчитися робити такі ж гарні меблі, які виходили в дядечка Жака та старого Дюрана, але блюда його просто лякали: навряд чи він зуміє коли-небудь вирізьбити хоч простенького візерунка.

Після обіду Попо знов підійшов до Марселевого верстата.

— Марселю,— тихо мовив він.— Поясни мені одну річ. Як молсе людина різьбити візерунок, нікуди не дивлячись, і як це вона коленого разу вигадує новий?

— Це дуже важке питання, дорогий мій братику. Я й сам уясе не раз про це думав. А давай-но спитаємо в татуся Жака.

Вони рушили до верстата дядечка Жака.

— Дядечку Жаку, скажіть нам, будь ласка, як це ви робите блюда, не маючи перед очима готового візерунка, і на коленому різьбите щось нове?

— Це важке питання, хлоп'ята, дуже ваяске. Поспитайте краще старого Дюрана.

Старий Дюран порався біля свого верстата, стукаючи по долоту дерев'яним молотком. Коли хлопчики підступили до нього, він підвів голову і втер спітніле чоло. Обличчя його розпливлося в широкій усмішці. Він витяг з рота люльку й затиснув її в лівій руці.

— Старий Дюране, скажи ти нам, будь ласка, ось що: як це ти різьбиш блюда без готового візерунка і кожного разу вигадуєш новий?

— О, це ваяске питання, дітки, дуясе й дуясе ваяске.

— Ваяске, старий Дюране, але ти повинен нам відповісти. Ми хочемо знати.

— Ну що ж, дітки, треба вкладати в свій візерунок частку себе самого, ось воно як.

— Та ні, ти морочиш нас, старий Дюране! Це не відповідь, а загадка. Як молсе хлопчик вкласти себе самого у якийсь там візерунок?

— О, це таки й справді загадка, але я зовсім вас не морочу. От іду я, скажімо, вранці берегом моря на роботу. Іду і бачу, як з бухти випливають рибальські човни під вітрилами. Я собі пішов далі, а у мене в пам'яті все ще стоїть ця картина. Зустрічаю по дорозі голодного жебрака — але глядь, і ця картина лишилася в пам'яті. Одні картини примушують мене радіти з того, що я живу. Від інших хочеться плакати. А є й такі, що лягають на серце важким каменем. Коли я радий життю, все довкола здається мені гарним і яскравим: і дерева, й квіти, й пташки. А коли мені хочеться плакати, все це має зовсім інший вигляд. Так от, коли я сідаю за роботу, я, звичайно, про це не думаю. Просто сидясу собі, наспівую або висвистую якусь пісеньку та різьблю дерево, ножем чи долотом — як коли. А те, що в мене на серці, виливається у візерунок. Він немовби вбирає в себе мої почуття. Це, може, трохи дивно, але все воно точнісінько так і є, як я кажу. Мій візерунок — це я сам. Я вкладаю в нього свою радість і свій смуток. Вирізьбити візерунок — це все одно що скласти пісню.

— Як цікаво! — прошепотів Попо.

— Скидається на казку,—■ мовив Марсель,— але мені подобається.

— І от коли люди подивляться на мій візерунок,— говорив далі старий Дюран.— вони побачать не лише дерева й човни, квіти й тварин чи якісь там інші речі, але й відчують усе те, що відчував я, коли різьбив цей візерунок. У цьому-то вся суть. Якби не це, люди ніколи б не могли дізнатися про почуття інших.

— Ой, так це ж найкраще діло в світі — різьбити візерунки!

— Нема нічого кращого,— сказав старий Дюран.

— Це правда,— підтвердив і дядечко Жак.— Старий Дюран чудово про все вам розказав, і дулее правильно. Сподіваюся, що ви його зрозуміли.

— Авжеж, я все зрозумів.— озвався Попо.

— І я теж,— мовив Марсель.

— А завтра, Попо, ти й сам почнеш робити блюдо,— усміхнувся дядечко Жак.

— Завтра?

— Так, завтра. Ти кмітливий хлопчик, і я думаю, що можна вже й тобі спробувати.

ТТопо так зрадів, що й слова не міг вимовити. Завтра він робитиме блюдо, справжнє блюдо з чудовим візерунком!

0, у візерунку, якого він вирізьбить, не буде й краплі смутку — тільки радість і щастя!

ПЕРШЕ БЛЮДО ПОПО

Засунувши руки в кишені нових штанців, Попо гордо, мов дорослий, простував до майстерні. Він і справді почував себе цілком дорослою людиною. Ранкове повітря було чисте й прозоре. Люди повисипали на вулиці. Одні йшли по воду до фонтанів, інші поспішали на роботу. Попо дуже пишався, що й він належить до цих останніх. Адже він теж ішов на роботу. Па роботу, яку встиг уже полюбити.

Раптом він побачив на тротуарі гурт чоловіків, які сиділи за невеличкими столиками, що їх виставив па вулицю власник кафе. Чоловіки грали в якусь дивовижну картярську гру: той, хто програвав, мусив чіпляти собі на носа прищіпки для білизни. А коли відігравався, вішав прищіпки на носи суперникам. Попо здивувався, що такі поважні люди сидять серед вулиці з прищіпками на носі

1, як видно, серйозно захоплені цією грою. Але він не мав часу довго на них дивитися. Він поспішав на роботу.

Старий Дюран був уже в майстерні. Розчинивши двері навстіж, він прибирав біля верстата.

— Раненько ти сьогодні, Попо,— привітав він хлопчика.

— Еге ж,— відказав Попо.— Оце прийшов трохи раніше, щоб попрацювати над своїм блюдом — тим, що загадав мені зробити дядечко Жак. Хочу сьогодні закінчити.

— Я певен, що ти впораєшся,— сказав старий Дюран.— Думаю, що це буде чудове блюдо, хоч воно й перше в твоєму житті.

— Сподіваюся,— мовив Попо.

Він намагався не виказувати, як палко бажає, щоб його блюдо справді вдалося на славу.

Старий Дюран запалив люльку, взяв у руки долото й молоток і схилився над верстатом. А Попо заходився терти своє блюдо наждачним папером. Трохи згодом прийшли і дядечко Жак з Марселем. Попо підвів голову і чемно привітався, але роботи не припинив. На той час він уже вирізував на блюді малюнок: рибальський човен під вітрилом, а кругом — гострі гребені, що мали означати океанські хвилі.

Минали години. Попо завзято працював. Незабаром настав час снідати. Попо відірвався од роботи лише на кілька хвилин, а тоді знову поспішив до верстата. Він квапився, щоб до вечора закінчити блюдо, і не бажав гаяти ані хвилини.

Після сніданку, коли всі знову взялися до роботи, дядечко Жак, щоб розваяштн хлопчиків, розказав їм кілька історій. Попо ні на мить не припиняв роботи, але краем вуха прислухався до розповіді. Щоправда, він чув не все, і картини, що їх змальовував дядечко Жак, збереглися в його пам'яті, мов уривки цікавого сну. А дядечко був мастак розповідати різні історії.

Як виявилося, дідусь дядечка Жака й татуся Жана жив дуле довго, щось більше ста п'ятдесяти років. Перед смертю він переказав онукам дещо з того, що збереглось у нього в пам'яті. І, зокрема, розповів їм, звідки взялася ота величезна кам'яна фортеця, яка й дотепер височіла на горі над містом і яку всі називали фортецею короля Христофора.