Пошуки абсолюту - Сторінка 2

- Оноре де Бальзак -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Передчуття синдика ткачів цілком виправдалися. Коли місто здалося на ласку переможця, його, разом з кількома іншими городянами, повісили як заколотника, хоча насправді він був оборонцем незалежності Гента. Смерть Клааса та його товаришів принесли свої плоди. За ці марні страти іспанський монарх поплатився згодом втратою більшості своїх володінь у Нідерландах. Кров мучеників, пролита на землю,— це той засів, урожай від якого пожинають найраніше. Коли над Дуе простер свій залізний скіпетр Філіпп II, що карав заколотників аж до другого покоління, Клаасам пощастило зберегти свої багатства, поріднившись із дуже вельможним родом де Моліна, чия старша гілка, на той час убога, згодом так забагатіла, що змогла викупити графство Ноуро в королівстві Леон3, яке доти належало їй тільки за титулом.

На початку XIX сторіччя після багатьох мінливостей долі, опис яких не становить ані найменшого інтересу, представником тієї гілки роду Клаасів, що оселилася в Дуе, був Валтасар Клаас-Моліна, граф де Ноуро, який волів називатися просто Валтасар Клаас. Його предки, котрі приводили в рух тисячу ткацьких верстатів, наскладали величезне багатство, і Валтасар дістав від них у спадок близько п'ятнадцяти тисяч ліврів річного прибутку з маєтків, розташованих у околицях Дуе, і дім на Паризькій вулиці, одна обстава якого була варта цілого багатства. Що ж до земельних володінь у королівстві Леон, то вони стали предметом судової тяганини між Моліна фламандськими і тією гілкою цього роду, що залишилася в Іспанії. Леонські Моліна виграли процес і прийняли титул графів де Ноуро, хоча носити його мали право тільки Клааси. Проте гординя бельгійських городян переважала кастільську дворянську пиху, і після запровадження Цивільного кодексу Валтасар Клаас знехтував лахміття своєї іспанської вельможності заради своєї слави гентського громадянина. Патріотичне почуття буває таке сильне в родинах, які змушені жити у вигнанні, що навіть наприкінці XVIII століття Клааси лишилися вірні своїм традиціям, побуту і звичаям. Вони ріднилися тільки з предковічною буржуазією: нареченій треба було мати серед своїх предків не менше як стільки-то і стільки старшин та бургомістрів, щоб Клааси погодилися прийняти її у свою родину. Крім того, щоб увічнити звичаї свого домашнього вогнища, вони брали собі дружин лише у Брюгге або в Генті, у Льєжі або в Голландії. Коло людей, з якими вони підтримували близькі взаємини, з плином років дедалі зменшувалося і на кінець минулого століття обмежувалося сімома-вісьмома родинами судейської знаті, чия поведінка, чия тога з великими складками і сувора напівіспанська поважність не заходили в суперечність із їхніми звичаями. Жителі Дуе почували до роду Клаасів майже святобливу пошану, схожу на забобон. Непохитна чесність Клаасів, їхня бездоганна порядність і незмінна добропристойність — усе це перетворило їх на предмет не менш закоренілого марновірства, аніж традиційне свято Геяна4, марновірства, яке чудово виражалося в словах "дім Клаасів". Одвічним духом старої Фландрії віяло від цієї оселі, що становила для любителів буржуазної старовини типовий взірець скромних будинків, які в середні віки ставили для себе багаті городяни.

Головною окрасою фасаду були двостулкові дубові двері, оздоблені великими головками цвяхів, забитих у шаховому порядку; в центрі дверей Клааси з гордості звеліли вирізати два схрещені ткацькі човники. Дверний отвір, вимуруваний з пісковику, вивершувався загостреною аркою, на якій у маленькій увінчаній хрестом башточці виднілася статуетка святої Женев'єви, що сиділа за прядкою. Час, звичайно, наклав свій відбиток на витончені прикраси дверей і башточки, але слуги так дбайливо доглядали за ними, що перехожі й тепер могли роздивитися їх у всіх подробицях. Мініатюрні колонки, які утворювали одвірок, теж зберігали свій темно-сірий колір і блищали, наче їх недавно покрили лаком. Обабіч дверей у нижньому поверсі було по два вікна, таких самих, як і всі інші вікна будинку. Їхнє обрамлення з білого каменю нижче підвіконня закінчувалося пишно оздобленою раковиною, а вгорі — двома аркадами, розділеними навпіл стояком хреста, що ділив вікно на чотири неоднакові шибки, бо для того, щоб утворювався хрест, поперечка розміщувалася вище, і дві нижні шибки були майже вдвічі більші, ніж заокруглені верхні. Подвійна аркада була охоплена бордюром із трьох рядів цеглин, що нависали один над одним, причому цеглини то вгрузали в стіну, то виступали на дюйм уперед, утворюючи грецький орнамент. Великі шибки були не суцільними, а складалися з малесеньких ромбовидних шибочок, вставлених у тонке залізне плетиво віконної рами, пофарбованої в червоний колір. Стіни, вимурувані з цегли, скріпленої білим вапном, були зміцнені на кутах і через рівні проміжки по фасаду кам'яною в'яззю. На другому поверсі було п'ять вікон, на третьому лише три, а в мансарду світло проникало крізь великий круглий отвір, облямований пісковиком, розділений на п'ять частин і пробитий посеред трикутного фронтону зі шпилем, наче роза над соборним порталом. Над гребенем даху крутився флюгер у вигляді веретена з прядивом. Бічні сторони великого трикутника, який утворювала стіна, вивершена вгорі шпилем, були вимурувані з прямокутними виступами — своєрідними сходами, що вели аж до верхньої лінії другого поверху, де ліворуч і праворуч дім був прикрашений пащами фантастичних звірів — ринвами для стікання дощової води. Внизу попід стіною тяглася призьба, викладена з брил пісковику. Нарешті ще один слід старовинних звичаїв: по обидва боки дверей, між вікнами виходили на вулицю два люки, крізь які спускалися до льохів, — їх накривали дерев'яні, окуті широкими залізними смугами, ляди. Відтоді, як дім було збудовано, його фасад дбайливо чистили двічі на рік. Якщо десь випадав шматочок вапна, ямку негайно замазували. Шибки, підвіконня, стіни протирали від пилюки ретельніше, ніж протирають у Парижі найдорогоцінніший мармур. Тому на фасаді будинку не було помітно найменшого занепаду. Хоча цегляні стіни потемніли від давності, дім зберігся так само добре, як зберігається дорога для любителя стара картина або стара книга, що завжди залишалися б новими, коли б не зазнавали в нашій атмосфері згубного впливу шкідливих газів, які загрожують і нам самим. Захмарене небо, вологе повітря Фландрії і постійна тінь на вузькій вулиці часто затьмарювали блиск цієї будівлі, який вона завдячувала своїй вишуканій охайності, що, проте, надавала їй холодного і похмурого вигляду. Поет захотів би, щоб крізь віконця башточки пробилися кілька травинок, щоб у розколинах пісковикових брил зазеленів мох; він волів би, щоб цеглини потріскалися, щоб під аркадами вікон між червоних квадратиків їхнього потрійного орнаменту зліпила собі гніздо яка-небудь ластівка. Отож надто опоряджений і охайний фасад, напівстертий від постійної чистки, надавав будинку вигляду сухої доброчесності та статечної пристойності, й романтик, либонь, став би шукати собі інше мешкання, якби йому довелося поселитись навпроти. Коли гість смикав за сплетену з дроту шворку, яка звисала уздовж одвірка, і служниця, з'явившись на дзвінок, відчиняла одну стулку дверей із заґратованим віконцем посередині, ця стулка під дією власної ваги виривалася з рук і гримала так, ніби була відлита з бронзи — відлуння глухо розкочувалося під склепіннями просторої галереї з плиточною підлогою та в глибині дому. Розмальована під мармур, завжди прохолодна і посипана дрібним пісочком, галерея вела у великий квадратний внутрішній двір, вимощений широкими глазурованими плитами зеленавого кольору. Ліворуч були кухні, челядня, комірчина, в якій прасували білизну; праворуч — дров'яна повітка, склад кам'яного вугілля та різні служби, двері, вікна і стіни яких були вкриті розписами і підтримувалися у винятковій чистоті. Світло, проникаючи у двір, оточений чотирма червоними стінами з білими смугами, віддзеркалювалося і грало рожевими відтінками, які надавали фігурам та найменшим деталям розпису таємничої витонченості і фантастичності.

Другий будинок, у якому, власне, й жила родина (в усьому схожий на той, що виходив на вулицю), стояв у глибині двору — у Фландрії такі будівлі називають заднім помешканням. Перша кімната нижнього поверху там правила за вітальню, освітлювана двома вікнами з боку подвір'я і ще двома, які виходили в сад, такий самий завширшки, як і будинок. Одні скляні двері виводили в сад, другі — у двір, а що двері в сад були якраз навпроти дверей на вулицю, то гість, який прийшов сюди вперше, міг уже на порозі охопити поглядом і внутрішню обставу цієї оселі, й зелені хащі в глибині саду. Передній дім, призначений для прийомів,— там, на третьому поверсі, були й покої для приїжджих гостей — звичайно, містив у собі предмети мистецтва та розкоші, нагромаджені протягом віків; але ні в очах Клаасів, ні з погляду знавця ніщо не зрівнялося б із скарбами, які прикрашали помешкання, де впродовж двох сторіч минало життя родини. Клаас, який помер за свободу Гента, ремісник, про котрого читач дістав би надто слабке уявлення, якби історик забув відзначити, що він нажив на виготовленні вітрил для всемогутнього венеційського флоту близько сорока тисяч срібних марок — цей Клаас мав другом знаменитого різьбяра по дереву Ван-Гуїзія з Брюгге. Не раз митцеві доводилося черпати з ремісникового гаманця. Незадовго перед повстанням Гента Ван-Гуїзій, що на той час забагатів, приготував для свого друга несподіваний подарунок: вирізьбив для нього з великого шматка чорного дерева грандіозний барельєф, де було подано головні сцени з життя Артевелде5, пивовара, який свого часу був правителем обох Фландрій. Ця дерев'яна панель складалася з шістдесяти окремих панно, на яких було зображено близько тисячі чотирьохсот тільки головних персонажів, і її вважали за найвидатніше творіння Ван-Гуїзія. Капітан, що стеріг городян, яких Карл V звелів повісити у день свого в'їзду в рідне місто, кажуть, пообіцяв влаштувати Клаасові втечу, якщо той подарує йому шедевр Ван-Гуїзія; але ткач уже відіслав панно до Франції. Вся вітальня оздоблена цими панно, що їх, із глибокої пошани до страченого мученика, Ван-Гуїзій власноруч повставляв у дерев'яні рами, пофарбовані ультрамарином із золотими прожилками, і сьогодні найменші клаптики найдосконалішого творіння великого майстра цінуються на вагу золота.