Пошуки абсолюту - Сторінка 6

Його любов завжди була позначена пристрастю. Ніколи у своєму домашньому побуті не дозволяв він собі виявляти перевагу чоловічої сили, що так подобається жінкам; у відношенні до Хосефіни це могло б здатися виявом жалості. Одне слово, він надзвичайно тонко відчував її настрій, умів потішити її самолюбство і ставився до неї, як до рівної собі, причому іноді прикидався ображеним, як ото ображається чоловік на красуню дружину, що надто любить підкреслювати свої переваги над ним. На його губах завжди сяяла щаслива усмішка, а його мова незмінно дихала ніжністю. Він кохав свою Хосефіну заради неї і заради себе, з тією пристрастю, в якій проявляється глибокий захват перед красою жінки та її духовними якостями. Вірність, яку часто нав'язують чоловікам суспільні закони, релігія або розрахунок, у Валтасара здавалася мимовільним проявом почуттів і не обходилася без милих пустощів, які властиві весні кохання. Ці два однаково люблячі створіння — бо Валтасар Клаас знайшов у Хосефіні де Темнінк постійне і повне втілення своїх надій — не знали такого поняття як подружній обов'язок. Валтасарове серце тамувало свою жагу, не знаючи переситу, і як чоловік він був завжди щасливий. Іспанська кров дала про себе знати в онуці герцога де Каса-Реаль і наділила її інстинктивним даром нескінченно урізноманітнювати насолоди кохання, але, крім того, Хосефіна виявилася здатна і на ту безмежну відданість, у якій проявляється геній жінки, як у жіночій знаді проявляється її краса. Вона кохала чоловіка із сліпим фанатизмом і по першому його знаку радісно пішла б на смерть. Валтасарова делікатність пробудила в ній найвеликодушніші жіночі почуття і вселила їй непереборну потребу давати більше, ніж отримувати. Взаємний обмін щастям, яким вони обдаровували одне одного, помітно розхитав її стриманість, вона любила все палкіше, і це почуття, опанувавши її всю цілком, почало проступати в кожному її слові, погляді, вчинках. Вдячність одне до одного надихала і різноманітила життя їхніх сердець, а упевненість у тому, що для коханої людини ти все на світі, усувала з їхнього життя дріб'язковості і надавала значущості кожній подробиці їхнього буденного існування. А крім того, хіба жінка горбата, яку чоловік вважає стрункою, жінка кульгава, яку чоловік і не хоче бачити іншою, жінка вже немолода, яка здається йому молодою, — хіба така жінка не має підстав вважати себе найщасливішою істотою серед своїх подруг? Людська пристрасть не може піднестися вище. Чи не в цьому слава жінки — коли в ній поклоняються тому, що світ вважає каліцтвом? Забути, що жінка кульгава не може ступати прямо — це хвилинний самообман; але любити її за те, що вона кульгава — означає обожнювати її фізичну ваду. Чи не слід би в євангелії жіноцтва вигравіювати такий вислів: блаженні негарні, бо царство кохання належить їм? Мабуть, красу треба вважати лихом для жінки, бо ця недовговічна квітка надто впливає на почуття, яке вона вселяє — чи не схоже таке кохання на шлюб з розрахунку? Зате кохання, яке пробуджує або переживає жінка, позбавлена скороминущих переваг, таких привабливих для синів Адамових, це — кохання воістину справжнє, це — пристрасть правдива і таємнича, це — палкі обійми душ, це — почуття, для якого ніколи не настане день розчарування. Така жінка наділена привабливістю, невідомою для світу, вона вислизає з-під його нагляду, вона прекрасна тоді, коли їй цього треба, і ті хвилини, які змушують її забувати про свої фізичні вади, наповнюють її такою гордістю, що вона скрізь і завжди домагатиметься успіху. Тому найзнаменитіші в історії випадки вірного кохання були навіяні жінками, в яких юрба знаходила той чи той гандж. Клеопатра, Джованна Неаполітанська, Діана де Пуатьє, панна де Лавальєр, пані де Помпадур — одне слово, більшість жінок, прославлених у царині кохання — не були позбавлені вад, як тілесних, так і духовних; а от більшість жінок, чию красу вважають бездоганною, не знали щастя в коханні. Це дивне, на перший погляд, явище, певно, має свої причини. Можливо, чоловік не стільки прагне насолод, скільки живе духовним почуттям? Можливо, привабливість вродливої жінки — за своєю суттю цілком фізична — має свої межі, тоді як чари жінки нічим не примітної, духовні в своїй основі, нескінченні у своєму розмаїтті? Чи не ця істина становить зміст оповіді, яка лежить у основі "Тисячі й однієї ночі"? Якби дружина Генріха VIII була негарна9, вона не склала б голови на ешафоті й подолала б непостійність свого володаря.

Хоч як дивно — а втім, для дівчат іспанського походження це не так уже й дивно — пані Клаас не була освічена. Вона навчилася читати й писати, але до двадцяти років, коли рідні забрали її з монастиря, вона була знайома лише з творами ченців-аскетів. Увійшовши до світського товариства, вона спочатку зажадала світських розваг і засвоїла лише пусту науку добре вдягатися; та вона була настільки пригнічена усвідомленням свого невігластва, що не зважувалася вступати до розмов, і її вважали дурненькою. Одначе містичне виховання сприяло тому, що почуття в ній збереглися в усій своїй силі, й анітрохи не зіпсувався її природжений розум. Ця спадкоємиця вельможного роду, дурненька і негарна в очах світського товариства, стала розумною і прекрасною для свого чоловіка. У перші роки їхнього подружнього життя Валтасар намагався дати дружині знання, яких їй бракувало, щоб вона могла впевнено почуватися у вищому світі. Але, мабуть, було вже пізно, в Хосефіни збереглася тільки пам'ять серця. Вона не забувала жодного чоловікового слова, якщо воно стосувалося їх обох; утримувала в пам'яті найнезначущіші подробиці з їхнього щасливого життя, а вчорашній урок геть чисто забувала. В іншого подружжя таке неуцтво стало б причиною серйозних непорозумінь, але пані Клаас мала таке наївне відчуття пристрасті, так благоговійно, так свято вона кохала, а бажання зберегти своє щастя робило її такою кмітливою, що вона, здавалося, завжди розуміла чоловіка, і дуже рідко її невігластво проявлялося надто очевидно. До того ж коли двоє людей кохають одне одного так сильно, що для них знову й знову відроджується перший день їхньої пристрасті, це невичерпне щастя має властивості, які впливають на весь триб життя. Хіба тоді не повертається дитинство, якому байдужісінько до всього на світі, крім сміху, радості, задоволення? А коли життя кипить, коли вогнище почуттів яскраво палає, людина надає йому змогу горіти, зовсім про це не думаючи, не сперечаючись, не співвідносячи засобів і мети. Хай там як, а жодна з дочок Євиних не розуміла свого жіночого покликання краще, ніж пані Клаас. Вона була наділена притаманною фламандкам покірливістю, яка надає стільки чару домашньому вогнищу, а відтінена властивою для іспанок гордістю, ця риса набувала особливої витонченості. Хосефіна вміла примусити шанувати себе, вселяла повагу до себе одним поглядом, у якому іскрилося почуття власної гідності і свого високого сану, але перед Клаасом вона схилялася; вона сповідалася йому в усіх своїх діяннях та помислах і кінець кінцем піднесла його так високо, так близько до бога, що її кохання прибрало відтінку святобливого обожнювання і від цього стало ще палкішим. Вона з гордістю перейняла всі звичаї фламандської буржуазії і вважала питанням особистої честі домогтися, щоб у домі всього було вдосталь, щоб його обстава утримувалася в бездоганній чистоті, щоб усе в ньому було тільки найвищого гатунку, щоб на стіл подавалися тільки найкращі, найвитонченіші страви, а домашнє життя минало в цілковитій гармонії з потребами серця. Клааси мали чотирьох дітей — двох хлопчиків і двох дівчаток. Старша з дівчаток, Маргарита, народилася 1796 року. Найменшеньким був трирічний малюк на ім'я Жан-Валтасар. Материнське почуття в пані Клаас майже не поступалося її любові до чоловіка. Через те в душі Хосефіни, а надто в останні дні життя, точилася жахлива боротьба між двома однаково сильними почуттями, з яких одне було ніби ворогом другого. Сльози і жах, що відбивалися на її обличчі в ту мить, коли ми почали оповідь про домашню драму, яка потай визрівала у цьому мирному домі, були викликані побоюванням Хосефіни, чи не принесла вона своїх дітей у жертву чоловікові.

1805 року брат пані Клаас помер, не залишивши дітей. Згідно з іспанським законом сестра не мала права наслідувати земельні володіння брата, пов'язані з передачею родового титулу; але в окремому заповіті герцог відписав їй близько шістдесяти тисяч дукатів, і спадкоємці бічної лінії не могли висунути проти цього жодних заперечень. Хоча почуття, яке поєднувало Валтасара Клааса і Хосефіну, не було заплямлене міркуваннями вигоди, все ж вона відчула певне задоволення, одержавши статок, який дорівнював статкові чоловіка, і була щаслива, діставши змогу в свою чергу вдячно запропонувати дещо тому, хто з такою шляхетною безкорисливістю віддав їй усе. Отже, доля захотіла, щоб шлюб, у якому люди розважливі вбачали безумну витівку, виявився успішним і з погляду розрахунку. Одначе знайти застосування цій сумі було нелегко. Дім Клаасів був так багато обставлений меблями, картинами, дорогоцінними дрібничками та витворами мистецтва, що здавалося неможливим додати туди щось гідне цього опорядження. Завдяки властивому для Клаасів вишуканому смаку, їхня родина зібрала у себе справжні скарби. Якось одне покоління захопилося збиранням чудових картин; а потім виникла необхідність поповнювати вже почату колекцію, і смак до живопису став спадковим. Сто картин, що прикрашали галерею, яка сполучала задній дім з приймальними апартаментами, розташованими на другому поверсі переднього будинку, і ще з півсотні інших полотен, розміщених у парадних залах, були зібрані за три століття терплячих пошуків. То були знамениті творіння Рубенса, Рейсдаля, Ван-Дейка, Терборха, Герарда Доу, Тенірса, М'єріса, Пауля Поттера, Вувермана, Рембрандта, Гоббеми, Кранаха і Гольбейна. Картин італійських і французьких художників було менше, але всі справжні і значущі. Ще якомусь поколінню Клаасів заманулося збирати сервізи з японської та китайської порцеляни. Котрийсь там Клаас захопився колекціонуванням меблів, інший — срібного посуду, одне слово, кожен з них мав свою манію, свою пристрасть, що є однією з найпримітніших рис фламандського характеру.