Пошуки абсолюту - Сторінка 38

Але вона не збиралася наслідувати Софоклових дітей і хотіла вплинути на батька, не сварячись із ним, а надто якщо він і справді близько підійшов до мети, заради якої стільки приніс у жертву.

Пан і пані де Соліс добулися до Фландрії наприкінці вересня 1831 року і приїхали у Дуе вранці. Екіпаж зупинився біля дому на Паризькій вулиці, але виявилося, що двері замкнені. Вони довго смикали за шворку дзвінка, проте ніхто не озвався. Якийсь купець зійшов з ґанку своєї крамниці, приваблений торохтінням карети пана де Соліса та його супутників. Багато людей визирали з вікон, радіючи поверненню подружжя, яке любили в усьому місті, а також під'юджувані почуттям цікавості, чекаючи неминучих подій, до яких призведе в домі Клаасів Маргаритин приїзд. Купець сказав лакею графа де Соліса, що старий Клаас уже близько години як пішов з дому. Мабуть, Мюлькіньє повів пана прогулятися на міський вал. Маргарита послала по слюсаря, щоб відчинити двері, й у такий спосіб уникнути сцени, що могла б відбутися, якби батько виявив упертість і, як остерігала її Фелісія, відмовився пустити її в дім. Тим часом Еммануель пішов шукати старого, щоб повідомити його про приїзд дочки, а лакей побіг попередити П'єркенів. За хвилину двері було відчинено. Маргарита увійшла до вітальні, звелівши вносити туди речі, й затремтіла від жаху, побачивши, що стіни там зовсім голі, наче все було випалене вогнем. Чудове різьблення по дереву роботи Ван-Гуїзія й портрет голови суду були продані — лордові Спенсеру, згідно з чутками. Їдальня спорожніла, там стояли лише два стільці і грубий стіл, на якому Маргарита з жахом побачила дві тарілки, дві чашки, два срібні прибори і блюдце з рештками копченого оселедця, якого, мабуть, щойно розділили між собою Клаас та його лакей. В одну мить оббігла Маргарита весь дім, і в кожній кімнаті їй відкривалося нестерпне видовище голизни, такої самої, як і у вітальні та в їдальні. Ідея Абсолюту пройшла повсюди, наче пожежа. В батьковій кімнаті тільки й було меблів, що ліжко, стілець і стіл, на якому стояв поганенький мідний свічник з недогарком свічки найнижчого гатунку, що лишився від учорашнього вечора. Вбогість у ній досягла таких розмірів, що не лишилося навіть фіранок на вікнах. З дому були продані всі речі, що мали бодай найменшу цінність — аж до кухонного посуду. Спонукувана цікавістю, яка не покидає нас навіть у нещасті, Маргарита заглянула в кімнату Мюлькіньє — вона була така сама гола, як і кімната пана. У напіввисунутій шухляді столу Маргарита помітила квитанцію, яка засвідчувала, що кілька днів тому лакей віддав у ломбард свого годинника. Маргарита зайшла в лабораторію — там було повно всіляких приладів, як і колись. Вона відчинила свої покої — звідти батько нічого не взяв.

Переконавшись у цьому з першого погляду, Маргарита залилася слізьми і все простила своєму батькові. Отже, серед цього шалу спустошення, його все ж таки зупинило батьківське почуття і вдячність, яку він плекав до дочки. Цей доказ ніжності, одержаний у ту мить, коли Маргаритин розпач досяг вершини, викликав один з тих душевних струсів, проти якого безпорадні навіть найхолодніші серця. Маргарита зійшла вниз, до вітальні, й там чекала, коли прийде батько, знемагаючи від тривоги і дедалі жахливіших сумнівів. Яким побачить вона його? Мабуть, розбитим, дряхлим, змученим, ослабленим від голоду, який він терпів з гордості. А чи зберігся в нього розум? Дивлячись на розграбоване святилище, вона тихо плакала, не помічаючи своїх сліз. Картини всього її життя, її зусилля, її марні заходи остороги, її дитинство, її мати — щаслива й нещаслива — усе аж до усмішки її малого Жозефа, що з цікавістю дивився на спустошення в домі, складалося для неї в поему, сповнену трагічної скорботи.

Та хоч серце в Маргарити і стискалося в передчутті нещастя, вона навіть уявити собі не могла, яка розв'язка увінчає життя її батька, життя водночас таке величне і таке жалюгідне.

Становище, в якому опинився Клаас, ні для кого не було таємницею. На ганьбу роду людському в Дуе не знайшлося і двох великодушних сердець, котрі віддали б шану наполегливості геніального вченого. Для всього суспільства Валтасар був людиною, що її слід віддати під опіку, поганим батьком, який розтринькав шість маєтностей і кілька мільйонів франків, схибленим, котрий шукав філософського каменю в дев'ятнадцятому сторіччі — в сторіччі просвіти, безвір'я... і такого іншого. Його паплюжили, затаврували прізвиськом "алхімік", кидали йому в обличчя слова: "Ви тільки гляньте — він хоче робити золото!" Хай не звучить хвала нашому сторіччю — адже й тепер, як і в усі інші часи, талант гине, оточений байдужістю, не менш брутальною, ніж у ті епохи, коли померли Данте, Сервантес, Тассо і tutti quanti*. Народи оцінюють творіння генія ще пізніше, ніж королі.

* І всі до них подібні (іт.).

Таке ставлення до Клааса непомітно просочилося з вищого товариства Дуе в кола буржуазні, а звідти — до простолюду. Отже, сімдесятирічний хімік викликав глибоку жалість у людей освічених, глузливу цікавість — у народу; ці два почуття по суті виражають ту саму зневагу, те саме vae victis**, яким жбурляє у великих людей юрба, бачачи їх приниженими. Чимало городян приходили до Клаасового дому, щоб повитріщатися на вікно того горища, де розвіялося з димом стільки золота і вугілля. Коли Валтасар ішов вулицею, на нього вказували пальцем; не раз, побачивши його, який-небудь простолюдин або малий хлопчак кидав слово насмішки або жалості; проте Мюлькіньє з обачності переказував своєму панові ці слова як хвалу і міг дурити його безкарно. Бо хоч Валтасарові очі й зберегли ту зіркість, якою наділяє звичка до глибоких роздумів, слух у нього ослаб. Багато хто з селян, людей грубих і забобонних, вважав старого вченого чаклуном. Благородний, знаменитий дім Клаасів у передмістях та селах називали не інакше, як "оселею чорта". Усе, навіть обличчя Мюлькіньє давало привід до поширення безглуздих небилиць про хазяїна цього дому. І коли бідолашний старий ілот ішов на базар по харч насущний, що його він намагався купити якнайдешевше, то за ті самі гроші йому діставалася ще й порція добірної щедрої лайки, і він мав тільки радіти, коли та або та забобонна торговка не відмовлялася продати йому вбогі припаси зі страху занапастити душу спілкуванням із служителем пекла. Отже, все місто було по суті вороже налаштоване до великого вченого та його товариша. Цьому сприяла і жалюгідна одіж обох старих: вони вдягалися, мов ті сором'язливі бідняки, які сяк-так зберігають зовнішню охайність і ще не осмілюються просити милостиню. Рано чи пізно хтось міг образити двох старих просто на вулиці. П'єркен розумів, якою ганьбою для родини була б сцена прилюдного глузування, і, коли тесть виходив на прогулянку, посилав двох-трьох слуг, що віддалік оточували його для охорони, бо, зрештою, Липнева революція не сприяла зміцненню в простолюді шанобливості до хай там кого.

** Горе переможеним (латин.).

Через фатальну випадковість, яку годі пояснити, Клаас і Мюлькіньє, вийшовши дуже рано з дому, обманули таємну сторожу П'єркенів і опинилися в місті самі. Вже повертаючись із прогулянки, вони всілися на лаву на площі Святого Якова погрітися на сонечку. Через площу проходили діти, одні — в школу, інші — в колеж. Помітивши здалеку двох беззахисних старих дідів, чиї обличчя повеселішали на сонці, діти заговорили про них. А діти швидко переходять від балачки до сміху і від сміху до всяких витівок, жорстокості яких вони просто не усвідомлюють. Семеро чи восьмеро, які підійшли першими, зупинилися віддалік і стали роздивлятися старих, пирскаючи від сміху, чим привернули увагу Мюлькіньє.

— Бачиш отого з головою наче коліно?

— Бачу.

— Так от, він і народився вченим, щоб ти знав.

— Тато каже, він робить золото,— втрутився до розмови третій.

— Яким місцем? Цим чи отим? — запитав четвертий, тицьнувши пальцем у лоб, а потім глузливо показавши на ту частину тіла, яку так часто показують один одному школярі на знак зневаги.

Найменший з ватаги, який тримав у руках кошичка з провізією і злизував масло з хліба, наївно підійшов до лави і спитав у Мюлькіньє:

— А правда, що ви робите перли й алмази?

— Правда, солдатику,— відповів Мюлькіньє, усміхнувшись і поплескавши його по щоці.— Дамо й тобі, коли станеш ученим.

— І нам, і нам дайте! — хором вигукнули діти.

Школярі підбігли до лави і, мов табунець пташок, оточили хіміків. Валтасар, заглиблений у роздуми, від яких його відірвали ці крики, раптом з таким подивом розглянувся навкруги, що діти вибухнули сміхом.

— Ану, бешкетники, щоб ви мені шанували великого вченого! — сказав Мюлькіньє.

— Не вченого, а нечупару печеного! — закричали діти.— Ви чаклуни! Ось ви хто! Чаклуни, чаклуни, старі відьмаки!

Мюлькіньє встав і пригрозив дітям своєю палицею. Хлопчаки сипнули врозтіч, на бігу підбираючи грудки й каменюки. Якийсь робітник, що снідав за кілька кроків звідти, побачивши, як Мюлькіньє підняв палицю, щоб відігнати дітей, подумав, що він котрогось із них ударив, і кинув страшні слова:

— Геть чаклунів!

Відчувши підтримку, діти почали жбурляти в дідів грудками, і саме в ту мить граф де Соліс з'явився на протилежному кінці площі в супроводі П'єркенових слуг. Хоч як вони поспішали, малі бешкетники встигли кілька разів влучити у великого вченого та в його лакея. Удару було завдано. Валтасар, який доти зберігав силу і ясність розуму, завдяки чистоті звичаїв, притаманній ученим, чиї пристрасті приборкує жага відкриття, збагнув внутрішнім почуттям суть цієї пригоди; його старече тіло не витримало жахливої наруги, завданої його найблагороднішим почуттям, і він упав, розбитий паралічем, на руки Мюлькіньє; в супроводі обох зятів та їхніх слуг його віднесли на ношах додому. Жодна сила не могла перешкодити населенню Дуе йти за ношами, на яких лежав Клаас, до самих воріт його дому, де чекали Фелісія з дітьми, Жан, Маргарита та Габрієль, якого сестра повідомила про свій приїзд, і він прибув разом з дружиною із Камбре. Жахливим видовищем було повернення додому старого батька, і не так його страхала смерть, як те, що діти проникли в таємницю його злиднів. Негайно посеред вітальні для нього поставили ліжко.