Пошуки абсолюту - Сторінка 8

- Оноре де Бальзак -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Вона повинна подумати про дітей, додавали приятельки, про своє власне майбутнє; було б злочином не застосувати всього свого впливу на те, щоб відвернути чоловіка з хибного шляху, який він для себе обрав. Хоча пані Клаас, віднайшовши в собі всю гордість вельможної дами, зуміла припинити ці безглузді балачки, але, попри зовнішній спокій, її опанував такий моторошний жах, що вона вирішила відмовитися від політики цілковитої покори. Якось вона влаштувала так, що виникла атмосфера, коли дружина почуває себе нарівні з чоловіком, і, набравшись духу, запитала у Валтасара, чому він так змінився і чому постійно усамітнюється. Фламандець спохмурнів і сказав:

— Люба, ти нічого в цьому не розумієш.

Одного дня Хосефіна стала наполегливо просити, щоб він відкрив їй свою таємницю, ніжно нарікаючи, що не розділяє всіх думок того, з ким розділила життя.

— Якщо це тебе цікавить,— відповів Валтасар, тримаючи дружину в себе на колінах і пестячи її чорні коси,— то скажу тобі, що я повернувся до хімії, і тепер я найщасливіша людина у світі.

Минуло два роки після тієї зими, коли Клаас став хіміком, і все у його домі змінилося. Чи товариство було ображене постійною неуважністю вченого, чи боялося потурбувати його, а може, через свої таємні тривоги пані Клаас стала менш люб'язною, тільки тепер її навідували лише найближчі друзі. Валтасар не покидав свого дому, він зачинявся у себе в лабораторії на цілий день, а бувало, залишався там і на ніч, і виходив до своєї сім'ї лише під час обіду. Наступного року він не захотів провести, як звичайно, літні місяці в селі, і його дружина теж не мала охоти жити сама. Іноді Валтасар виходив з дому прогулятися і не повертався аж до наступного ранку, не думаючи про те, що пані Клаас усю ніч мучитиметься в смертельній тривозі; вона посилала слуг розшукувати його в місті, але все було марно, а що увечері брами зачинялись, як то заведено у містах-фортецях, то вона не мала змоги послати людей на пошуки за міські мури. Отож нещасливій жінці не лишалося навіть болісної надії, яку дає нам чекання, і вона страждала до ранку. А Валтасар із неуважності просто забував повернутися до міста раніше, аніж зачинять браму, і спокійнісінько з'являвся вранці, не здогадуючись, яких страждань завдає він родині своєю забудькуватістю. Щаслива знову бачити його, дружина, проте, мучилася не менш, ніж від недавнього страху, адже вона мовчала, не зважуючись розпитувати його, бо коли після першої такої пригоди запитала, де він пропадав, Валтасар лише здивовано відповів:

— А що таке? Не можна й прогулятися?

Пристрасть не вміє обманювати. Отож внутрішня тривога пані Клаас тільки підтверджувала чутки, які їй хотілося б спростувати. Уже замолоду вона досить вивчила, що означає ввічливе співчуття світського товариства; щоб не переживати його вдруге, вона ще більше замкнулася у себе вдома, куди перестали приходити навіть найближчі друзі. Безлад у одязі, що завжди так принижує гідність людини з вищих шарів суспільства, дійшов у Валтасара до крайньої межі й служив новою, далеко не останньою причиною для гіркого смутку дружини, бо вона звикла до вишуканої, чисто фламандської охайності, якої раніше завжди дотримувався чоловік. Спершу, домовившись із Мюлькін'є, чоловіковим лакеєм, Хосефіна намагалася чистити й лагодити Валтасарову одіж, яка щодня перетворювалася на брудне ганчір'я, але потім довелося відмовитися від цього. І коли потай від Валтасара вона міняла забруднені, роздерті або діряві одежини на нові, він того ж таки дня перетворював їх на лахміття. Ця жінка, що п'ятнадцять років була щасливою, жінка, в чиєму серці ніколи не пробуджувалися ревнощі, ця жінка несподівано відкрила, що вона, мабуть, не займає ніякого місця в серці, де раніше неподільно царювала. Вона походила з Іспанії, і палкі почуття іспанки збунтувалися в ній, коли вона виявила суперницю в науці, яка забрала в неї чоловіка; муки ревнощів терзали їй серце і роздмухували її любов. Але що можна вдіяти проти науки? Як боротися з її безнастанною, тиранічною і дедалі могутнішою владою? Як знищити суперницю, коли та невідчутна й невидима? Хіба жінка, чиї сили обмежені природою, може змагатися з думкою, яка невичерпна у своїх насолодах і завжди нова у своїй привабливості? Як протистояти знадливій могутності ідей, адже вони здаються ще цікавішими і прекраснішими, коли до них треба пробиватися крізь труднощі, й заманюють людину так далеко від реального світу, що вона забуває про найніжніші почуття до своїх близьких? Нарешті, незважаючи на суворі розпорядження Валтасара, його дружина вирішила, що вона принаймні не розлучатиметься з чоловіком, вона замкнеться з ним на тому горищі, де він усамітнюється, і віч-на-віч зітнеться із своєю суперницею, допомагаючи чоловікові в ті довгі години, які він віддавав своїй жахливій володарці. Вона надумала потай проникнути до майстерні, що так невтримно вабила до себе Валтасара, і домогтися дозволу залишитися там назавжди. Отож вона хотіла принаймні розділити з Мюлькіньє право входити до лабораторії; але, щоб не робити його свідком сварки, якої вона боялася, Хосефіна стала чекати такого дня, коли чоловік працюватиме сам-один, без лакея. Віднедавна вона з гнівним роздратуванням стежила, як знову й знову слуга підіймається на горище: хіба не знав він усього того, що так хотілося знати їй, що чоловік приховував від неї, а вона не сміла його спитати! Своєму слузі Валтасар довіряє більше, ніж їй, дружині!

І ось, тремтяча, майже щаслива, Хосефіна піднялася на горище до чоловіка — але тут уперше в житті вона довідалася, який Валтасар у гніві. Не встигла вона відчинити дверей, як він стрибнув до неї, схопив її і грубо виштовхав на сходи, аж вона мало не покотилася вниз.

— Слава Богу, ти жива! — вигукнув Валтасар, підводячи її.

Вся обсипана скалками якоїсь скляної кулі, пані Клаас побачила перед собою чоловікове обличчя — від жаху воно було біле мов крейда.

— Моя люба, я ж тобі заборонив сюди приходити,— сказав він, знесилено сідаючи на приступку сходів.— Тільки святі щойно врятували тебе від смерті. Завдяки якій щасливій випадковості я в ту мить дивився на двері? Ми обоє мало не загинули.

— Я була б така щаслива! — відповіла вона.

— Мій дослід пропав,— провадив Валтасар.— Лише тобі я можу простити жаль, якого завдала мені ця жахлива невдача. Можливо, я розклав би азот. Іди-но, займися своїми справами.

І Валтасар пішов до себе в лабораторію.

— Можливо, я розклав би азот! — повторила бідолашна жінка, повернувшись до своєї кімнати, і залилася слізьми.

Ця фраза була для неї незрозуміла. Звикши завдяки своїй освіченості розбиратися геть у всьому, чоловіки не знають, який то для жінки жах, коли вона не в спромозі збагнути думки того, кого вона любить. Ці небесні створіння поблажливіші за нас, і якщо ми неспроможні збагнути мову їхніх душ, вони від нас це приховують; вони остерігаються показати, що їхні почуття тонші і притлумлюють своє горе з тією самою радістю, з якою мовчать про свої потаємні втіхи; але в коханні вони вимогливіші, аніж ми, і не задовольняються лише серцем коханого чоловіка, вони прагнуть, щоб їм належали і всі його помисли. Пані Клаас нічого не тямила в науці, якою займався її чоловік, і це породжувало в її душі досаду сильнішу, ніж могла б у ній пробудити краса суперниці. Коли жінка змагається з жінкою, то та з них, яка кохає по-справжньому, завжди зберігає одну перевагу — здатність кохати сильніше; але невдача Хосефіни свідчила про цілковиту її безпорадність і принижувала в ній усі почуття, які допомагають нам жити. Вона нічого не розуміла! І це її невігластво розлучало її з чоловіком. Але найдужче мучило її пекуче усвідомлення того, що Валтасар часто перебував між життям та смертю, і, будучи зовсім близько від неї — і водночас так далеко! — наражався на небезпеки, яких вона не могла розділити з ним, яких навіть не могла зрозуміти. Все це було наче пекло — або в'язниця, в якій розпачливо борсалася її душа, не бачачи виходу, не знаючи надії. Тоді пані Клаас захотіла принаймні довідатися, чим же так приваблива ця наука і з книжок почала таємно вивчати хімію. Після цього дім Клаасів перетворився на монастир.

Такими були послідовні фази нещастя, через які пройшла родина Клаасів, перш ніж дійшла до стану своєрідної громадської смерті, що спостигла її на той час, з якого починається наша оповідь.

Це жахливе становище ускладнюється ще й чисто практичною стороною справи. Як усі жінки з палкою душею, пані Клаас відзначалася нечуваною безкорисливістю. Ті, хто справді кохає, знають, яка то дрібничка гроші порівняно з почуттями і як не хочеться про них думати. Одначе Хосефіна не могла приглушити в собі гострої тривоги, коли довідалася, що чоловік має триста тисяч франків боргу, позичених під заставу своїх маєтностей. Наявність цих закладних документально підтверджувала, що не марними були тривожні чутки та припущення, які ходили по місту. Опанована цілком зрозумілим неспокоєм, пані Клаас була змушена, пригнітивши гордість, звернутися за поясненнями до нотаря, який вів справи Клааса, втаємничити його у своє горе або принаймні дозволити йому про все здогадатися і нарешті почути від нього таке принизливе запитання:

— То ваш чоловік досі нічого вам не сказав?

На щастя, Клаасів нотар доводився йому майже родичем, і ось яким чином. Дід Валтасара узяв за дружину дівчину з родини антверпенських П'єркенів, що були ріднею П'єркенам з Дуе, які від часів того шлюбу і вважали Клаасів своїми родичами, хоч і не мали з ними якихось близьких взаємин. Пан П'єркен, двадцятишестирічний молодик, який щойно успадкував справу свого батька, був єдиним, хто досі мав доступ у дім Клаасів. Останні кілька місяців Хосефіна жила в такому цілковитому усамітненні, що нічого не знала про крах, про який говорили в усьому місті. Нотар був змушений повідомити їй цю новину. Він сказав, що Клаас, мабуть, заборгував великі суми фірмі, яка постачала для нього хімічні речовини. Навівши довідки про Клаасів статок та про довіру, якою він користувався, фірма приймала всі його замовлення і, незважаючи на великий розмір боргу, без побоювань надсилала йому посилки. Пані Клаас доручила П'єркенові зажадати рахунки на виконані для чоловіка замовлення.