Посмертні записки Піквікського клубу - Сторінка 37

Двері відчинились, і на порозі з'явився містер Тротер. Він ступив би в кімнату, якби в око йому не впав містер Веллер. Тепер же він відступив на крок або на два назад і, закам'янівши, розгублено дивився перед собою.

— Ось і він! — скрикнув Сем, схоплюючись з місця. — А ми тільки но говорили про вас. Як вам ведеться? Заходьте ж.

І, поклавши руку на малиновий комір сторопілого Джоба, містер Веллер втяг його в кухню, зачинив на ключ двері й передав ключ містерові Мазлу, що спокійнісінько заховав його собі в кишеню.

— Оце так щастя! — скрикнув Сем. — Подумайте лиш: мій пан має приємність зустрітися з вашим нагорі, а я маю радість бачити вас тут унизу. Ну, як посуваються справи і що чувати про роздрібну торгівлю? Але я справді радий бачити вас. Яким щасливим ви виглядаєте! Просто насолода дивитись на вас. Правда, містер Мазл?

— Безперечна правда, — ствердив містер Мазл.

— А який він веселий!— казав Сем.

— І в якому гарному настрої! — підтримав Мазл.

— І такий задоволений, що бачить нас; це нам так приємної — вів далі Сем. — Сідайте ж, сідайте!

Містер Тротер дав посадити себе в крісло напроти каміна і поводив своїми маленькими оченятами то на містера Веллера, то на містера Мазла, але не говорив нічого.

— А тепер,— промовив Сем, — я хотів би спитати вас, так, просто з цікавості, що ви думаєте про одного милого, добре вихованого джентльмена, що раз-у-раз використовує свою рожеву хусточку і завжди тягає з собою всі чотири євангелії?

— І збирається побратись з куховаркою, — додала ображена леді. — Негіднику!

— А потім хоче спокутувати всі свої гріхи, відкривши крамницю,— вкинула слово покоївка.

— І я маю дещо сказати вам, молодий чоловіче,— урочисто промовив містер Мазл, допечений натяками, що містилися в двох останніх фразах. — Ця леді (він показав на куховарку) — моя наречена, і, дозволяючи собі базікати про роздрібні крамниці, ви ображаєте мої найделікатніші почуття. Ви зрозуміли мене, сер?

Тут містер Мазл, що мав дуже добру думку про свою красномовність, у якій він намагався наслідувати свого пана, зробив паузу, чекаючи на відповідь.

Проте містер Тротер не відповів нічого, і тоді містер Мазл промовив урочистим тоном:

— Цілком можливо, сер, що кілька хвилин вас не кликатимуть нагору, бо саме тепер мій пан шпетить вашого пана, сер. Отже, ви, сер, матимете час на маленьку приватну розмову зі мною, сер. Ви розумієте мене, сер?

Містер Мазл знову спинився, чекаючи на відповідь, і містер Тротер знову розчарував його.

— Ну, що ж? — сказав містер Мазл,— нічого не вдієш. Дуже шкодую, що мені доведеться порозуміватися з вами в присутності дам, але цього вимагає нагальність даного випадку. Кімната коло кухні вільна, сер. Якщо ви зайдете туди, а містер Веллер ласкаво погодиться бути за свідка, ми встигнемо з'ясувати все, поки нам подзвонять з кімнат. Ходім, сер.

І містер Мазл зробив кілька кроків у напрямі до суміжної кімнати, дорогою, щоб не гаяти часу, скидаючи ліврею.

Почувши останні слова цього одчайдушного виклику і побачивши, що містер Мазл лагодиться виконати загрозу, куховарка пронизливо закричала і метнулась до містера Джоба Тротера, що саме підвівся з крісла. Енергійна леді почала шарувати його широке плискате обличчя так завзято, як може робити це тільки розлючена жінка, а потім, запустивши пальці в Тротерові чорні патли, висмикнула з них стільки волосся, що його стало б на кілька десятків траурних обручок. Виконавши цю роботу з усім запалом, навіяним любов'ю до містера Мазла, куховарка відступила і, бувши жінкою дуже тендітною й чутливою, зараз же схилилась на буфет і знепритомніла.

В цю хвилину задеренчав дзвоник.

— Це вас кличуть, Джоб, — сказав Сем і раніш, ніж той встиг щось відповісти, схопив його за руку. Містер Мазл ухопив хлопця за другу руку і таким способом — один підштовхуючи, а другий тягнучи — вони приставили його у вітальню.

Там перед ними розгорнулася надзвичайно інтересна картина. Альфред Джінгл, есквайр, він же й капітан Фіц-Маршал, стояв біля дверей з капелюхом у руці і з усмішкою на лиці, ані трохи не зворушений своїм прикрим становищем. Перед ним стояв містер Піквік, що, очевидно, тільки но дав йому добру науку, бо його ліва рука була під фалдами фрака, а права висіла ще в повітрі — поза, властива йому під час його промов. Неподалік з обуреним обличчям стояв містер Тапмен, відтягуваний назад двома своїми молодшими приятелями. У протилежному кінці кімнати стояли містер Напкінс, місис Напкінс і міс Напкінс, похмурі, величні й страшенно зніяковілі.

— Що заважає мені, — казав містер Напкінс поважним судним тоном, — що заважає мені заарештувати їх, як волоцюг і жульманів? Тільки якась дурняча добрість.

— Ні, старий, не добрість, а гордість, — абсолютно спокійно відповів Джінгл. — Хотіли були впіймати капітана... ха-ха-ха!.. дуже добре... дружина для доньки... кепська штука розголошувати... ні за що в світі... вам же буде соромно... дуже.

— Негіднику! — скрикнула місис Напкінс. — Ми з презирством ставимось до ваших низьких обмов.

— Я завжди ненавиділа його,— сказала Генріета.

— О, звичайно! — засміявся Джінгл. — Високий молодий чоловік... старий коханець... Сідні Поркенгем... заможний, заможний хлопець... але не такий заможний, як капітан, правда?.. Викинути його... геть його... все для капітана... нема нікого, як капітан... всі дівчата божеволіють... га, Джоб?

— Містер Напкінс, — сказала старша леді, — про це зовсім не варто говорити перед слугами... Звеліть вивести звідси цих негідників.

— Зараз, моя люба, — не сперечався містер Напкінс. — Мазл!

— Тут, ваша честь.

— Одчиніть вихідні двері!

— Слухаю, ваша честь.

— Залиште будинок! — звелів містер Напкінс, велично вказуючи рукою на двері.

Джінгл усміхнувся й пішов до виходу.

— Стійте! — спинив його містер Піквік.

Джінгл спинився.

— Вас, власне, слід було б покарати суворіше за всі ваші і вашого лицемірного друга знущання наді мною.

Джоб Тротер дуже чемно вклонився й притиснув руку до серця.

— Я, кажу,— продовжував містер Піквік, починаючи вже сердитись, — я, кажу, міг би вимагати для вас більшої кари, але я задовольняюся тим, що викрив вас і тим виконав свій громадський обов'язок. Це й моя ласка, сер, і, сподіваюся, ви її пам'ятатимете.

Коли містер Піквік сказав це, Джоб Тротер приклав руку до вуха, ніби боявся прогавити хоч слово з його промови.

— І мені лишається тепер тільки одне, сер, — закінчив містер Піквік, уже вкрай розлючений.— Я хочу сказати, що вважаю вас за падлюку і... і... за розбійника... і за все найгірше, що я будьколи чув або бачив, крім цього святобожного пройдисвіта в малиновій лівреї.

— Ха-ха-ха! — розсміявся Джінгл. — Хороший хлопець — Піквік... ніжне серце... кремезний дідок... не треба тільки нервуватись... погана штука... дуже... ну, тим часом... колись побачимось... не хнюптесь... ристю,[30] Джоб.

По цих словах містер Джінгл наклав собі на голову капелюх і вийшов з кімнати. Джоб Тротер на мить залишився, озирнувся навкруги, усміхнувся, з глузливою врочистістю вклонився містерові Піквіку, зухвало підморгнув до містера Веллера і пішов услід за своїм талановитим паном.

— Сем! — гукнув містер Піквік, побачивши, що містер Веллер і собі пішов за ними.

— Сер?

— Лишайтесь тут.

Містер Веллер завагався.

— Лишайтесь тут, — повторив містер Піквік.

— Чи не міг би я трохи полатати боки тому Джобові? — спитав містер Веллер.

— Звичайно, ні, — заборонив містер Піквік.

— Може, я міг би викинути його через хвіртку, сер? — запропонував містер Веллер.

— Ні в якому разі, — відповів його пан.

Уперше за ввесь час служби в містера Піквіка на обличчя Сема ліг незадоволений вираз. Але обличчя те незабаром проясніло, бо він побачив, як Мазл, сховавшись за дверима, зненацька вискочив на площадку й дуже спритно штовхнув містера Джінгла з помічником із сходів просто в діжки з американським алое.

— Виконавши свій обов'язок, сер,— звернувся містер Піквік до судді,— я з моїми приятелями побажаю вам усього кращого. Дякуючи вам за гостинність, я від імени нас усіх дозволяю собі запевнити вас, що ми ніколи не зловживали б нею й не дозволили б собі деяких протизаконностей, якби нас не спонукало до цього почуття громадського обов'язку. Завтра ми повертаємось до Лондона. Ваш секрет у вірних руках.

Висловивши таким шляхетним способом протест проти ранкового з ними поводження, містер Піквік низенько схилився перед і дамами і, не зважаючи на прохання всієї родини залишитися ще, у супроводі своїх друзів вийшов з кімнати.

— Надіньте капелюх, Сем,— сказав містер Піквік.

— Він унизу, сер,— відповів Сем і побіг по нього.

В кухні нікого не було, крім гарненької покоївки.

Вони вдвох стали шукати капелюх і знайшли його аж у тісному кутку. Сем і гарненька покоївка мимоволі опинилися близько одне біля одного. І як воно вже сталося — трудно сказати — тільки Сем поцілував Мері.

— Сем,— крикнув містер Піквік, перехилившись через поручні.

— Іду, сер,— відгукнувся Сем, збігаючи сходами.

— Як довго ви там були!

— Там було щось за дверима, сер; не можна було зразу їх відчинити,— відповів Сем.

Такий був перший епізод першого кохання містера Веллера.

Розділ XXI,

що містить у собі короткий звіт про хід справи "Бардл проти Піквіка".

Викривши Джінгла й тим досягши головної мети своєї подорожі, містер Піквік вирішив негайно повернутись до Лондона. Йому кортіло познайомитися з заходами, тим часом вжитими проти нього панами Додсоном і Фогом. Здійснюючи свій намір з усією властивою його рішучій вдачі енергією, він ранком наступного дня сів на перший же лондонський диліжанс і того ж таки вечора в супроводі трьох своїх друзів та містера Семюела Веллера прибув до столиці в доброму здоров'ї.

Тут приятелі на короткий час розлучилися. Пани Тапмен, Вінкл і Снодграс роз'їхались кожен до своєї оселі, щоб гаразд підготуватися до майбутнього візиту в Дінглі-Дел, а містер Піквік із Семом заїхали до старого, дуже пристойного готелю, а водночас і таверни "Джордж та Яструб" на Ломбардській вулиці.

Містер Піквік пообідав, випив другий кухоль свого улюбленого портвейну, напнув на голову шовкову хусточку, поставив ноги на грати каміна й відхилився назад у дуже вигідному кріслі, коли в кімнату ввійшов містер Веллер з саквояжем у руці і порушив тихомирний настрій свого пана.

— Семі— сказав містер Піквік.

— Сер,— озвався містер Веллер.

— Я оце думав, Сем, про те, що в місис Бардл на Госвелській вулиці залишилось чимало моїх речей.