Посмертні записки Піквікського клубу - Сторінка 34

Поперше, увійшовши в кімнату, він засунув двері на засув; подруге, старанно витер бавовняною хусточкою свою голову й обличчя; потрете, поклав свій капелюх з бавовняною хусточкою всередині на найближчий стілець, а, почетверте, витяг з внутрішньої кишені лівреї коротенький жезл з бронзовою коронкою на кінці і з тогосвітнім виглядом поманив ним містера Піквіка.

Перший зламав мовчанку містер Снодграс. Він суворо глянув на містера Грамера й енергійним тоном сказав:

— Це — приватне приміщення, сер. Приватне приміщення!

Містер Грамер похитав головою і відповів:

— Ніяких приватних приміщень для представника його величності, коли він пройшов уже вхідні двері. Так каже закон. Дехто каже, нібито квартира кожного англійця — то його замок. Дурні вигадки!

Піквікці в замішанні перезирнулися.

— Хто тут містер Тапмен? — спитав Грамер. Про містера Піквіка він навіть і не питався, бо інтуїтивно вгадав його відразу.

— Я — Тапмен,— озвався цей джентльмен.

— А я — закон,— відрекомендувався містер Грамер.

— Як? — не зрозумів містер Тапмен.

— Закон,— повторив містер Грамер,— закон; влада цивільна й виконавча, коли хочете знати мій титул. А ось мої уповноваження. Бланк на Тапмена, бланк на Піквіка — за порушення спокою нашого владаря, короля. Документи всі в порядку. Я арештую вас, Піквік, і вас, Тапмен.

— Що ви хочете сказати цими нахабними фразами?— аж підскочив містер Тапмен.— Геть з кімнати!

— Алло! — крикнув містер Грамер, розважливо відступаючи до дверей і відчиняючи їх пальців на два.— Даблі!

— Тут,— одповів голос з коридору.

— Сюди, Даблі!

По цих владних словах брудновидий чолов'яга футів шести на зріст протиснувся у двері, — ввесь почервонівши з напруги.

— Решта наших тут, Даблі? — спитав містер Грамер.

Даблі, що не любив говорити, мовчки хитнув головою.

— Розпорядіться, щоб увійшли, Даблі.

Містер Даблі розпорядився, і в кімнату ввалилося півдюжини людей, всі з коротенькими жезлами, прикрашеними бронзовою короною. Містер Грамер сховав свій жезл і подивився на містера Даблі. Містер Даблі сховав свій жезл і подивився на свій загін. Загін сховав свої жезли й подивився на панів Піквіка і Тапмена.

Містер Піквік і його послідувачі звелися на ноги всі як один.

— Що означає цей обурливий набіг на моє приватне помешкання? — спитав містер Піквік.

— Хто насмілиться заарештувати мене? — сказав містер Тапмен.

— Що вам треба тут, негідники? — скрикнув містер Снодграс.

Містер Вінкл не сказав нічого, але глянув на містера Грамера таким оком, що будь у того хоч скількинебудь чутливості, він мусив би вмерти відразу. Але на нього той погляд не справив ані найменшого видимого враження.

Коли представники виконавчої влади помітили, що містер Піквік та його друзі схильні вчинити опір законові, вони дуже виразисто стали закочувати рукави. Ця демонстрація не пройшла повз увагу містера Піквіка. Пошептавшись з містером Тапменом, він висловив готовість скоритися, але попросив усіх мати на увазі його твердий намір негайно по звільненні протестувати проти цього жахного порушення його прав англійця.

І хоч як містер Піквік шанував конституційну владу, проте він енергійно заперечував проти пропозиції з'явитись на вулиці, оточеному поліцаями, наче звичайний карний злочинець. Містер Грамер не менш рішуче відмовився дозволити містерові Піквіку йти по протилежному тротуару, навіть взявши наперед слово, що він простуватиме до судді. А містер Піквік і містер Тапмен, удвох, одмовилися взяти на себе витрати на кеб, який був єдиним пристойним способом пересування. Суперечка розгоралася. Здавалось, що цю дилему неможливо розв'язати. Виконавча влада вже збиралась усунути всі заперечення містера Піквіка й приставити його до суду на руках. Аж тут комусь спала на думку блискуча ідея: згадали, що на задвірку готелю валяються старі ноші; зроблені колись на замовлення одного подагричного джентльмена, вони чудово могли правити за портшез для містера Піквіка і містера Тапмена. Ноші принесли. Піквік і Тапмен втиснулися всередину й запнули з обох боків завіси. Пару носіїв шукали недовго, і похід вирушив у цілковитому порядку. Поліцаї оточували ноші; містер Грамер і містер Даблі, тріумфуючи, йшли попереду; містер Снодграс і містер Вінкл ішли під руку зараз же за ношами; іпсвічські цікаві становили ар'єргард.

Численні вигуки захоплення й похвали вітали містера Грамера, що з жезлом у руці виступав на чолі походу, і серед цих проявів громадського співчуття похід повільно й урочисто посувався вперед.

Містер Веллер у ранковій робочій куртці з перкалевими рукавами тільки но відбув подорож до таємничого будинку з зеленим парканом і, трохи занепавши духом, вертався назад, коли увагу його привернув величезний натовп, що оточував якийсь предмет, дуже подібний до портшеза. Бажаючи розважитись після своєї невдачі, він спинився подивитись, а почувши, як галасує та регочеться юрба, і собі почав щосили кричати та сміятись.

Повз нього пройшов містер Грамер, пройшов містер Даблі, пронесли ноші, пройшли вартові, а Сем усе кричав разом із натовпом і вимахував своїм капелюхом, немов і справді йому було страх як весело (хоч він, звичайно, не мав ні найменшого уявлення про справу). Несподівано, безпосередньо за ношами та їх ескортом, він побачив знайомі постаті панів Снодграса та Вінкла і враз спинився.

— Що трапилось, джентльмени? — закричав Сем. — Кого посадили вони в цю сторожову будку?

Обидва джентльмени разом відповіли щось, але їхніх слів за гамором не було чути.

— Кого? — перепитав Сем.

Знову якась спільна відповідь. На цей раз Сем, дарма що не розібрав слів, з поруху губ здогадався, що вони вимовили магічне ім'я "Піквік".

Цього було досить. Через хвилину Сем протиснувся крізь натовп, розіпхав вартових, спинив носіїв і підступив до ставного Грамера.

— Слухайте ви, старий добродію, — мовив Сем,— кого це ви запхали в ту штуку?

— Назад! — крикнув містер Грамер, що його самоповага, як і в багатьох великих людей, зростала значно швидше, ніж його популярність.

— Дайте йому раз, коли він не відчепиться,— порадив містер Даблі.

— Дуже вдячний вам, старий добродію,— ані трохи не замішався Сем,— що ви ласкаво звернули на мене увагу. А ще більше вдячний другому джентльменові, який, здається, втік з трупи велетнів, за його доброзичливу пораду. Тільки, як ви нічого не маєте проти, я волів би дістати відповідь на своє запитання. Як ся маєте, сер? — поблажливим тоном звернувся він до містера Піквіка, що визирав з переднього віконця.

Містер Грамер, занімівши з обурення, витяг з кишені жезл з короною і вимахував ним перед Семовим носом.

— А! — сказав Сем, — гарненька штучка; надто корона... скидається на справжню.

— Назад! — гримнув нарешті розлючений містер Грамер і, щоб надати більшої сили наказові, рукою з жезлом ткнув Сема в груди, а другою вхопив його за комір. Містер Веллер, відповідаючи на цю люб'язність, кинув містера Грамера на землю, раніше з чемності збивши під нього одного з носіїв.

Чи був то напад божевілля, що приходить іноді, коли бачиш несправедливість, чи відвага містера Сема запалила містера Вінкла — ми не знаємо. Знаємо тільки, що не встиг містер Грамер упасти, як Вінкл завзято атакував хлопчака, що стояв коло нього. Не бажаючи, як справжній християнин, застукати ворога розполохом, містер Снодграс попередив, що зараз починає, і невимушено заходився знімати фрак. Його зараз же оточили й заарештували, і, мусимо сказати, ні він, ні містер Вінкл не зробили ні найменшої спроби звільнитись самі або звільнити містера Веллера, який після запеклої боротьби примушений був здатись потужнішому ворогові. Похід вистроївся знову. Носії стали на свої місця, і всі пішли далі.

Обурення містера Піквіка під час цих подій не можна описати. Він бачив, як Сем розкидував на всі боки вартових, але більше нічого не міг бачити, бо дверці не відчинялись, а завіси не відслонялися. Нарешті, з допомогою містера Тапмена, йому пощастило висадити покрівлю портшеза. Тоді, вибравшись на сидіння і спираючись рукою на Тапменове плече, славетний муж звернувся до юрби з промовою, розповів про неприпустиме з ним поводження і просив запам'ятати, що на його слугу напали на першого. Так вони й добулись до будинку судді: носії бігцем, заарештовані слідом за ними, містер Піквік провіщаючи, а натовп — галасуючи.

Розділ XX

показує, між силою інших втішних речей, як велично й безсторонньо тримався містер Напкінс, як містер Веллер поквитався з містером Джобом Тротером, заплативши йому не менше, ніж дістав від нього, і ще багато дечого, що подається на своєму місці.

Містер Веллер лютував надзвичайно. Він раз-у-раз робив ущипливі натяки на поведінку та зовнішній вигляд містера Грамера з його компаньйонами, і сміливо не корився жодному з цих шести джентльменів, виявляючи тим свою досаду. Містер Снодграс і містер Вінкл з похмурою пошаною прислухались до потоку красномовності, що його виливав з портшеза їхній лідер, якого містер Тапмен ніяк не міг спинити, хоч і благав закрити верх екіпажу. Та гнів містера Веллера негайно вгамувався й змінився цікавістю, коли похід звернув у той двір, де Сем спіткався з Джобом Тротером. Ще далі цікавість перейшла в здивування, бо містер Грамер, звелівши носіям спинитися, поважною ходою пишно попростував до зеленої хвіртки, з якої з'явився тоді Тротер, і дужою рукою смикнув за дзвоник, що висів на ній. На дзвоник вийшла чепурна й дуже гарненька покоївка, яка, побачивши бунтарські постаті полонених і почувши натхненні слова містера Піквіка, сплеснула руками й покликала містера Мазла. Містер Мазл відчинив одну половину воріт, впустив портшез, арештованих та сторожу і зараз же зачинив їх перед самими носами натовпу, який, обурений тим, що його не пустили, і страшенно зацікавлений дальшим ходом подій, давав полегкість своєму серцеві, годину чи дві стукаючи ногами у хвіртку та смикаючи дзвоник. У цих розвагах брали участь усі, крім трьох-чотирьох щасливців, які знайшли в паркані шпарку, звідки нічого не було видно, і дивились крізь неї з невтомною настирливістю, з якою люди притискають свої носи до вікна аптеки, де в задній кімнаті хірург оглядає переїханого кабріолетом п'яницю.

Сходи, що вели до дверей дому, з обох боків були обставлені американськими алое[28] в зелених діжках.