Посмертні записки Піквікського клубу - Сторінка 6

Не заперечуєте?

— Ні,— погодився містер Снодграс. Ця пропозиція позбавляла його великого клопоту, бо про те, як заряджають пістолети, він мав дуже невиразне й непевне уявлення.

— Тепер, я думаю, можна розставляти їх,— кинув офіцер таким тоном, ніби супротивники були шахи, а секунданти — грачі.

— Думаю, можна,— відповів містер Снодграс, який погодився б на всяку пропозицію, бо зовсім не розумівся на цих справах. Офіцер попростував до доктора Слемера, а містер Снодграс підійшов до містера Вінкла.

— Все готово,— промовив він, подаючи Вінклеві пістолети.— Давайте мені ваш плащ.

— Ви взяли лист для батька?— спитав безталанний Вінкл.

— Все гаразд,— відказав Снодграс.— Будьте мужні й не схибте.

Містерові Вінклу спало на думку, що ці слова нагадують поради, які присутні дають хлопчикам, коли ті заводяться битись на вулиці. "Вперед і дай йому". Чудова порада тому, хто знає, як її здійснити. Він мовчки зняв свій плащ — знімати той плащ завжди доводилося довго — і взяв пістолети. Секунданти відійшли набік; джентльмен на похідному стільці перейшов на інше місце. Противники почали сходитись.

Містер Вінкл завсіди відзначався незвичайною людяністю. Треба гадати, що неохота поранити або вбити свого ближнього примусила його заплющити очі в той момент, коли він ступив на судне місце; а з заплющеними очима він не міг бачити надзвичайно дивної поведінки доктора Слемера. Цей джентльмен ішов, придивлявся, потім спинився, протер очі, придивився знову і нарешті гримнув: "Стійте, стійте!"

— Що це таке? — промовив він, коли до нього підбігли його секунданти та містер Снодграс.— Це ж зовсім не та людина!

— Не та людина?— повторив його секундант.

— Не та людина!— скрикнув містер Снодграс.

— Не та людина?— сказав джентльмен з похідним стільцем у руці.

— Авжеж, що ні,— відповів доктор.— Це зовсім не та особа, що образила мене вчорашньої ночі.

— Щось абсолютно незвичайне!— скрикнув офіцер.

— Абсолютно,— згодився джентльмен з похідним стільцем.— Але формально, якщо джентльмен стоїть уже тут, то це маловажно, він чи не він образив нашого друга містера Слемера.— І, висловивши з дуже мудрим і таємничим виглядом таку сентенцію, чоловік на похідному стільці взяв здоровий понюх тютюну і переможно озирнувся, як фахівець у цих справах.

Почувши, що противник пропонує припинити ворожі дії, містер Вінкл розплющив не тільки очі, а й вуха. Але, зрозумівши з дальших слів доктора, що тут трапилось якесь непорозуміння, Вінкл одразу збагнув, як багато виграє його репутація, коли він приховає справжні мотиви свого геройства, і, сміливо ступивши наперед, промовив:

— Я і дійсно не та особа і знаю це.

— Тоді, значить, ви образили доктора Слемера,— сказав чоловік із похідним стільцем,— і цього досить, щоб продовжувати вашу справу зараз же.

— Тихо, будь ласка, Пейн!— втрутився докторів секундант.— Чому ви не повідомили мене про це сьогодні ранком, сер?

— А й то правда: чому ви нічого не сказали?— обурився чоловік із стільцем.

— Ще раз прошу вас: тихо, Пейн! Дозвольте мені повторити своє запитання, сер.

— Тому, сер,— сказав Вінкл, мавши час обміркувати свою відповідь,— тому, сер, що ви назвали п'яним і нешляхетним чоловіка в убранні, яке я мав честь не лише носити, а навіть витворити — у формі, сер, Піквікського Клубу в Лондоні. Честь цієї форми я вважаю за свій обов'язок підтримувати, і тому, не вагаючись, прийняв ваш виклик.

— Ваш рицарський вчинок робить вам честь, дорогий мій сер,— промовив маленький добродушний доктор, простягаючи руку Вінклеві.— Дозвольте запевнити вас, сер, що ваша поведінка захоплює мене, і я дуже шкодую, що безпідставно турбував вас цією дуеллю.

— Я думаю, ви зробили це без лихого наміру, сер,— перебив містер Вінкл.

— І пишаюся тим, що познайомився з вами, сер,— докінчив маленький доктор.

— Знайомство з вами — величезна приємність для мене, сер,— сказав містер Вінкл.

Тут стиснули один одному руки доктор і містер Вінкл, потім містер Вінкл і лейтенант Теплтон (секундант доктора), далі це зробили містер Вінкл і чоловік з похідним стільцем і, нарешті, містер Вінкл і Снодграс, що умлівав перед благородною поведінкою свого героїчного друга.

— Тепер, я думаю, можна й додому,— сказав лейтенант Теплтон.

— Звичайно,— погодився доктор.

— Якщо містер Вінкл почуває себе ображеним викликом,— не вгамовувався чоловік із стільцем,— він, я гадаю, має право вимагати задоволення.

Містер Вінкл саможертовно відмовився вимагати задоволення.

— А, може,— вів далі той, що з стільцем,— його секундант вважає себе за ображеного якимнебудь моїм зауваженням в перші хвилини нашої зустрічі? Коли так, я буду щасливий дати йому задоволення зараз же.

Містер Снодграс поквапився подякувати за люб'язну пропозицію і висловив жаль, що мусить відхилити її, бо не має ніяких претензій. Секунданти забрали ящики, і всі рушили з поля куди веселіші, ніж були тоді, як ішли сюди.

— Ви довго думаєте прожити тут? — дорогою спитав доктор Слемер у містера Вінкла, з яким вони ввесь час розмовляли якнайприязніше.

— Думаю, післязавтра виїдемо.

— Був би дуже радий бачити вас і вашого друга в себе й перебути з вами приємний вечір,— сказав доктор.— Сьогодні ви вільні?

— Ми тут з приятелями,— відповів містер Вінкл,— і до того я не хотів би сьогодні виходити з дому. Може ви з вашим другом зайшли б до нас у готель "Бика"?

— З великою охотою,— згодився маленький доктор.— А не буде пізно?

— О, ні,— запротестував містер Вінкл.— Щасливий буду познайомити вас з моїми друзями — містером Піквіком і містером Тапменом.

— Певний, що знайомство з ними дасть мені велику втіху,— відповів доктор, не маючи ніякого уявлення хто такий містер Тапмен.

— Ви ж напевне прийдете?— спитав містер Снодграс.

— Безумовно.

В цей час вони вийшли на дорогу. По-приятельському попрощавшись, джентльмени розлучилися. Док тор Слемер з друзями пішли в казарми, а містер Вінкл у супроводі свого друга, містера Снодграса, повернулись до готелю.

Розділ III

Прикра зустріч.

Незвичайно довга відсутність двох його друзів починала вже непокоїти містера Піквіка, і, коли вони повернулися, він з більшою, ніж звичайно, радістю заходився вітати їх і розпитувати чого так довго їх не було. Всі вони, разом з їхнім вчорашнім визволителем у зеленому фраку, сіли до столу, і містер Снодграс хотів був подати історичний нарис щойно описаних нами подій, але саме коли він приготувався говорити, у кімнату вступив слуга й проголосив:

— Якісь джентльмени до вас, сер.

— А! — підвівся з стільця містер Вінкл,— це мої приятелі. Нехай увійдуть. Дуже симпатичні люди,— додав він по виході слуги,— офіцери 97-го полку. Я познайомився з ними не зовсім звичайним способом сьогодні ранком. Вам, напевне, вони дуже сподобаються.

Душевна рівновага містера Піквіка враз відновилася. В кімнату, у супроводі слуги, увійшли три джентльмени.

— Лейтенант Теплтон,— сказав містер Вінкл.— Лейтенант Теплтон; містер Піквік — доктор Пейн; містера Снодграса ви вже бачили; містер Тапмен — доктор Пейн; доктор Слемер — містер Піквік; містер Тапмен — доктор Слем...

Тут містер Вінкл раптом спинився, бо постаті і містера Тапмена, і доктора виявляли глибоке збудження.

— Я бачив уже цього джентльмена,— сказав з притиском доктор.

— Правда? — здивувався містер Вінкл.

— І цього теж, як не помиляюся,— додав доктор, допитливо вдивляючись у незнайомого в зеленому фраку.— Здається, я зробив цій особі одну вельми серйозну пропозицію, яку вона визнала за краще відхилити.— Кажучи це, доктор лихим оком дивився на незнайомого і шепнув щось лейтенантові Теплтону.

— Не може бути! — промовив цей джентльмен.

— Кажу ж вам,— настоював доктор Слемер.

— Маєте зараз же скрутити йому в'язи,— поважно озвався власник похідного стільця.

— Тихо, Пейн! — сказав лейтенант.— Дозвольте спитати вас, сер,— удався він до спантеличеного непристойною сценою містера Піквіка,— чи належить ця особа до вашої компанії?

— Ні, сер,— відповів містер Піквік,— він наш гість.

— Він — член вашого клубу, як не помиляюся? — допитувався лейтенант.

— Ні, звичайно.

— І ніколи не носив гудзиків з ініціалами клубу?

— Ні, ніколи,— відказав здивований містер Піквік.

Лейтенант Теплтон повернувся до доктора Слемера і знизав плечима, ніби беручи під сумнів його пам'ять. Маленький лікар сердився і мав розгублений вигляд. А містер Пейн люто позирав на променисте лице Піквіка.

— Сер,— сказав доктор, раптом звернувшись до містера Тапмена тоном, що примусив цього джентльмена підстрибнути, немов у ногу йому увігналась голка,— сер, вчора ввечері ви були на балі.

Містер Тапмен, не спускаючи з очей обличчя містера Піквіка, ледве чутно погодився.

— І цей,— ткнув доктор пальцем на все ще нерухомого незнайомого,— був з вами.

Містер Тапмен не заперечував і цього факту.

— Тепер, сер,— доктор удався до незнайомого,— я питаю вас ще раз: дасте ви мені свою візитну картку і поводитиметесь, як личить джентльменові, чи ви хочете примусити мене покарати вас тут же?

— Стійте, сер,— втрутився містер Піквік,— я не можу дозволити цього без деяких пояснень. Розкажіть, що сталося, Тапмен.

Злегка торкнувшись історії із запозиченням фрака, так урочисто запрошений говорити містер Тапмен підкреслив, що то сталося "по обіді", невиразно перепросив за свою поведінку і дав незнайомому змогу виплутуватись самому. Той, видимо, намірився був узяти слово, коли лейтенант Теплтон, що ввесь час уважно придивлявся до нього, з презирством у голосі спитав:

— Чи не бачив я вас тут у театрі, сер?

— Так, сер,— ані трохи не зніяковівши, відповів незнайомий.

— Це — мандрівний актор,— зневажливо сказав лейтенант і, повернувшись до доктора, додав: — він бере участь у виставі, яку офіцерство 52-го полку влаштовує в рочестерському театрі сьогодні ввечері. Вам не можна битися з ним, Слемер.

— Безперечно,— поважно ствердив Пейн.

— Шкодую, що завдав вам клопоту, сер,— сказав містерові Піквіку лейтенант Теплтон.— Дозвольте зауважити, що найвірніший спосіб уникати таких прикрих сцен надалі — це бути вибагливішим у доборі своїх знайомих. Надобраніч, сер! — і лейтенант, уклонившись, вийшов з кімнати.

— Дозвольте й мені сказати, сер,— промовив запальний доктор Пейн,— що будь я Слемер або Теплтон — я б розквасив носа вам і всім вашим товаришам.