Посмертні записки Піквікського клубу - Сторінка 5

- Чарлз Діккенс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Отже він закінчив:

— Доктор Слемер певний, що ви були п'яні того вечора і тому не відповідальні за вчинену йому образу. Він доручив мені сказати також, що задовольниться, якщо ви перепросите його за свою поведінку на письмі, склавши продиктованого мною листа.

— Перепрошу на письмі?— повторив містер Вінкл тоном найщирішого здивування.

— Ви, звичайно, знаєте, які наслідки матиме ваша відмова,— холодно зауважив офіцер.

— Все це вам доручено переказати саме мені?— спитав містер Вінкл у безнадійному замішанні.

— Я не був свідком вашої відмови дати свою картку докторові Слемеру,— відповів відвідувач,—і через це доктор просив мене встановити спершу, хто саме був одягнений у незвичайний костюм — блакитний фрак з позолоченими гудзиками, де виображено якесь погруддя і літери П. К.

Містер Вінкл буквально закам'янів, почувши такий докладний опис свого костюма, а Слемерів приятель вів далі:

— Відомості, які я тільки но дістав у готелі, переконали мене, що власник цього фрака прибув сюди вчора вдень разом із трьома іншими джентльменами. Тоді я звернувся до джентльмена, що, очевидно, головує у вашій компанії, і він зараз же вказав мені на вас.

Якби головна рочестерська башта зсунулася з свого місця й стала напроти вікон готелю, містер Вінкл здивувався б не більше. Спершу він подумав, що його пограбували.

— Дозвольте залишити вас на хвилиночку, — сказав він.

— Прошу,— погодився небажаний відвідувач.

Містер Вінкл похапливо збіг до себе в номер і відчинив свій чемодан. Фрак лежав на місці, але, додивляючись пильніше, на ньому не важко було побачити сліди недавнього вживання.

— Ну, та так воно, певне, й сталося,— сказав містер Вінкл, упускаючи фрак з рук.— Я трохи набрався минулого вечора і невиразно пригадую, як гуляв по місту та курив сигари. Факт той, що я був здорово п'яний. Я, очевидно, переодягався, гуляв десь і когось образив. Це — безсумнівно. А ось і жахні результати.

І по цих словах містер Вінкл попрямував до буфету з твердим і сумним наміром не відмовлятись від виклику войовничого доктора Слемера, хоч би це призвело до найгірших наслідків.

До такого рішення містера Вінкла спонукали багато міркувань — насамперед його клубна слава. Його завжди мали за великий авторитет у всіх фізичних вправах: і нападного, і оборонного, і кривдного, і некривдного характеру. І якщо в цій першій серйозній спробі він відступить перед очима свого ватажка, його ім'я і репутація загинуть без вороття. Подруге, він часто чув, правда, від нефахівців у таких справах, що секунданти здебільшого не заряджають пістолети кулями. Нарешті, він сподівався на допомогу з боку містера Снодграса. Запрошений на секунданта і повідомлений про небезпеку, що загрожує його другові, той, мабуть, розкаже все містерові Піквіку, а містер Піквік, напевне, викаже на них місцевій владі і таким способом урятує свого послідувача від смерті або каліцтва.

Так думав містер Вінкл, коли повертався до буфету й повідомляв про свою згоду прийняти виклик доктора.

— Чи не будете ви ласкаві вказати мені якогось вашого друга, щоб ми могли порозумітися з ним щодо часу й місця зустрічі?— спитав офіцер.

— То — зайве,— відповів містер Вінкл,— ми умовимось з вами, а потім я запрошу секунданта.

— Давайте призначимо на сьогоднішній вечір,— байдужим тоном запропонував офіцер.

— Дуже добре,— погодився містер Вінкл, думаючи, проте, що це дуже погано.

— Ви знаєте, де форт Піт?

— Так, я бачив його вчора.

— Вийшовши в поле, що межує з фортецею, зверніть на стежку з лівого боку і йдіть прямо, доки побачите мене. Я проведу вас до безпечного місця, де можна не боятись, що нам заважатимуть.

"Боятись, що заважатимуть!" — подумав містер Вінкл.

— Більше, гадаю, нема чого погоджувати,— сказав офіцер.

— Я, принаймні, не маю сказати нічого більше,— промовив містер Вінкл.— До побачення!

— До побачення!—і офіцер вийшов, насвистуючи легкодумну арію.

Сніданок пройшов невесело. Містер Тапмен після вчорашнього безпутства неспроможний був устати. Містер Снодграс був у пригніченому поетичним натхненням настрої. Навіть містер Піквік виявляв незвичайний для нього нахил до мовчання та содової води. Містер Вінкл нетерпляче чекав слушного часу; чекати довелося недовго. Містер Снодграс запропонував відвідати замок. Містер Вінкл був єдиний з компанії, здатний товаришувати йому, і вони пішли тільки вдвох.

— Снодграс,— сказав містер Вінкл, коли вони звернули на бічну вулицю.— Снодграс, друже мій, чи можу я звіритись на ваше вміння зберігати тайни?— кажучи це, Вінкл страшенно хотів, щоб той не вмів.

— Можете,— відповів містер Снодграс.— Хочете — я заприсягнусь.

— Ні, ні!— перелякався містер Вінкл на саму думку, що його приятель і дійсно додержить слова.— Не присягайтесь, не присягайтесь; це цілком зайве.

Містер Снодграс спустив руку, яку він у поетичному надпориві підніс був угору, ніби посилаючись на небо, і прибрав позу вичікувальної уваги.

— Мені потрібна ваша допомога в справі честі, дорогий друже...— сказав містер Вінкл.

— І ви її матимете,— містер Снодграс стиснув приятелеві руку.

— ...з одним доктором — доктором Слемером з 97-го полку,— провадив далі містер Вінкл, бажаючи надати справі якомога серйознішого вигляду.— У цього офіцера є секундант — теж офіцер. Дуель має відбутись сьогодні по заході сонця на відлюдному полі, за фортом Піта.

— Я буду вашим секундантом,— сказав містер Снодграс. Він був здивований, але ні трохи не збентежений. Дивна річ, які спокійні бувають у таких випадках усі, крім головних дійових осіб. Містер Вінкл забув про це. Він судив про почуття друга з своїх власних емоцій.

— Наслідки можуть бути жахні, — сказав містер Вінкл.

— Сподіваюся, що все обійдеться гаразд, — заспокоїв його містер Снодграс.

— Доктор, я думаю, дуже добрий стрілець, — зауважив містер Вінкл.

— Більшість військових добре стріляє,— байдужо відповів містер Снодграс.— Але й ви непоганий стрілець. Так же?

Містер Вінкл ствердив це, і, бачивши, що не схвилював свого компаньйона, змінив тактику.

— Снодграс, — промовив він тремтячим з хвилювання голосом,— якщо мене буде вбито, в пакеті, що я вам передам, ви знайдете лист для мого... для мого батька.

Але й тут містер Вінкл схибив. Містер Снодграс трохи розчулився, але перейняв на себе доручення з такою охотою, наче був листоноша.

— Якщо мене буде вбито або я вб'ю доктора,— не вгавав містер Вінкл,— вас, дорогий друже, судитимуть як спільника. Чи маю я право наражати мого друга на небезпеку ув'язнення, може, довічного.

Містер Снодграс трохи завагався, але його героізм був непереможний.

— У справах моїх друзів я ладний нехтувати й небезпекою!— запально вигукнув він.

Деякий час, заглибившись кожен у свої думки, вони йшли мовчки. Містер Вінкл в душі проклинав свого відданого друга. Ранок минав. Вінкла починав брати розпач.

— Снодграс;— сказав він, раптом спиняючись, — не зробіть тільки мені капості: не звертайтесь до місцевої влади, не просіть поліцію заарештувати мене або доктора Слемера з дев'яносто сьомого полку, що стоїть у Четгемських Казармах, бо дуель тоді не відбудеться. Прошу, не робіть цього.

Містер Снодграс вхопив свого друга за руку і з запалом відповів:

— Ні за що в світі!

Пересвідчившись, що Снодграса залякати не можна і що йому судилося бути живою ціллю, містер Вінкл здригнувся.

Після того, як містер Снодграс дізнався про всі деталі справи, приятелі, придбавши в рочестерській крамниці скриньку із задовільними пістолетами, достатню кількість пороху, куль та пістонів, повернулися до готелю: містер Вінкл — поміркувати про близький бій, а містер Снодграс — розглянути смертодайну зброю і зробити її придатною для негайного вжитку.

Був теплий і душний вечір, коли вони рушили в путь. Містер Вінкл, щоб його не впізнали, закутався у величезний плащ, а містер Снодграс під своїм плащем ховав смертовбивчі знаряддя.

— Ви нічого не забули? — збудженим тоном спитав містер Вінкл.

— Нічого. Я взяв із собою запасний пістолет на випадок, якщо перший не вистрелить, чверть фунта пороху і поклав у кишеню дві газети на клейтухи.

То були докази дружби, за які кожен, звичайно, має відчувати найбільшу вдячність. Треба гадати, що почуття вдячності у містера Вінкла було занадто велике, щоб його можна було висловити, а тому він не сказав нічого і йшов далі мовчки.

— Чудова пора,— зауважив містер Снодграс, коли вони, перелізши через паркан, ішли полем.— Сонце саме заходить.

Містер Вінкл глянув угору на сонце і з болем подумав, що незабаром, може, "заходитиме" і він.

— А ось і офіцері — скрикнув через кілька хвилин містер Вінкл.

— Де?

— А он — джентльмен у синьому плащі.

Містер Снодграс глянув туди, куди показував пальцем його друг, і побачив закутану постать, описану Вінклем. Офіцер, на знак того, що бачить їх, помахав рукою, і наші приятелі пішли слідом за ним.

Вечір дедалі хмурнішав, і над відлюдним полем тужливо гудів вітер, немов десь далеко якийсь велетень свистом кликав собаку. Сумна сцена забарвила в сумний колір настрій містера Вінкла. Обходячи рів, він здригнувся — рів той скидався на колосальне гробовище.

Офіцер раптом звернув із стежки, і, перелізши через паркан та перескочивши через живопліт, вони опинились на огороженому полі. Два джентльмени чекали там на них. Один був маленький гладкий чоловічок з чорним волоссям; другий — дуже показна особа у військовій формі — з абсолютно спокійним виглядом сидів на похідному стільці.

— Наші супротивники й хірург, я думаю,— сказав містер Снодграс.— Ковтніть трохи бренді. — Містер Вінкл схопив пляшку, що простягав йому друг, і хильнув чимало живлющої рідини.

— Мій секундант, сер, містер Снодграс,— одрекомендував містер Вінкл, коли офіцер підійшов до них. Приятель доктора Слемера вклонився й показав на скриньку із зброєю на зразок тої, що ніс містер Снодграс.

— Нам, гадаю, більше нема про що говорити, сер,— холодно зауважив він, відчиняючи скриньку.— Перепрошувати ви рішуче відмовились.

— Нема, сер,— згодився містер Снодграс, що починав уже почувати себе доволі ніяково.

— Ви йдете?— спитав офіцер.

— Звичайно,— відповів містер Снодграс. Місця були відзначені, і всі попередні готування закінчені.

— Може, ці будуть вам більш до вподоби, ніж ваші,— сказав докторів секундант, простягаючи свої пістолети.— Я вже зарядив їх.