Повернення з зірок - Сторінка 20

Ні, ні, сьогодні я не зможу. Завтра.

— Аен, я не прийду. Я справді за хвилину їду...

— Не говори мені "Аен", говори "дівчино"... — попросила вона.

— Дівчино, хай тобі біс! — вигукнув я, кинув трубку. Мені стало соромно, я підняв трубку знову, знову поклав і вискочив з кімнати так, ніби від когось тікав. Спустився вниз, але там виявилося, що ульдер чекає мене на даху. Довелось підніматися нагору.

На даху містилися сад-ресторан і аеродром. Скоріше вже ресторан-аеродром — літаючі перони, невидимі шибки — я не знайшов би свого ульдера й за рік. Мене провели до нього мало не за руку. Він виявився меншим, ніж я вважав. Я спитав, як довго триватиме політ, бо хотів почитати. Виявилося, близько дванадцяти хвилин.

Отже, не варто й братися до читання. Зсередини ульдер трохи нагадував експериментальні ракети "Термо-Факс", які я колись водив, тільки був більш комфортабельний. Робот, ввічливо побажавши мені щасливої дороги, зачинив дверцята, і тої ж миті стіни стали прозорими, а оскільки я сидів у першому з чотирьох крісел (інші три лишалися вільними), враження було таке, що я лечу на стільці, який стоїть у величезній склянці.

Дуже потішно, але це не мало нічого спільного з подорожжю ракетою або літаком; скоріше воно нагадувало політ на казковому літаючому килимі. Ця дивна машина з пронизливим свистом і без найменшої вібрації злетіла вгору по вертикалі, а потім уже, мов вистрілена з гармати, помчала по горизонтальній лінії. Знову повторилося те саме, на що я вже звернув увагу раніше: прискорення руху не супроводжувалося зростанням інерції. Тоді, на вокзалі, я міг ще вважати, що став жертвою якоїсь помилки, але тепер був уже абсолютно певний у правильності свого першого враження. Важко передати, що діялося зі мною, бо коли вони й справді змогли відокремити прискорення від інерції, то всі гібернації, проби, відбір, муки й клопоти нашої подорожі, виходить, були абсолютно зайвими. Так міг би почувати себе хіба що переможець гімалайської вершини, який після невимовно тяжкого підйому раптом переконується, що на цій горі стоїть переповнений туристами готель, бо поки він сам підіймався на вершину, з протилежного боку гори провели залізницю і спорудили в кінцевому її пункті ціле містечко з всілякими атракціонами. Думка про те, що, лишаючись на Землі, я взагалі не дожив би до цього відкриття, мене не заспокоїла, тут допомогло б хіба лише повідомлення, що це відкриття не може бути застосоване в космічній навігації.

Звичайно, то був чистісінький егоїзм — я це розумів, та все одно поки що я не міг відчувати ентузіазму, як годилося б у такому випадку.

Тимчасом ульдер, тепер уже безшумно, летів далі. Я глянув униз. Ми саме проминали Терміналь, який поволі відпливав назад — справжнісінька крижана фортеця; на невидимих з землі його верхніх поверхах чорніли воронкоподібні отвори для вильоту ракет. Потім ми пролетіли неподалік од хмарочоса з чорними і срібними смугами; він височів і над ульдером. Стоячи на землі, неможливо було навіть приблизна скласти уявлення про його висоту. Він здавався трубою — мостом, що з'єднує місто з небом, а на тих "етажеркових полицях", що виступали з нього, роїлися ульдери та інші машини. Люди на тих аеродромах нагадували маківки, розсипані по срібній таці. Я летів над білими й блакитними колоніями будинків, над садами. Вулиці дедалі ширшали; бруківка була кольорова — переважали рожеві й жовто-зелені барви. Море будинків, перетяте подекуди смугами зелені, розкинулося аж до обрію. Я навіть злякався, що так буде до самої Клавестри. Але машина збільшила швидкість, будинки розбіглися по садах, на зміну їм з'явилися широкі — звивисті й прямі — лінії доріг; вони тяглися багатьма ярусами, опускалися, перехрещувалися, зникали під землею, збігались докупи, розходилися й мчали в сіро-зелену далечінь, поцятковані рухомими крапками глідерів. Потім серед чотирикутних дерев показувалися величезні будівлі з дахами, схожими на ввігнуті дзеркала; у центрі цих дзеркал жевріло щось червонувате. Ще далі запанувала зелень, на якій де-не-де вирізнялися квадрати рослинності іншого кольору — червоного, блакитного. Це не могли бути квіти: барви надто інтенсивні.

"Доктор Жюффон був би задоволений мною, — подумав я. — Третій день — і на тобі! А який початок. Не хто-небудь. Знаменита акторка, слава. Ну то й що ж, що вона боялася, а може, той страх теж їй приємний. Але навіщо він говорив про близькість? Чи це і є їхня близькість? А як по-геройському я кинувся у той водопад. Благородний орангутанг. А потім красуня, перед якою юрба падає ниць, щедро його винагородила; ах, як це шляхетно з її боку!"

Обличчя в мене палало. "Ти, кретине, — лагідно промовляв я сам до себе, — а чого, власне, ти хочеш? Жінок? Ти мав жінку. Мав уже все, чого можна тут жадати, аж до пропозиції виступати в реалі включно. Тепер у тебе буде дім, походжатимеш по садку, читатимеш книжки, дивитимешся на зірки і тихо, в скромності своїй, промовлятимеш собі під ніс: я там був. Був і повернувся. І навіть закони фізики працювали на тебе, ти, щасливчику, у тебе попереду ще півжиття, а пам'ятаєш, як виглядає Ремер, що став старішим від тебе на сто років?"

Ульдер почав знижуватися, знову залунав свист, білі і блакитні дороги, що розкинулися внизу, здавалися облитими емаллю, вони наближалися, ширшали. Великі стави і маленькі квадратні басейни виблискували під сонцем. Більшали будиночки, розсипані по схилах горбів. На обрії бовваніло сине пасмо гір. Я побачив іще стежки, посипані гравієм, газони, клумби, холодну зелень води у бетонному обручі, доріжки, кущі, білий дах — усе це повільно обернулося, насунулось на мене і знерухоміло.

4

Дверцята відчинилися. Біло-помаранчевий робот чекав на газоні. Я вийшов.

— Вітаємо вас у Клавестрі, — промовив робот, і його білий животик раптом заграв, наче там була схована музична шкатулка.

Сміючись, я допоміг йому винести мої речі. Ульдер лежав на траві, як невеличкий срібний дирижабль. Задній люк його відкрився, і два помаранчеві роботи викотили мій автомобіль, його важкий блакитний кузов заблищав на сонці. Я зовсім забув про свій автомобіль. А потім усі роботи, нав'ючивши на себе мої чемодани й пакунки, рушили один за одним у бік вілли.

Це був великий куб із стінами-вікнами. Спочатку — скляний солярій, далі — зал, їдальня і сходи нагору. Сходи дерев'яні. Робот — той, що міг грати, — не забарився звернути мою увагу на таку незвичну річ.

На другому поверсі було п'ять кімнат. Чотири з них — виконані в золотих і сріблястих тонах, особливо інтенсивних у тій, що виходила вікнами на схід, де вдалині виднілося синє пасмо гір. Я вибрав п'яту кімнату, з зеленими пунктирними лініями — ніби згорнуті в трубки листочки на кремовому тлі.

Поки я стояв біля вікна, роботи, працюючи вправно і безгучно, поскладали усе моє майно в стінні шафи. "Порт, — подумав я. — Гавань". Гори можна було побачити й звідси, вихилившись з вікна. Внизу розкинувся квітучий сад з десятком-двома старих розлогих фруктових дерев у глибині, їх виснажене, покручене гілля, мабуть, уже зовсім не родило.

Трохи далі, в напрямку шосе (я бачив його згори, з ульдера, а тепер його закривали живоплоти), серед дерев виднілася вишка для стрибків у воду. Басейн. Коли я одійшов від вікна, роботів уже не було. Я підсунув до вікна легкий письмовий стіл, розклав на ньому пачки наукових журналів, торбинки з кришталевими книгами та апарат для читання; окремо поклав кілька чистих зошитів і авторучку. Це була моя стара ручка — під час сильної гравітації вона текла і бруднила все, але Олаф чудово її відремонтував. Зошити я нашвидкуруч понадписував: "Історія", "Математика", "Фізика". Мені кортіло побігти до води, та я не був певен, чи можна вийти в самих плавках. Аж раптом згадав про купальні плащі, пішов коридором до душової і там, маніпулюючи пляшкою з пінявою рідиною, виготовив собі якесь жахливе лахміття. Здер його з себе і знову схопив пляшку. Новий плащ вийшов трохи кращий, але й він нагадував вбрання Робінзона; з допомогою ножа я підрівняв рукав і поли свого нового одягу й вирішив, що цього уже вистачить.

Спустився вниз. Я все ще не знав, чи в будинку є хтось крім мене. У залі було порожньо; у саду — теж, лише помаранчевий робот стриг траву під кущами троянд, що вже відцвітали.

Майже бігом я кинувся до басейну. Вода виблискувала і мінилася на сонці. Невидимою стіною стояла над нею прохолода. Скинувши плащ на золотий пісок, що пік мені п'яти, я вибіг металевими сходами на трамплін. Він був низький, але для початку — саме те, що треба. Я відштовхнувся, крутонув сальто (не наважився на більше після такої перерви) і врізався у воду, як ніж.

Виринув щасливий. Поплив, сильно вимахуючи руками, перевернувся у воді й подався до протилежного берега. Басейн мав у діаметрі метрів з п'ятдесят. Не знижуючи темпу, я переплив його вісім разів, виліз на берег, як тюлень, і ліг на пісок. Серце шалено калатало. Я почував себе чудово. Земля все-таки чарівна! За кілька хвилин я знову був сухий. Підвівся, роздивився на всі боки: нікого. Чудово. Знову вибіг на трамплін. Спочатку зробив сальто спиною вперед. Непогано, хоч я й відштовхнувся надто сильно; замість кінцевої дошки була пластикова плита — ходила як пружина" Потім — подвійне сальто; це мені не дуже вдалося, вдарився стегнами об воду. Шкіра враз почервоніла, мов ошпарена. Повторив. Трохи краще, але все ще не так, як слід. Після другого обороту я не встиг повністю випростатися по вертикалі. Але я не хотів здаватися, я ще мав час — стільки часу! Третій, четвертий, п'ятий стрибок. У мене трохи шуміло у вухах, коли, на всяк випадок ще раз оглянувшись навколо, я спробував зробити сальто гвинтом. Повне фіаско. Від зіткнення з водою у мене перехопило дух, я наковтався води і, пирхаючи й кашляючи, виліз на пісок. Сидів під ажурними східцями трампліна, такий осоромлений і сердитий на себе, що аж зайшовся гучним реготом. Потім поплавав іще: чотириста метрів, перерва і знову чотириста.

Повертаючись додому, я дивився на світ іншими очима, "Мабуть, цього мені найбільше не вистачало", — думав я.

Білий робот чекав під дверима.

— Ви їстимете у себе чи в їдальні?

— А я буду там сам?

— Так.